Жінки їхніх чоловіків
Шрифт:
Зводиться, хитаючись.
Я тобі ше зараз всьо розкажу, шепоче, захоплений до краю. Я тобі розкажу, а ти мені свою думку порадиш. Добре?
Я киваю.
Дядя Ваня знову гупає в тамбурин.
Потяг зупиняється. За вікном зовсім чорно. Мені стало зимно, я тремчу обхопивши ноги руками і поклавши голову на коліна.
На бічне сидіння кладе торби літня жінка в хустці.
Перепрошую, кажу я їй, зазираючи просто в очі. Чи не могли б Ви сісти тут? Бо я не хочу, щоб тут сідав один п'яний чоловік. Він говорить до мене.
Жінка з готовністю підхоплює свої торби, сідає навпроти і насипає переді мною величезну купу гарбузового насіння.
Дякую, кажу я, зворушена.
Нема за що, донечко, радіє жінка. Я насушила, а їсти не маю часу, то хоч, думаю, в дорозі поїм.
За те, що вона сіла навпроти мене, я готова робити невідь-що, навіть їсти гарбузове і гасіння. Ми мовчки вдивляємося в темряву за вікном.
Збоку виростає дядя Ваня. ми повертаємо голови і неуважно, трохи здивовано змірюємо його поглядами. Він зніяковіло посміхається до мене, заскочений, розгублений, розчарований, ображений, засмучений. Якусь мить просто стоїть і посміхається. Тоді прямує далі, і я чую, як реве: Ти, Міша, дурний! Ти дурний! Ти такий дурний, як я!
А він старий, каже жінка, розлузуючи насінину, старий уже, сивий.
Мгм, підтверджую я, старий. Сивий.
Я думала — молодий якийсь.
Ні, хитаю головою. Він старий.
Ми знову відвертаємося до вікна. Мовчимо довго-предовго.
Так темно вже. Не видно нічого. Це ж час недавно перевели, тихо каже жінка.
Авжеж, темно, погоджуюсь я. Раніше зараз була би вже сьома.
Сьома чи п'ята? — хитро примружується жінка.
Я знизую плечима.
Ну, може, п'ята.
Ми знову сидимо мовчки.
Не, все-таки сьома.
Я поглядаю на годинник. Невдовзі виходити. Язик пече від насіння.
Приїхали, каже жінка, замотуючи хустку. Я думала, він молодий, а він старий, сивий.
Я ввічливо посміхаюся і знову дякую.
Невідомо звідки з'являється дядя Баня.
Я зараз вихожу, Іра, каже він, схиляючись до мене. Я прийшов попрощатися.
Милосердна жіночка-рятівниця, дилерка гарбузового насіння, з кам'яним обличчям втуплюється у вікно.
До побачення, кажу я. Щасливо.
Іра, ти на мене не обіжайся, сумирно, ніби телятко, бубонить дядя Ваня.
Я не ображаюся, непереконливо кажу я. До побачення.
Я знаю, шо я тут, може, це… Але ти не обіжайся, Іра. Я, може, трохи випив, але я хотів тобі побажати, шоб у тебе життя було в тисячу разів щасливіше, як у мене. Будь щаслива, Іра, і не обіжайся на мене.
Я не ображаюся. Дякую.
Не обіжайся, добре? — просить він, бачачи моє зніяковіння.
Потяг зупиняється. Вокзал яскраво освітлений. Я вже майже вдома.
Добре. До побачення.
Дякую тобі, Іра.
Дядя Ваня бере мою руку, низько-низько схиляється і цілує в долоню.
Щасливо, Іра.
Він виходить, а жінка з насінням хапає свої торби і зривається.
Прийшов, попрощався, каже.
На її обличчі намальована якась крива дурнувата посмішка. Кішці це не подобається. Кішка шипить на неприємну жіночку.
Вона щось бубонить і вилітає геть. Так, ніби я прокажена.
Почуваюся зрадницею. Я зрадила дядю Ваню. Обдурила його. Покликала огидну підлу жіночку з насінням. Не дослухала історію. Не сказала дяді Вані, що йому робити. А я, можливо, була останньою його надією.
Я бачу крізь вікно, як вони проходять повз вагон — дядя Ваня і двоє його товаришів. Ті горланять, підтримуючи під руки його велике тяжке тіло, штовхають у плечі.
Мені холодно і сумно. Я голодна. А ще мене нудить від гарбузового насіння.
Замкнена сама у великій порожній хаті, кицька сумує за тобою.
Тримаю в руці пакунок з білим лушпинням.
Зараз я його викину.
Пояснювальна
Причини.
1. Мене звати Ілона, а я хотіла б називатися Ісидора Коварубіо де Лос-Ланос (яка кохає Моріса Джеральда, який кохає Луїзу Пойндекстер, брат якої, Генрі Пойндекстер, їздить верхи на коні, абсолютно без голови).
2. Карл Євстахійович, мій чоловік, має чорні, густі та пишні, настовбурчені та тверді вуса. Через ці вуса за Карлом Євстахійовичем гинуть одружені, пухкі, як булки, жіночки, а також молоді, сухі, ніби таранька, балерини, для котрих Карл Євстахійович у вільний від роботи час грає на піаніно вальси та мазурки. Мені відомо, що час від часу — не занадто часто, але й не рідко, якраз достатньо для того, щоб підтримувати вуса у гідній формі — Карл Євстахійович ласкаво вшановує своєю увагою певних дзвінкоголосих особин у цвітастих спідницях (К. Є. до вподоби жінки веселі, прудкі, метикуваті, з лукавими бісиками в очах, з краплинами роси на вустах). Однак мене це, попри суспільні переконання; анітрохи не засмучує, а навпаки задовольняє. Карл Євстахійович, по-перше, притримується суворих консервативних поглядів, він мужчина глибоко моральний і сім'я для нього завше залишається на першому місці; по-друге, я знаю, що чоловіки ніколи не йдуть від дружин, оскільки дружини — це їхні великі мами, в яких вони завжди можуть спати на м'яких животах; по-третє, Карл Євстахійович цілковито задоволений мною як дружиною, він часто повторює у перервах між мазурками, оглядаючи балерин тяжким, сповненим відчуття власної гідності поглядом, що я хороша господиня, турботлива мати, пристрасна в ліжку та вірна в житті. Я Карла Євстахійовича не зраджую, оскільки навіть думка про інших Карлів Євстахійовичів наганяє на мене нудьгу; жінка може витримати одну пару чорних, густих та пишних вусів, але навіщо їй розплоджувати навколо себе цілий виводок цих вусів, якщо у кожних з них застрягають ті самі крихти хліба? Жінка, яка оточує себе багатьма вусатими ротами, боїться поглянути в дзеркало і побачити там шкурку нутрії. Хоровод з вусатих ротів допомагає сповнитися відчуттям важливості та значущості немарно прожитого життя. Вуса — ознака вагома. Жінка, яка оточує себе кількома вусатими ротами, бачить себе велетенським м'яким гостинним животом, успішним у всіх відношеннях (кар'єра, шлюб, добробут; розум — непересічна особистість, гідна всілякої повага). Я не хочу бути гідною усілякої поваги, оскільки це наганяє на мене нудьгу.
3. Я часто і по-різному дивлюся на себе в дзеркало, і це єдине, що мене цікавить.
4. Анжела — шкурка нутрії. У неї навіть риси обличчя щурячі: гострий носик з горбинкою, тонкі губки, рухливі очка. Щовечора я зітхаю, коли згадую про неї. Часом на знак жалю за Анжелою моєю щокою стікає велика сльоза.
5. Карл Євстахійович любить дивитися, як я підливаю вазони. Він сидить у своєму плетеному кріслі-гойдалці, накритий вишневим пледом у клітинку вбраний у махровий темно-зелений халат, і курить люльку К. Є. знає, що все це надає йому поважного та величного вигляду. Карл Євстахійович не здогадується, що від нього завжди трішки смердить калом. Це дещо псує пафос ситуації.
6. Я підливаю вазонки пластмасовою червоною лійкою, вбрана в тонку сукню і мереживний фартушок. Волосся гарно зібране па потилиці. На ніжках капці з помпонами. Я не люблю підливати квіти, але підливаю, щоб потішити Карла Євстахійовича, хоч це й смішить мене до нестями. З кожним днем усе важче і важче стає стримувати регіт. Пустивши сльозу за Анжелою, я зачиняюсь у ванні й регочу над поливанням вазонків. Щоб ніхто в домі не чув мого реготу, відкручую обидва крани і навіть кран в умивальнику.