Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
Отака вона щасна. То що їй може загрожувати?
Що смерть-загибель у неї вже за плечима і вже до неї приміряється, тоді про таке й подумати не могла, адже здавалася собі вічною… То інші гинуть, а її кістлява обмине. Як співають тутешні козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..
Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключі від комор панського маєтку, розпоряджався продовольчими та іншими запасами свого пана.
За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримітила – крім усього, він мав ключі й від полкової скарбниці. А вже закрутити голову такому ключнику їй, досвідченій в амурах, нічого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережність, не лише задовольняв гетьманшу
Взяли й Олену з її коханцем. І ось як те сталося.
Гетьман сильно кохав Олену. Не підозрюючи, що так, як він міцно кохає свою нову жону, так тяжко її ненавидять його сини від першої дружини. Для них вона була не лише мачухою, що її вони й не зобов’язані були любити, а мегерою, яка погубила їхню матір, звівши її зі світу цього, і зрадила батька, вийшовши заміж за його недруга Чаплинського. А той, хто єдиножди зрадив, зрадить і вдруге – істина, підтверджена досвідом людства. Та й не любила вона, молода і квітуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедійкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.
Бачачи таке ставлення синів до мачухи, гетьман сердився і навіть намагався примусити їх любити його другу жону. Забувши, що силоміць змусити когось любити ще не таланило нікому.
Гетьман хмурився, зітхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.
Олені ж було байдуже, як до неї ставляться сини її нового мужа. Вийшовши заміж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всієї України і Війська Запорізького, а це – щось), вона жила в розкоші й почувалася царицею. Мала все – дорогі шати й коштовності, і стільки мала, скільки хотіла.
Олена владарювала в гетьманських покоях всього три роки. Вбрана в найкоштовніші оксамитові сукні, що сяяли діамантами й перлами, вона з успіхом виконувала роль хазяйки, за звичаєм тих часів, набивала тютюном люльки знатним гостям, пригощала їх медом і горілкою. А частіше за все, як свідчать очевидці, пригощала із золотих кубків самого гетьмана, який ніколи не цурався зайвий раз випити. Особливо на брудершафт зі своєю чарівниченькою. Але гоноровитій та марнолюбній полячці і цього було мало. Маючи од гетьмана все і ще більше, Олена, користуючись із того, що гетьман часто бував у походах, знайшла собі любчика і почала гріти руки полковою скарбницею.
Це насторожило сина гетьмана Тимоша. Він став завбачати, що із полкової скарбниці почали щезати гроші.
Тиміш запідозрив мачуху у крадіжках. А ще він запідозрив мачуху в любовних зв’язках із ключником. Удвох вони й гріли руки полковою скарбницею – мало їм було гріховних любощів, забагли ще й грошви для солодкого життя. І так коханці знахабніли, що втратили обережність – гетьману стало відомо, що зі скарбниці пропадає золото. Гетьман ще якийсь час вагався, аж доки не виявили пропажу барилка з червоними золотими, що було найбільшою коштовністю полкової скарбниці. Але й тоді гетьман не міг нічого подумати про Олену, тож почав грішити на сина Тимоша: чи не твоя це робота? Гадав, що Тиміш, вирушаючи в похід на Литву, прихопив те барилко… Ні, ні не для себе – таке він на сина не міг подумати, Тиміш був чесним і порядним, а прихопив – без дозволу батька – на військові потреби. І швидко переконався: гетьманич тут ні при чім. Але хто цей меткий спритник?
І гетьман віддав наказ про таємне розслідування цієї неприємної справи. (Таємне, аби раптом не кинути тінь на невинну Олену – їй він іще вірив.)
Люди гетьмана
Виявили не лише причетність ключника-скарбника й управителя до пропажі золота із скарбниці, якою він відав, а й про його інтимні зв’язки з гетьманшею. Чи, як тоді казали, адюльтер.
І про свої підозри – а де уже й факти, що стали реальністю, – вірні люди доповідали гетьману. Спершу обережно, бо гетьман і слухати про таке не бажав, – а далі, як назбирувались факти, вже й вільніше. Ще якийсь час гетьман гнівався на вивідачів – що вони вигадують, щоби Олена, кохана його, та раптом…
Охолонувши, гетьман почав своїм вивідачам вірити, бо й сам вже завбачав: Олена щось крутить – як хитра лисичка. Чи ж, бува, не наставляє йому, рогів? А він же гетьман, він у всіх на виду, його честь і гідність мають бути на висоті. Бо в нього, як і в римського цезаря – забув його ім’я – жінка має бути поза підозрою. А в палаці, в Суботові, вже шепотілися поза його спиною. І ті шепоти часом долітали до його вух, слух його ще старості не піддавався. Але він уперто не хотів вірити, що Олена, кохана його, його ж і зраджує… Аби остаточно впевнитись у цьому, треба було за гетьманшею пильно, хоч і непомітно, поспостерігати.
Ось тільки кому – йому самому не годиться цим клопотатися, та й у постійних роз’їздах він, – се діло неприємне доручити? Комусь надійному, щоби постеріг його Олену, а заодно й уберіг її. Навіть від самої спокуси гульнути в запашній гречці.
Пригадав байку – чи притчу, що її якось чув на Запоріжжі. Про змія, який на Хортиці в одній з печер жив. Він нікого не чіпав, тож козаки його і не боялися, У тій печері січовики ховали свої скарби, що їх привозили з походів, і за скарби ті були певні: в печеру, що її стереже Змій Горинич «о дванадцяти головах», ніхто із скарбошукачів не поткнеться, тож скарби в безпеці.
Всі знали, що хоч там і скарби, але ж у печері змій живе. Бувало, розказували: уночі той змій раптом як засяє, як засяє, то так і освітить Хортицю й Дніпро. Іноді він із печери вигулькував, тож печеру з козацькими скарбами всі звали Змієвою та обминали її, аби не потрапити зміюці в пащу. Козаки носили туди свої скарби, цінні речі, зброю і все було «в сохранності». Надійно ті скарби оберігав Змій «о дванадцяти головах», друг-приятель козацький. А не козаки, якби такі й з’явилися, не зважилися б і поткнутися до печери, загледівши те страховисько-страхопудло «о дванадцяти головах». Козаки його буцімто «балували» – для підняття йому настрою – оковитою. Тільки потім скаржились: «Дуже дорого нам його часто пригощати. Оковиту та зміюка любить, але ж… дванадцять голівоньок у неї. А се значить, що й дванадцять ротяк спраглих. І кожній ротяці треба оковитої – де її стільки набереш?…»
Але вже за Богдана, як він на Січі був, старі діди лише шкодували, що змій десь зник і вони такого сторожа втратили, такого сторожа…
Гетьман посміхнувся, згадуючи козацьку байку про змія на Хортиці, а іноді й думав: от би такого змія поставити стерегти Олену та її честь. Напевне, він уже вберіг би її від зради, навіть від самої спокуси стрибнути в гречку медвяну…
Тільки де ж його візьмеш, Змія? Та ще й о дванадцяти головах. Бо одноголовий навряд чи встереже Олену… І гіркота не сходила з душі гетьмана, і він мав і далі од своєї коханої отримувати і солод меду, і гіркоту жала. Тож невтомно нагадував своїм вірним людям: стережіть гетьманшу, її честь має бути незаплямованою і, як у жони цезаря, – бути поза підозрою. А старому чоловікові, хоча б і цезарю, втримати свою молодецьку жіночку-красуню від спокус, що обсідають її з усіх боків, ой як не просто. А тому вряди-годи нагадував вірним людям: оберігайте гетьманшу від спокус, що як мухи на мед до неї липнуть, оберігайте… А я такий, не люблю ділитися – посмішка під вусами, – своєю жінкою з ближнім… Як, між іншим, і булавою, і шаблею, а відтак вона у мене завжди напохваті…