Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
– Але ж ти йдеш на той світ, – здивувався Тиміш.
– Тому й кажу тобі: до скорої зустрічі!
І – як у воду, бісівка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю із помсти – відьми, вони на все здатні.
– А в цьому світі, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою ніхто не буде побиватися, крім, хіба, твого батька.
Тиміш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислі передати йому свою владу і зробити сина гетьманом України. І був би Тиміш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби зміцнити свій вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдові спалахнула затята і кривава боротьба за владу, і в тій колотнечі господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тиміш Хмельницький двічі ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вересні 1653 р. під час другого походу Тиміш в одній із сутичок біля Сугави був смертельно поранений і помер на руках у товаришів. І сталося це невдовзі після народження в них із Розандою двох синів-близнюків…
Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедія: адже він утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана України…
Тимоша поховають із військовими почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патріарха Антіохійського.
Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого він мав такі надії, то й не відпустило до кінця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гірко… Ні, не тому, що помирає – із цим він уже тоді змирився, – а тому, що втратив такого сина, надію свою і надію України.
Горе своє гамував у серці, зовні залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побуті відзначався невибагливістю і скромністю. Як і в етикеті. Венеційський посол Альберто Віміна згадував про свою зустріч з гетьманом:
«Усім, хто входить до його кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті стоять тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висять лук і шабля – єдина зброя, яку він звичайно носить…»
А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так і не вгамовувалося.
«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собі. – А долю свою навіть на коні, навіть такому могутньому, як у інього, не обскачеш…»
Частина четверта
Амінь тобі, великий муже!
…Або в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! Та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь,
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе, преславного. Амінь.
І привів Богдан Хмельницький в дім третю і останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять років молодшою за гетьмана і не по літах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана і принесла в його дім і любов, і щастя, і достаток. Зуміла завоювати повагу козацьких старшин, вміла підтримувати бесіду з іноземними гостями, і ті дивувалися розумові, такту й освіченості пані гетьманші.
Ганна була сестрою ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків. Очевидно тому була крутої вдачі, владної, полюбляла верховодити і наказувати, тож нічим не відрізнялася від своїх братів-полковників. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народі прозивали її Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрій злагоді та нарешті відпочине після рейваху з попередньою жоною. Тож постарався її пошвидше забути і ніколи не цікавився, де зрадливицю було поховано. А ось із Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий і тільки дякував Господу, що Він послав йому таку жону, як Ганна. Дітей з нею не мав (вік уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботів, навела в ньому зразковий лад, і гетьман не впізнавав свого хутора. Біля будинку Ганна наказала посадити сад із квітниками, алеями та білими бесідками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв відпочивати від трудів праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав її руки в свої, так сидів і чи то про щось кріпко думав, чи то мріяв, поблажлива і якась щасливо-химерна посмішка блукала під вусами в нього на губах.
І коли б то закоханий гетьман знав веселу пісеньку «Чи є в світі молодиця?» про Ганнусю-Ґандзю (а його Ганнуся була такою ж, як і пісенна її тезка), то неодмінно співав би (голос мав пречудовий):
Чи є в світі молодиця,Як та Ґандзя білолиця?Ой скажіте, добрі люди,Що зі мною тепер буде?Ґандзя душка, Ґандзя любка,Ґандзя мила, як голубка.Ґандзя рибка,Ґандзя птичка,Ґандзя – цяця молодичка.Ґандзю моя, Ґандзю мила,Чим ти мене напоїла:Чи любистком, чи чарами,Чи солодкими словами?Іноді задумливо озивався:
– Ганно… Ганнусенько… Ґандзюнечко моя…
– Що, мій любий? – ласкаво озивалася дружина.
– Нічого, Ганнусю. Просто мені захотілося вимовити твоє ім’я – мабуть, від щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той світ твого першого чоловіка, віддала тебе мені. Ось тільки не хочу раніше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.
А дружина старалася. Після саду для розваги гостей завела оркестр та, буцімто, навіть звіринець. (Може, це й перебільшення – звіринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – і для розваги гостей, і для себе. Тварин, чи як нині ми кажемо, чотириногих друзів, вона любила та берегла.)
Гостей шанувала й охоче їх приймала, тож у гетьманському маєтку в Суботові гості не переводилися. Кухарі – як тоді казали, скусні – старалися, і гостей завжди чекали вишукані страви. А замість банальної – пхе! – горілки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срібних кубках.
А гетьман навіть довіряв своїй дружині-гетьманші складати й видавати універсали, як називалися тоді різні документи. В архіві зберігся універсал на власність Густинського монастиря, підписаний «Ганною Гетьмановою-Богдановою».
В останні три роки життя Хмельницький пожвавив дипломатичну діяльність. До Чигирина прибували посли володарів багатьох країн: московського царя, королеви Швеції, господарів Молдови, Валахії та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османської імперії, донських козаків. Біля гетьманського двору дипломатів вітали полковники і супроводжували високопоставлених гостей до Богданової «світлиці». Гетьман із родиною зустрічав і частував прибулих. У фортеці залога стріляла з гармат, і за кожним пострілом Хмельницький виголошував тости на честь гостей. За столом разом із гетьманом сиділи його сини і дружина Ганна Золотаренко.
Чигирин став столицею Війська Запорізького, де вирішувалися питання війни і миру, Суботів набув статусу другої резиденції, де гетьман приймав іноземних дипломатів «без протоколу», у домашній атмосфері.
Як свідчать спеціалісти (та й сучасники теж), поведінка гетьмана засвідчувала, що в нього холеричний темперамент, який часто виявлявся в рисах його характеру, так чи інак впливав на його думки і дії. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю гетьмана. Відзначають, що Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалася з м’якістю і привітністю, дотепність із мовчазністю, простота і щирість – з лукавством і мстивістю, доброта – з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з упертістю, й готовність до компромісу. Отже, спеціалісти дійшли таких висновків: можна сказати, що то була цільна, але водночас суперечлива людина.