Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
Зовсім інакше почувалася молода Олена біля немолодого мужа свого, але істину до слушного часу – доти, доки вистачало в неї лицедійства, утаємничувала. Та й молодість, хоч як її не присилуй, а ніколи не полюбить старості – цього Богдан не врахував, а Олена вміла, як вправна лицедійка, вдавати з себе чи не безтямно закохану. Ще й на повному серйозі запевняла, що вона з таким молодим мужем, як гетьман Богдан, тільки молодіє – гм-гм…
Зустрічаючи його з походу, Олена завжди готувала свіжий медок – злегка хмільний напій, знаний ще з часів Київської Русі, що його вона так полюбляла. Та й гетьман ніколи не відмовлявся від чаші-другої медку. Та ще приготовленого руками й піклуванням любої жони.
Олена вміла варити меди, і вони в неї виходили просто чудові – і не п’янієш од них, але й не тверезий, як вип’єш. Олена посилала служників у навколишні ліси шукати меду диких бджіл, у нього вичавлювала сік малини, брусниці, чаклувала над ним. Як сік починав бродити, варила його на повільному огні, знову чаклувала над ним, і медок у неї такий виходив, що й чашу разом з ним ковтнеш.
– Медку зварила? – перше, що питав гетьман, повернувшись із походу.
– Тільки для тебе, любий мій, – і підносила йому чашу справді божественного напою. І він, п’ючи, не спускав з неї захопленого погляду, а вона посміхалась до нього так спрагло і так жагуче, що гетьман невідомо од чого хмелів – від медку, нею звареного, чи від її погляду й пристрасті, що в ній нуртувала…
Всі були певні (Богдан – передовсім): благословення самого патріарха зробить шлюб гетьмана і довгим, і щасливим. Бо як же інакше, сам патріарх благословив, намісник Господа на землі.
Так гадалося, та не так сталося. Хоча якийсь час вже постарілий гетьман з молодою жоною і справді був щасливий у шлюбі. І вірно та міцно кохав свою Олену Прекрасну-Прегарну, кохав, нічого не підозрюючи.
«Любов – високе моральне почуття, яке полягає у стійкій, самовідданій і свідомій прихильності людини до когось чи чогось, зумовлене визнанням позитивних якостей об’єкта любові або спільними переконаннями, життєвими цілями та інтересами людей.
Любов або кохання (у вужчому розумінні слова) – це стійка самовіддана і свідома прихильність до особи іншої статі. Проте і в статевій любові важливе не тільки і не стільки веління природи, а те, що веління природи перетворюється на духовне спілкування (єднання) людей різних статей, на їхнє взаємне моральне і розумове збагачення».
Це – з енциклопедичного видання до терміна «любов».
Олена Чаплинська, звісно, подібних пасажів в енциклопедіях не читала (невідомо, чи вона взагалі володіла хоч якоюсь грамотою). Та й подібні великомудрі словеса їй були байдужими. Як і поетичні. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди, що «любов – сильніша смерті», вона як перстень – не має кінця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як і про те, що «чужий чоловік до часу, a свій – до смерті», що «чужого чоловіка полюбити – себе погубити» і т. д., і под.
А що вірність у любові – це найсвятіше, а зрада – це найганебніше, ця премудрість була вище її розуміння. Зрештою, такі твердження у неї викликали лише насмішку. Звичаєвість українців високо підносила дівочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливість дівчини; козак завжди зіставлявся з місяцем, соколом, явором, а дівчина – з голубкою, ластівкою, горлицею, зіркою тощо.
Але – «цвіте терен, цвіте терен та й цвіт опадає, хто з любов’ю не знається, той горя не знає». Зазнав горя з Оленою і Богдан Хмельницький. І зазнав, і переконався, що символом любові є бджола. Та, що поєднує (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».
Гетьману з Оленою дісталося і того – меду, – і того – жала з отрутою. I дісталося вдосталь.
А все тому, що в Олени, як уже мовилося, було своє розуміння любові. Вельми чи не екзотичне.
Та й слова про вірність для неї нічого не означали. Важило інше – вдало знайти багатого і знатного жениха та перетворити його у свого підданого. Та й гетьман уже тоді був (пхе!) дідом – шостий десяток розміняв. А хіба молода жінка буде любити (вдавати – то інша річ) старого діда і навіть – ха-ха! – зберігати йому вірність?! Забагато йому честі!
Мала за Богданом все (і навіть дещо над усе), але…
Але їй постійне хотілося-баглося ще більшого – над те, що отримувала. Невситимим було її бажання отримувати ще і ще. Зокрема і в любові.
Особливо в золоте надвечір’я, коли після смачного обіду і келиха доброї горілки гетьман полюбляв безтурботно подрімати.
А їй тоді хотілося-баглося любові. Бодай навіть із немолодим гетьманом.
Олена вертілася перед ним (як казали: то сідницями пишними, то цицьками не менш пишними), а вертячись, наче сама до себе, хоч насправді для мужа, аби не забував про свої святі обов’язки, намугикувала:
А я молоденька,Кохатись раденька…Натяк був аж надто прозорим, а Богдан…
Богдан подрімував, смокчучи свою нерозлучну люльку та окутуючись хмарками голубого димку, і Олена, тамуючи роздратування (глухий він, чи що?), знову наспівувала, але вже голосніше:
А я молоденька,Кохатись раденька…А йому хоч би хни! А ось коханцеві тільки натякни, так і згріб би її в обійми і хіба ж так би вдовольнив її хотіння, а Богдан…
Обважнілий од їжі й питва, курив люльку, закутуючись хмаркою голубого димку, і був щасливим у своїй дрімотливій безтурботності, коли все йому було лінь – навіть вдаватися до любові з молоденькою дружинонькою.
Олена вже сердилась і, підвищуючи голос, тягла своє:
А я молоденька,Кохатись раденька…Гетьман, докуривши люльку, вже тихо посопував і починав хропіти, сидячи в кріслі. Олені було до сліз образливо, що чоловік не звертає уваги на оте її «кохатись раденька».
Ех, був би оце коханець, його не доводилось би по двічі чи й по тричі просити. Згріб би її і таке б з нею витівав, таке… Що вона тільки б стогнала, щаслива та блаженна.
А чоловік виконував свої чоловічі обов’язки рідко і то якось поспіхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно її любив, лише без постільної любові. Вона поруч – і він щасливий. А їй цього було мало. Хотілося щовечора і щоночі кохатися з ним у постелі, товктися до солодкого крику, а він… Та й вік у нього почав брати своє. А вона вперто – все ще на щось сподіваючись, – наспівувала йому одну пісеньку, почуту нею в Суботові: