Заповіт мисливця
Шрифт:
— Вони справдилися надто швидко. Я уявляв собі пошуки багатих покладів зовсім не так, — розчаровано промовив Єменка.
— Шановне товариство, здається, у вас уже пропав запал до роботи? — вигукнув Чижов. — Ми ж тільки-но почали, і хто поручиться, що поклади не лежать десь у темному коридорі, куди ми ще й не заглядали?
— Правильно! — підтримав Олег. — Облишмо копати й огляньмо прохід!
Усі погодились, і настрій знову поліпшився. Ми наділи светри й куртки, взяли ліхтарі, канати і пішли за Олегом, який уже зник в темному проході.
Прохід був вузький і навдивовижу вітряний.
Світло електричних ліхтариків падало на стіни, які переливалися всіма барвами веселки, відбиваючи проміння цілими снопами, і сяяли так, що сліпили очі.
Зі стін рікою ринуло сяйво — червоне, зелене, синє, жовте, біле, і всі ці кольори мінилися найрізноманітнішими відтінками.
В глибокій тиші, що запала в цю мить, з уст Тамари зірвалося протяжне:
— А-ах… Яка краса!
І справді, мало кому з нас доводилося бачити таке диво. Ми дивилися на Олега, чекаючи, що той скаже, але він мовчав. Оглядався навколо, потім підійшов до стіни і відбив молотком грудку блискучої породи. Потримав її в руці, повертів і кинув на землю. На обличчі його несподівано з'явився вираз смутку й розчарування.
Тамара підійшла до хлопця, обняла його за плечі і з тремтінням у голосі запитала:
— Олег, Олежка, що трапилось, чому у вас такий сумний вигляд?
Олег піймав руку дівчини, притис її до обличчя і вимушено посміхнувся. Але одразу ж стрепенувся, кашлянув і пояснив:
— Ця краса, товариші, тільки про око.
Всі ми аж здригнулися, геолог знав, що казав, і його висновок ніби обдав нас холодним душем. Казкову красу стін печери ми вважали за виявлені, нарешті, поклади незмірної цінності, і раптом Олег заявив, що, незважаючи на чарівний блиск та сяйво, вся ця краса — пустоцвіт!
— Олегу Андрійовичу, не вірю, ви помиляєтесь! — вихопилось у Чижова.
— На жаль, не помиляюсь. Хоч з погляду геології це явище — справді рідкісне, але суть його від того не міняється. Ми перебуваємо в порожнині, яка утворилася внаслідок руйнування двох розколин. Навколо залягають поперечні кварцові жили, в яких розпилено трохи золота, крім того, сюди занесено з інших малих порожнин кристали гірського кришталю, аметистів та інших напівдорогоцінних самоцвітів. Ця ефектна краса справді рідкісна, але тільки про око. Не може бути, щоб мій дід, знаменитий геолог, не визначив справжньої ціни і значення цього шару скельної породи. Золотоносні жили тут, як бачите, зовсім бідні і при промивці ручним способом давали б зовсім незначний видобуток. Набагато більше могли б зробити новітні машини для добування золота. Але я сумніваюся, щоб мій дід мав їх на увазі, коли писав про великі поклади. Виходить, що ми йдемо не тим шляхом або, вірніше, не дійшли ще до місця справжніх покладів. Тож не дивуйтесь, друзі, моєму розчаруванню — я сподівався
— Це цілком ясно, хоч і невтішно, — озвався Чижов. — Треба шукати далі. З огляду на важливість ситуації, за нашим звичаєм, пропоную проголосувати…
— Згодні без голосування, — відповів за всіх Єменка і засміявся.
Ми приєдналися до нього, і поганого настрою як не бувало. З цікавістю оглянули ми стіни, відколупали собі аметистів та кришталю, щоб мати матеріальну пам'ятку про перебування в цій підземній печері мнимої краси.
Олег накреслив план печери в блокноті і кілька разів сфотографував її стіни.
Потім усі пройшли довгим коридором назад до першої печери і сіли перепочити та попоїсти. Олег знову розглядав карту, гортав блокнот з нотатками діда й батька і раптом так ляснув себе долонею по лобі, що аж луна пішла печерою.
— От голова! — гукнув він. — І як це я міг не помітити такої важливої вказівки! Ось погляньте!
Те, що він показав у своєму блокноті, не здалося мені чимсь особливим. То був опис умовного знака, який ми раніше знайшли на скелі, тобто трикутника, що означав спуск і був помічений цифрами.
Але Олег надавав цій позначці великого значення, бо на кресленні в книзі було таке саме замкнене коло, кілька ліній і цифр, які мали пряме відношення до напису на скелі… Олег раптом підвівся і пройшов трохи коридором, голосно рахуючи кроки. Потім зупинився, посвітив на стіну і радісно скрикнув. На кам'яній стіні було висічено напис: «Перший тунель направо 60 с. Увага. Провалля. Прохід».
Це несподіване відкриття ми привітали громовим «ура».
— Нарешті, ми на правильному шляху! — радісно вигукнув Олег.
На висоті трьох-чотирьох метрів у стіні печери ми справді знайшли тунель і дісталися до нього за допомогою альпіністських костилів. Далі просувались дуже обережно, рахуючи кожний крок. Через шістдесят сажнів, тобто сто двадцять сім метрів, помітили глибоку штольню, що круто спускалася вниз.
Олег обв'язався вірьовкою і, освітлюючи ліхтариком стіни колодязя, обережно пішов углиб. Чижов, Єменка і я попускали канат по команді геолога. Штольня була звивиста, світло поступово тьмяніло, і незабаром перед нами зяяла тільки темна паща, яка поглинула Олега. Він гукав або смикав вірьовку, щоб ми попускали далі. Ось геолог озвався знову, але ми не зрозуміли, що він кричав. Тому я вирішив спуститися в штольню аж до першого повороту і дізнатися, що там трапилось.
Чижов не дуже охоче погоджувався на це. Але вірьовка в мене була міцна, та й спуск полегшувався тим, що я міг триматися за Олегів канат. Обв'язавшись вірьовкою, я шурхнув по гладенькій поверхні штольні у прірву.
Як тільки я досягнув повороту, почувся голос Олега.
— Стою біля виходу в долину-каньйон метрів п'ятнадцять над землею.
Я повторив його слова, щоб їх почули нагорі, а потім уже без вагання почав спускатися далі. Галерея справді була звивиста, але за першим же поворотом у неї проникало денне світло. Нарешті, я дійшов до Олега: він сидів на краю виходу з штольні, яка пролягала тут майже горизонтально.