Жінки їхніх чоловіків
Шрифт:
Чай, кажу я.
Чай, каже Дана.
Каву, каже Настя.
І все? — дивується Капітан. — А за знайомство?
Ми по черзі, але впевнено, хитаємо головами.
Ну як хочете, знизує плечима Капітан, демонструючи, що він не має наміру нас ні до чого силувати. Наше дело предложить, ваше — отказаться, смішно жартує він.
Ми сміємося.
Саша, наприклад, ніколи не відмовляється від горілки, у нього алкогольна дієта, вдруге жартує.
Ми сміємося знову, а Дана вставляє:
Воно і видно…
Небезпечні типи перезираються, але пригадують, що сьогодні вони добрі, і беруться до своїх напоїв.
Отож за знайомство, виголошує
Тім Рот приносить наші напої. Таця в його руках нервово тремтить, дзенькотять ложечки. Він ставить перед Даною каву, а перед Настею — два чаї.
Один чай мені, нагадую я.
Тім підстрибує, тоді схиляється аж до землі у покірному поклоні, потім швидко підхоплює горнятко, порозхлюпувавши половину рідини на блюдце, і, зазирнувши мені в очі, белькоче:
Вибачаюся. Перехвилювався… — по чому робить такий вираз обличчя, що в мене не залишається жодного сумніву: хвилюватися йому є через що.
Я заспокійливо посміхаюся і навіть хочу поплескати по плечу, але вчасно стримуюся.
Та-а-а, протягує Капітан, примружившись і прикурюючи сигарету це диво, що ми вас знайшли. Було нелегко. І взагалі — ти знаєш Петра Петровича?
Кого? — перепитую.
Кого-кого? — незлобливо перекривлює він. Петра Петровича, кого ж іще. Там, у стейк-гаусі, я хотів пригостити тебе і запитав офіціанта, що дівчина п'є, а мені відповіли: цю дівчину неможна пригощати — вона знає Петра Петровича.
Не знаю я ніякого Петра Петровича, обурююсь я.
А мені яка різниця! Знай собі хоч Івана Івановича! Я хотів з тобою познайомитися!
Він вихиляє ще сто грамів свого «чівасу» і відкидається па спинку крісла.
Хотіли відразу вас звідти підвезти, але не встигли. Вибігаємо назовні, я кричу гей! — а за вами трась! і захряскуються двері таксі.
Яка романтична історія, вишкірюється Тім Рот, ставлячи перед Сашею ще двісті грамів горілки і склянку помаранчевого фрешу.
А потім ми губили вас рази три, так, Саня? — не звертає уваги па прислугу Капітан. Саша мовчки киває, заливаючи в пащу горшку. От якби ви біля крамниці не зупинилися — точно б випустили. Але, слава Богу, все закінчилося добре, правда? — підморгує він.
Ще не закінчилось, відповідаю і підморгую у відповідь, багатозначно дивлячись на Капітана. Той опускає очі. Якесь дивне нахабство і самовпевненість раптом починають розпирати мені легені.
Я теж буду двісті грамів цього «чівасу», кажу я і проводжу пальцями його шрамом.
Не треба казати, що в мене гарні ноги, бо королеви не мають ніг.
Я їм руками, бо вмію їсти ножем і виделкою. І голосно пчихаю, не прикриваючи рота долонею. І так само позіхаю.
Кожен дурень може грати в шахи, тому я не вчуся. Кожен дурень може зраджувати — а королеви не мають ніг.
Коли я відчуваю, що не подобаюся комусь, я роблю так, щоб цей хтось страшно мене полюбив.
Коли мене щось дратує, я на кожному кроці розповідаю, як це щось мені несамовито до вподоби.
Коли все складається так добре, що краще вже й бути не може, коли залишається просто брати те, що тобі простягають, коли навіть пережовувати вже не треба, я відчуваю непереборне бажання піти геть. Тихенько зачинити двері на ключ. Узяти лише найнеобхідніше: гроші й зубну щітку І паспорт, щоб поселили в готелі. Я хочу жити в Тлумачі, в готелі, дивитися з вікна на людей у дурнуватих беретах і на бездомних псів. Лише через те, що не
Капітан боїться подивитися на мене. Він розповідає анекдоти і замовляє напої. Я п'ю так відчайдушно, що товстому Сапі стає не по собі. Я справжня десперадо (щоправда, трохи безпорадна — але що з того?). Перебиваю Капітана на півслові і починаю розповідати анекдоти сама. Мої набагато смішніші. Я не сміюся з них, бо знаю, які вони дотепні. Капітан і Саня регочуть, розмірковуючи, чи не пристрелити мене. їм ніяково від цієї думки, і вони переглядаються.
Ти знаєш, Саня, каже Капітан, хлопці запаслися набоями. У Діми цілий багажник патронів. Цілий багажник патронів, Саня.
Ну що ж, каже Саня, гладячи свій живіт.
А це — бачите, відкриває Капітан свій гарний мобільний телефон, це я був на формулі один. Оце якраз проїжджає Шумахер. Шумахер чи Гайпекен, як його там звати. Одним словом, усі найкрутіші машини, які там їздять, належать українцям. Всю золоту віп-ложу займають українці. І навіть сафєті-кар було українське.
Я не знаю ангельської мови, каже Саня. Моя вчителька з ангельської тепер лежить у психлікарні. Я пам'ятаю тільки два слова: зі таблє і спун.
Я знаю ангельську, кажу я. Я знаю ангельську, бо я ангел. Капітане, замов мені ще трохи цього «чіваса». Від такої гидоти можна спокійно обригатися.
Я дуже люблю це слово — ригати. Мені хочеться його повторювати вголос.
Ні, ти не ангел, заперечує Капітан, так і не наважуючись поглянути на мене. Я відразу відчув у тобі щось…
Він не договорює, бо в нього дзвонить телефон і він починає розмовляти.
Так, Діма, каже він. У мене все гаразд. Я все зробив. Триста дві тисячі. Ще двадцять. Але хай він зі своїми трубами сидить тихо. Я послав його. Він завтра подзвонить. Мгм. А я познайомився з дівчиною. Не можу. Вона сидить тут поруч. Але ти чуєш по моєму голосу, правда? Мгм. Я дуже радий. У мене сьогодні особливий день, каже Капітан.
Я нахабно посміхаюся, втупившись у стіл.
Капітан відкладає телефон і продовжує розповідь. Я вже майже не слухаю. Він говорить про великі гроші, небезпечні зв'язки, подорожі до Японії, про зброю, політику, про справи, які не дають виспатись, і тому він виглядає старшим, ніж є насправді, говорить про складне життя, каже, що вчився в музичній школі, а потім у медакадемії, але працював і слюсарем, і сантехніком, і барменом, а тепер він займається оптимізацією податковкладень і скеровуванням надлишкових капіталів, розповідає щось про ділові зустрічі, бійки, бити, боксерські рукавиці, своїх друзів братів Кличків, показує фотографію свого друга Тома Вейтса, а потім фотографію молодшого сина свого друга Фіделя Ониськова, київського бізнесмена, чий батько товаришував зі справжнім Фіделем і вирішив назвати сипа на його честь. Потім він зізнається, що музика робить його м'яким і що він часом плаче, коли слухає джаз. Тоді просить дівчат виконати для нього одну пісню. Дівчата виконують, а Капітан, сівши на крісло, як ковбой, поклавши руки на металеву спинку і сперши голову на кулаки, тихо і душевно підспівує, часто кліпаючи. Я спостерігаю за Тімом Ротом, який постійно видушує з себе дебільну привітну посмішку ласкаво просимо, ласкаво просимо». Саня, судячи з усього, почувається трохи некомфортно. Можливо, він зголоднів.