Жінки їхніх чоловіків
Шрифт:
Приємно, коли в житті все відбувається чітко, як у комп'ютерній грі. Проходиш рівень за рівнем, сумлінно виконуєш поставлені завдання, впевнено наближаючись до мети.
Я останньою купила квиток. І останньою сіла до вагона. Ого, подумала я вдоволено, розмотуючи шалик і розщіпаючи куртку, невже я матиму абсолютний спокій?
Тонка стінка розділяє вагон на дві частини, В першій сидять жіночки з торбами, хлопці в синіх шапках, насунутих на брови, кілька п'яненьких типів і парочка закоханих. У другій сиджу я. Перша частина вагона не
Поїзд мирно постукує і гойдається, провідниця пропонує чай і каву моїм невидимим супутникам, я чую все, що відбувається в паралельному світі за стіною, з приємністю констатуючи, що навіть провідниця забула про моє існування. Малесенька кішечка, з примруженими очками і м'якими подушечками лап, згорнулася і муркоче від задоволення і тепла. Часом вона забувається і крізь сон випускає кігтики. Вони впиваються у щось ніжне і м'яке у мені, дряпають, ніби дрібненька хвоя, і тоді я морщуся і долонею витираю очі, тим часом чухаючи кицьку за вухом указівним пальцем іншої руки. Тваринка заспокоюється і втягує кігтики. І знову починає муркотіти. А я перегортаю сторінки книжки, часом поглядаю у вікно і тішуся тим, що мені так добре.
З-за стіни визирає голова провідниці. Вона дивиться на мене здивовано і невпевнено, ніби я мушу от-от розвіятися, як дим, чи розсипатися на пісок, або спалахнути і спопеліти, ніби мене не має насправді тут бути, а я є, сиджу от, читаю книжку, мій шалик лежить на столі, а поруч ще й куртка, і, судячи з усього, я справжня, справжня настільки, що ще, чого доброго, навіть чаю можу захотіти.
А я Вас питала?… — знічено цікавиться провідниця, поправляючи синю спідницю різкими нервовими рухами, наче обтріпує з неї якісь невидимі ворсинки.
Ні, не питали, чемно відповідаю я. Принесіть мені чаю, будь ласка.
Чаю? — провідниця дивується іде більше, дивується щиро і неприховано — те, що я прошу її принести мені чаю, очевидно, розвіює останні сподівання.
Збита з пантелику, низенька суха жіночка заварює чай для мене у своєму улюбленому горнятку, розмальованому червоними вишнями. Кидає багато цукру, старанно розмішує, а потім, знову обтріпавши спідницю, відносить горнятко.
Я ніколи не замовляю чай у потягах. Але сьогодні я хоробра й рішуча, тому можу робити найрізноманітніші чудеса. Навіть пити солодкий чай.
І аж коли допиваю його і відкладаю горнятко з червоними вишнями набік, з першої частини вагона з'являється троє емігрантів. Вони проходять повз мене, по черзі обертають голови у мій бік. Перший молодший за третього, але має більше років, як другий. Другий наймолодший. А третьому десь сорок Оцей третій ковзає по мені блискучими оливковими очима, такими великими і такими розгойданими, його обличчя намагається створити усмішку, він хитається і ловиться ручиськами (сірими, волохатими, жовтонігтими) за полиці і вигаркує: Приятного апетиту!
Дякую, ввічливо (але
Кілька хвилин я з гордістю розглядаю пусті і мокрі поля за вікном, сірі халупи й розкислі брунатні дороги, покреслені слідами шин. Мені здається, що ми весь час проїжджаємо попри те саме мокре поле, сіру халупу й розкислу дорогу. Як же мені вдається отак легко й природно показати людині, що вона мене не цікавить, при цьому не ображаючи її, захоплююсь я собою. Одним лише поглядом демонструю нехіть до спілкування, бажання спокою, зневагу, чемність, байдужість і ще цілий жмут емоцій. Я ігнорую так майстерно, що ніхто про це навіть не здогадується. Я взагалі…
І тут чоловік з оливковими очима і благородною сивиною у волоссі опускається на полицю навпроти, видихаючи на мене багатий та потужний сніп ароматів, від яких у мене аж голова йде обертом. Він посміхається, тяжко дихаючи. Ну от, думаю я, намагаючись удавати, ніби нічого не помічаю.
Лялічка, каже він, обмацуючи мене оливковими очима, лялічка, куда ти їдеш?
Сіре чоло і ніс блищать від поту. Волохаті ручиська блукають столом, ледве не перевертаючи горнятко.
Лялічка, можна з тобою познайомитись? Як тебе звати?
Софія, зізнаюсь я.
Він починає відсувати білу шторку з вікна. Залізний дріт, який тримає її, з дзенькотом падає, боляче б'ючи його по пальцях.
Лялічка, ану покажи свої очі, каже він, забувши про шторку. Я вперто і невпевнено дивлюся у вікно.
Лялічка, наказовим тоном каже чоловік, покажи мені свої очі.
Я повертаю до нього обличчя. Він пильно дивиться на мене. Білки його очей виблискують, ніби намащені олією.
Такі, як у мене, вдоволено бурмоче.
Я киваю і посміхаюся.
Який у тебе гороскоп?
Я хочу читати, кажу я і показую йому книжку на випадок, якщо він не зрозуміє. Чоловік дивиться на книжку тоді переводить погляд на горнятко з червоними вишнями. Горнятко поволі, майже непомітно мандрує столом. Завмирає лише тоді, коли зупиняється потяг.
Добре, каже чоловік, будеш читати. Я питаю, який у тебе гороскоп.
Маєте на увазі, хто я за знаком зодіака? — уточнюю я. Чоловік починає підводитися, Ні, кажу я, уявляючи собі, яким придурком виглядала б, пускаючи дяді Вані повітряний поцілунок, — і починаю сміятися. Ви ж дали слово. А я не вмію посилати повітряних поцілунків.
Ну дивись, каже дядя Ваня, прикладає два пальці до рота і складає губи гармошкою. Давай, посилай.
Міша за його спиною жваво подає мені знаки, щоб я скорилась і тоді матиму повний спокій.
Але я незворушна. Ніхто не примусить мене бути смішною. Ніхто не примусить мене цілувати бридкого дядю Ваню з оливковими очима, навіть якщо це буде повітряний поцілунок.
Міша штовхає його в плечі, і вони зникають у першій частині вагона, забираючи з собою свої алкогольні запахи і гарячі голови.