Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
– От що творять з нами жінки, – казав і справді мав вигляд щасливого парубка, який вперше прийшов на вечорниці та зустрів там її, свою єдину.
А вона… Вона лисичкою хитренькою вертілася біля нього, липла до нього, зазирала йому в очі, дарувала йому солодкі поцілунки, і він навіть ночі не міг дочекатися, а хутчій тягнув її в потаємну кімнату, аби ще і ще раз насолодитися з нею любов’ю – такою ж незрівнянною, якою була й вона.
Ось тільки не часто випадало їм разом побути – походи, походи, походи, у які він, гетьман, водив своє військо.
І вона, проводжаючи за вуздечку його коня, співала йому українських пісень (коли вона їх вивчила?):
Козаче-соболю,Візьми мене із собоюНа Вкраїну далеку!Далі милий запитував свою дівчину, яку, від’їжджаючи, покидав:
«Дівчинонько мила,Що ж будеш робитиНа Вкраїні далекій?»«Буду хустки прати,Зеленого жита жатиНа Вкраїні далекій!»А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш їсти на Вкраїні далекій, відповідала:
«Сухарі з водою,Аби, серце, з тобоюНа Вкраїні далекій».«Дівчинонько мила,Де ж будеш ти спатиНа Вкраїні далекій?».«В степу під вербою,Аби, серце, із тобою…»Він підхоплював її, садовив до себе на коня, цілував, лоскочучи її своїми довгими козацькими вусами, й опустивши на землю, мчав у свій похід попереду війська, а військо хором співало:
«Дівчинонько мила,Де будеш ти спатиНа Вкраїні далекій?»«В степу під вербою,Аби, серце, із тобоюНа Вкраїні далекій!..»І була різниця лише в одному слові.
У Цезаря – «Прийшов, побачив, переміг…», у нього – «Прийшов, виступив, переміг». Але різниця та в одному слові незначна. Бо він, як і Цезар, переміг, стрімко й навально ринувшись у бій. І Чаплинський – ворог його, здирник і грабіжник, викрадач його щастя, – забіг безвісти (в Польщу чи й ще далі), забіг, навіть кинувши Олену. Очевидно, діяв за принципом: при втечі своя шкура ближче.
Ні, ні, він, Богдан Хмельницький, не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за правом першості належало йому. І те повернення, перемогу свою, треба було узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.
Частина третя
Такі солодкі ці кислючі цитрини
«Шлюб є Таїнство, в якому за добровільною (перед священиком і Церквою) згодою нареченого і нареченої жити спільно, благословляється їхній шлюбний зв’язок в образі духовного союзу Христа з Церквою, випрошується і подається благодать Божа для взаємної допомоги й однодушності і для благословенного народження та християнського виховання дітей.
Ісус Христос освятив шлюб Своєю присутністю на весіллі в Кані Галилейській. Він також говорив: «Бог створив за образом Своїм людину, чоловіком і жінкою створив їх. І сказав: заради цього залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть двоє одним тілом. Тож вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає. Тому чоловік зобов’язаний самовіддано любити дружину, а дружина зобов’язана добровільно, тобто з любов’ю, коритися чоловікові. Тому подружжя (чоловік і жінка) зобов’язані на все життя берегти взаємну любов і повагу, взаємну відданість і вірність».
Ну, а коли що не так із коханням вийде, коли «серед ночі / Не дають заснути / Серцю карі очі», то, як радив ще поет Спиридон Черкасенко:
Гей, лети, мій коню,Степом і ярами.Розбий мою тугуВ бою з ворогами.Оскільки ворогів завжди вистачало, то було кому розбивати козакові його тугу, якщо раптом ті «карі очі» виявлялися зрадливими… Бо недарма інша пісня застерігає, що, мовляв, хто з любов’ю не знається, той…
Так, так, горя не знає…
Але, додаймо від себе, і радощів теж…
Бо недарма ж ще Іван Франко журився (а з ним і ми журилися, і всі прийдешні покоління будуть журитися): «Ой ти, дівчино, ясная зоре, / Ти моя радість, ти моє горе».
Чи, як зізнавався Соломон, мудрий цар Ізраїльської держави, який відзначався невситимою любов’ю до представниць прекрасної половини роду людського; за деякими джерелами у нього було близько 700 жінок і 300 наложниць, так ось, цей знавець і поціновувач жінок якось зізнався:
– Жінка солодша за життя і гіркіша за смерть.
І це сказав чи не найбільший у тогочасному світі – та й у нашому теж – знавець жінок. Тож, мабуть, він, мудрий і досвідчений, таки мав (і має) рацію:
І в цьому їхня немеркнуча вікова – ба, тисячо-тисячолітня! – принада.
…Ні, ні, Богдан Хмельницький не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за праву першості, як він уважав, належало йому. І те повернення, перемогу ту треба було хутчій узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.
Але от диво… Чи радше негадана притичина, пеня-рахуба, що раптом виникла…
І не знайшлося в Україні жодного священнослужителя, принаймні в тій частині України, що була Хмельницьким визволена від окупантів, який погодився би повінчати гетьмана Богдана Хмельницького з Оленою Чаплинською! І це того Хмельницького, який – «прийшов, виступив, переміг».
Отці церкви, наче позмовлявшись, пояснювали свою відмову тим, що Олена Чаплинська має «живого мужа», з яким вінчана в костьолі. Себто, вона була на той час заміжньою, тож не могла вдруге – за живого мужа – йти з іншим під вінець…
Гетьман звертався і до свого, чигиринського священика з проханням усе тим же: повінчати його з Оленою…
– Чаплинською? – здивувався отець Іоанн, настоятель чигиринського храму. – Тебе, гетьмане, я можу повінчати. Жона твоя, незабутня Ганна, нині в раю з янголами та праведниками радується, тож ти – удівець. Чому б тебе й не повінчати. Але тільки не з Оленою Чаплинською – схаменися, гетьмане! Та, кого ти вибрав, вже повінчана з Чаплинським. І муж її, Чаплинський, живий, хоч десь і ховається од тебе. A тому за живого мужа свого, не розлучена з ним, Олена не може з новим мужем вінчатися в церкві. Як і взагалі – сходитись. Бо це – двомужність, гріх превеликий. Як і двоєженство для чоловіків.