Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
У квітні 1648 р. 8-тисячна повстанська армія вирушила назустріч польсько-шляхетським збройним силам. Прибувши в урочище Жовті Води, військо Б. Хмельницького, до якого приєдналися чотири тисячі легко озброєних татар, керованих Тугай-беєм, раніше за противника зайняло вигідні позиції між двома рукавами р. Жовті Води. 19(29)IV тут почалися запеклі бої з польським загоном С. Потоцького і Я. Шемберка. 2(12)V сюди прибули послані польським командуванням проти повстанців реєстрові козаки. Біля Кам’яного Затону вони перейшли на бік Б. Хмельницького. 5(15)V селянсько-козацькі загони перейшли у вирішальний наступ. Польсько-шляхетське військо, що вночі вже почало панічно відступати, в урочищі Княжі Байраки було оточене і повністю знищене. Після перемоги біля Жовтих Вод і розпочалася Визвольна війна українського народу за свою волю і кращу долю.
Заледве вражаючою перемогою селян і козаків закінчилося бойовисько біля Жовтих Вод, як кобзарі по всій Україні заспівали:
Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?Гей, то той Хмельницький, що з ляхами б’ється.Чи не той то хміль, що по пиві грає?Ой той то Хмельницький, що ляхів рубає.Чи не той то хміль, що у пиві кисне?Ой той то Хмельницький, що ляшенків тисне.Гей, поїхав Хмельницький і к Жовтому Броду, —Гей, не один лях лежить головою в воду.«Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди».«А я ляхів не боюся і гадки не маю —За собою велику потугу я знаю,І ще орду за собою веду, —А все, вражі ляхи, на вашу біду».Становили ляхи дубовії хати, —Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати.Утікали ляхи, погубили шуби…Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!Утікали ляхів де якії повки, —Їли ляхів собаки і сірії вовки.Гей, там поле, а на полі цвіти —Не по однім ляху заплакали діти.Гей, там річка, через річку глиця —Не по однім ляху зосталась вдовиця…«Гей, пане, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію, наш полковнику Чигиринський, – питатиме українська дума і бажатиме: – Дай, Боже Господи, щоб ми за твоєї голови пили й гуляли, а неприятеля під нозі топтали, а віри християнської на поталу в вічний час не подали!..»
Про Микитинську Січ, де його обрали гетьманом українського козацтва, Богдан Хмельницький ніколи не забував.
Не забув і того разу. Відразу ж, як відгриміла битва біля Жовтих Вод, на честь першої перемоги і на знак вдячності за обрання його гетьманом, Богдан Хмельницький разом із вісткою про бойовий успіх надіслав Січі гостинець – 6 гармат, 4 хоругви, 2 бунчуки, 300 талерів на пиво і 300 талерів на січову церкву.
Були походи і битви, і Богдан Хмельницький вже сам собі не належав. Дивно вийшло. Принаймні гетьман ще довго дивувався: подався на Січ шукати захисту від Чаплинського і сили, щоб його подолати, а негадано, сам на те й не сподіваючись, підняв на війну всю Україну. Вже не проти якогось там Чаплинського, а проти всієї Речі Посполитої.
Але й піднявши проти неї повстання, розпочавши війну, і тоді не забував про Чаплинського і ту образу, що її завдав йому чигиринський підстароста, тож часто нагадував: шукайте, шукайте Чаплинського. Будь-що знайдіть грабіжника та притягніть до мене, маю йому повернути боржок.
Заодно нагадував і про Олену Прекрасну: найдіть прекрасну і прегарну, чарівницю і спокусницю, і теж до мене приведіть…
Але Чаплинський, почувши з якою силою Хмельницький повертається на Вкраїну та про розгром ним війська Потоцького біля Жовтих Вод, аби не ризикувати життям, щез. Забув про свій шляхетний гонор і наче крізь землю провалився. Якщо Хмельницький захопив у полон сина самого коронного гетьмана Потоцького і той нічого не зміг вдіяти, то з ним, Чаплинським, він упорається запросто.
Лише за рік по втечі з рідних міст Хмельницький нарешті повернувся до Суботова. Повернувся як гетьман Запорізького Війська, переможець поляків у битвах біля Жовтих Вод, під Корсунем і Пилявцями.
А повернувшись до Суботова, проголосив його своєю гетьманською резиденцією, тож Суботів в один день наповнився козаками, кінними та пішими, і його вже було не впізнати. І щодень до Суботова мчали гінці, і щодень із Суботова мчали від гетьмана гінці, і ніхто з челяді Хмельницького віри не йняв. Справді-бо, кинутий був до в’язниці, вибравшись із неї, втікав без оглядки на Низ, і ось вам – правителем повернувся. Ледь не королем. Гетьманом такого війська!
Гетьман теж був радий такій переміні у своєму житті, але вряди-годи та й згадував її, Олену Прекрасну, – де вона? Ніхто не міг сказати, де поділася його колишня зваба, і гетьман теж журився.
Олена Прекрасна навіть у сни до нього приходила – така ж чарівна, така ж спокусливо-зваблива.
А якось прийшла й наяву.
У Суботів наче з неба впала – така ж прекрасна, спокусливо-зваблива.
І Хмельницький повірив: щастя у світі білому таки є. І воно не обминуло його. Такої радості, коли вона з’явилася, він не відчував навіть тоді, коли його, збіглого сотника, вибрали на Січі гетьманом.
Ось тепер, як повернулася Олена, він нарешті був уповні щасливий.
Зрадницю треба було негайно скарати – може, й на горло, – за те, що зрадила його і, знехтувавши ним, вийшла заміж за його ворога Чаплинського і навіть у соборі з ним обвінчалася, а він…
Він раптом – сам не встиг і збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекрасній руку й серце.
І з’явилася вона в Суботові не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, і була, а чи не левицею, за якою немає аніякої провини і яка вирішила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цій левиці проглядало, але він, захоплений нею, не звернув на те уваги. Він, гетьман і непереможений полководець, повелитель такого війська, опустився на коліна перед її стрункими ніжками, обняв їх і, притулившись лицем до її колін, з насолодою вдихав пахощі її тіла, дурманів і чманів. І дурман той і чманіння те було солодкими.
– Гаразд, прощаю. Вставай, – сміялася вона.
«За віщо ти мене прощаєш?» – хотів її запитати, але не зміг, бо ще дурманів і чманів од пахощів її тіла, від її неперевершеної жіночності. Тільки згадка, що цим тілом упивався ворог його, Чаплинський, боляче різонула його, але він здавив люті ревнощі в єстві своєму, утішив себе: але ж він переміг Чаплинського! Переміг, і Олена Прекрасна – віднині його. І треба хутчій насолоджуватися нею, пити, пити й пити її, всю випити – скільки там того життя. Та й раз-бо на світі живеш!
І Богдан Хмельницький, відкинувши всілякі сумніви й ревнощі, засліплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навіть для самого себе негадано, – запропонував їй руку і серце.
– Ти мене береш за себе? – зраділа вона.
– Я тебе беру за себе, – повторив він як присягу. – Ти будеш моєю дружиною, жоною любою моєю, і ми будемо щасливі.
Гетьману тоді йшов шостий десяток, але він почувався безвусим юнаком.
І юнаком упадав біля неї, і таким же юнаком відчував себе біля неї.