Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
Але щоб там відстояти свою свободу і саме життя, і честь свою лицарську, козакові треба було міцно тримати в руках свою «чесну зброю».
І пробираючись на низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:
– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати…
Частина друга
Прийшов, побачив, переміг…
Хто не чув цього – тепер знаменитого у віках – афористичного вже вислову (і не дивувався йому) Цезаря Гая Юлія?! Жив він – полководець, римський диктатор і по суті монарх – давним-давно (100 – 44 рр. до Р. Х.), а й досі оте – «Прийшов, побачив, переміг… згадують цитують, дивуються.
Це
Так сталося і в Богдана Хмельницького, коли він, нікому до того не знаний, прибувши на Микитинську Січ 11 грудня 1647 р., вчинив точнісінько так, як раніше нього «утнув» Цезар. Різниця тільки в одному слові. У Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг», у Хмельницького – «Прийшов, виступив, переміг».
А прийшов (власне, прибіг, гнаний і переслідуваний) на Січ сотником, виступив перед козаками і…
І повернувся в Україну вже гетьманом Війська Запорізького низового та всієї України, повернувся таким знаним, що тієї відомості йому вистачить на віки. І ще на віки вистачить. Шкода, що в подальшому він не завжди був таким рішучим, як Цезар, але то вже інша історія. А тоді справді так і було: прийшов, виступив, переміг… Це трапилося на самому початку його вражаючої діяльності. Перед цим Хмельницького тримали ув’язненим у селі Бужині Чигиринського повіту Київської губернії та за наказом коронного гетьмана Потоцького «мали стратити як людину, що напевне стоїть на чолі народного повстання проти польського уряду. Але тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати вже було нікого: Хмельницький зі своїм сином Тимофієм утік у Запорізьку Січ…» А далі, як пише Дмитро Яворницький, чию цитату наведено, «Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, що глибоко запала в серця запоріжців і підняла їх на високий подвиг визволення України від польського ярма: «Віра наша свята зневажена… Над проханнями нашими сейм глумиться. Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Дивіться на мене, писаря військового, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло, переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує».
І – прийшов, побачив, переміг.
Будучи гнаним сотником, повернувся в Україну гетьманом.
І вже заспівали кобзарі по всій Україні:
…Тоді-то у святий день,У божественний у вівторокХмельницький козаків до сходу сонця пробуджаєІ стиха словами промовляє:«Ей козаки, діти, друзі-молодці!Прошу я вас, добре дбайте,Од сну уставайте,«Отче наш» читайте,На лядські табори наїжджайте,Лядські табори на три часті розбивайте,Ляхів, мстивих панів, упень рубайте.Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,Віри своєї християнськоїУ поругу вічні часи не подайте!».Оттоді-то ж козаки, друзі-молодці, добре дбали,Од сну уставали,«Отче наш» читали,На лядські табори наїжджали,Лядські табори на три часті розбивали,Ляхів, мстивих панів, упень рубали,Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,Віри своєї християнськоїУЦе чомусь у нас так прийнято в деяких історичних працях починати відлік Січей з Томаківської, тоді ж коли першим центром – військовим, адміністративним і господарським Війська Запорізького низового була…
Так, так, Хортиця. Знаменита у віках, і таких, які не чули би про неї, у нас і немає.
Колись, давним-давно, во врем’я оно (а хто каже, ще за вікопомних козацьких часів, чи й ще за бозна-яких), так ось, тоді на тім острові хорти водилися. Се такі тонконогі, з видовженим тулубом і довгою гострою мордою, з прямою шерстю собаки (згодом їх приручать мисливці).
Тоді їх – хортищ – багато водилося на острові. Кажуть, вони й стерегли скарби. Злюками були ті хортища, просто скажені, лише бісів і слухалися. Хто, бувало, поткнеться тоді на острів, аби скарб чи бодай який скарбець знайти, швидше всього знайде… Але – свій кінець. Від тих хортів, які стерегли той острів зі скарбами.
І була серед тих хортищ одна хортимця, владарка їхня. Люта твар була, навіть самі хортові собаки її боялися, а про людей годі й казати. Ніхто й поткнутися тоді на острів до скарбів не смів – власне життя дорожче.
Ось від тієї хортимці, владарки хортових псів, і зветься острів Хортицею.
Сьогодні про неї можна прочитати в будь-якій енциклопедії чи довіднику десь приблизно таке: острів на Дніпрі, нижче Дніпрових порогів. Входить у міську смугу сучасного Запоріжжя. Вперше згадується під назвою о. Святий Григорій у праці візантійського імператора Константина VII Багрянородного «Про управління імперією». Згодом Хортиця відігравала роль важливого стратегічно-опорного пункту Запорізької Січі. До 1775 р. (з перервами) входила до складу володінь Запорізької Січі…
У Дмитра Яворницького, в його знаменитій тритомній «Історії запорізьких козаків» можна прочитати:
«Острів Хортиця – найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому Дніпрі…»
І далі історик зазначає, що наші предки, слов’яни-язичники, зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху «Із варяг у Царград», могли приносити жертву своїм богам. «Пройшовши Карійський перевіз (тепер переправа Кічкас, вище о. Велика Хортиця. – В. Ч.), вони – руси – пристають до острова, котрий зветься іменем Св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть великий дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромляють також свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м’яса, і що в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб – убивати птахів і їсти (зокрема чорних півнів. – В. Ч.) чи залишати в живих…» У руських літописах назва Хортиця уперше згадується під 1103 р., коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі з іншими князями йшов походом проти половців…
Але мине ще 400 років, перш ніж Хортиця стане на віки вічні знаменитою, дякуючи козакам. А найперше одному князеві, тепер відомому під козацьким ім’ям Байда.
А втім, про це вставна новела.
Князь Вишневецький, або як на Хортиці виникла не знана до того Січ
Є на Тернопільщині містечко (селище міського типу, смт) – Вишнівець, розташований на лівому березі Горині (правій притоці Прип’яті) з населенням, що 2000 р. складало близько чотирьох тисяч осіб.
Герб містечка, ймовірно, походить із середини XVI ст. Ним був родовий знак князів Вишневецьких – «Корибут» (на червоному тлі золотий хрест із перехрещеними кінцями, поставлений на перекинутому рогами догори півмісяці, під яким шестикутна зірка). Перша писемна згадка датується 1395 р., коли Вишнівець був власністю князя Корибута Ольгердовича. Згодом цей рід прибрав прізвище Вишневецьких, від назви їхнього містечка. До цього роду належить і князь Дмитро Вишневецький, з ім’ям якого й пов’язують заснування Запорізької Січі. У 1925 р. в головному корпусі палацу князів Вишневецьких відкрито музей. Сам замок Вишневецьких було спалено, але згодом, у 1962–1970 роках заново відбудовано. Крім замку, збереглися палац і парк князів Вишневецьких.