Жлобологія
Шрифт:
Навіть коли до мене в майстерню приходять колишні зеки, я розумію, що в цих людей є щось естетичне в душі, не розкрите ще, й вони тягнуться до полотен. А дехто, навпаки, посміюється з митців, і мистецтво для них — незрозуміла фігня.
Колись і бароко як стиль не сприймали, вважали, що це вульгарна річ — після Ренесансу. Нині в бароко не бачать тих вад, які нібито були на етапі його виникнення.
Зона компенсації
Та жлобство — це теж територія, яку ми рано чи пізно захопимо (Сміється. —
Мене дуже дратує, коли жлоби починають лізти на нашу територію, хоч територія естетики й мейнстріму — не є моя чи ваша. Та це точно не територія Михайла Поплавського, який вже став маркером національної культури. Це сумно, бо він уже не регіональне явище. Співав би собі для студентів у якомусь невеличкому приміщенні і мав би славу ректора-приколіста. Знаєте, мене рідко виставляють у Національному музеї країни, а Поплавський — вже як національний герой...
Як можна витворити із жлобства мистецький стиль — не знаю, боюся, що це неможливо.
Існує контркультура, певні суперечливі твори. Так само є лубок. У ньому, в цьому народному витворі, дуже багато любові, а водночас і люди, і олені, і квіти, та саме любов їх пов’язує в один сюжет. Лубок мені нагадує народні колядки, це така форма любові. Її у жлобстві немає.
З іншого боку, жлобство — це зона компенсації, без якої чогось важливого не можна сказати в цьому суспільстві. Хоча жлобство ж не є винятково українське явище, бо в інших націй теж жлобів вистачає. Через жлобство можна вийти на позицію свободи. А свобода — це така якість, що коли ти її провів через якогось агента, то це вже перемога.
Полеміки щодо жлобства мені ще не доводилося вести. Про кітч, про міщанство, відсутність смаку в нього — так. В самому феномені жлобства прекрасного взагалі нема. Тому я не розумію художників жлоб-арту. Де їхнє звинувачення? Я його не бачу... «Срочно нужна доза надежды или наркоза» (читає, розглядає роботу Романа Мініна із серії «Шахтарський фольклор» — Упоряд.). Це ж психоделіка, де ж тут жлобство...
Біда жлобства ще й у тому, що жлоб символічним обміном не володіє.
Однак жлоб не є поганим чи хорошим, жлоб — просто недорозвинена людина.
Я навіть не знаю, як до цих людей ставитися. Радше — негативно, бо це — хтось «глухий», який слухає і не чує. І може навіть бути якийсь агресивний «глухий», та це далеко не найгірші люди. Тож я їхнього товариства просто уникаю і все.
Конформісти
Найгірше — це конформісти. Спочатку вони тобі кажуть: можна, а потім: ні, не можна. А ти вже просто дезорієнтований: ні-ні, не можу, — чуєш.
Немає нічого неможливого. Що не можна? Всі речі нас переживуть. Їх композиція не змінює жодного смислу, сенсу в реальності. Конформісти — це абсолютно невільні люди.
Культура і жлоби
Жлоб не наукова категорія, не конфесійне слово. Це сленґ. Це поняття не зі сфери: «дай мені морожено...», а зі сфери культури. Я сприймаю культуру й естетику як надбудову над усім нашим індустріальним і аграрним комплексом.
Культура, в моєму розумінні, не просто те, що люди можуть собі дозволити смачно їсти,
Бути цікавим світові
У кожній культурній метрополії все одно є і будуть свої проблеми зі жлобством, яке, напевне, має свої національні особливості: в Німеччині щось таке, чого нема, скажімо, в Росії. Для когось же культурними людьми є Лєпс і Кіркоров. Вони такими виглядають, але ідеологія їхня жлобська: те, що вони співають, — дешевий міщанський шансон — і не більше.
Схоже, в цій жлобській сфері теж є певна ієрархія, напевно, що деякі поп-співаки думають, що вони — верховні жерці народу... Але я так не вважаю, бо це неконвертовані особистості, не цікаві за межами цієї країни.
У нинішні часи еклектики чим ще можна здивувати світ, що йому можна таке продемонструвати і стати справді цікавим усьому світові?
Це має бути якась потужна нова хвиля. Якою, наприклад, було африканське шоу олійними олівцями, яке здійснив американський художник Жан-Мішель Баскія. Він працював із Енді Ворхолом, Джуліаном Шнабелем, йому вдалося в капіталістичний структурований, зализаний західний світ принести вуличну деструкцію шаленої естетики. Галеристи це, як не дивно, зрозуміли, і вони зацікавилися долею художника.
А багато сучасних українських художників створює не картини, а рами, бо самі як автори — порожні нулі. Я вже не раз називав їхні імена, тож якщо назву ще раз, це все одно нічого не змінить. Вони працюють на фінансові результати, і в тому, що роблять ці люди, немає справжніх переживань. І дуже сумно, що саме такі художники тут є популярними. Так, мистецтво — це інструмент. Але насправді мистецтво не є предметом вивчення реальності.
Іван Семесюк. «Попередження», 2010 р.
Іван Семесюк
Фото: Георгій Сагітов
Іван Семесюк — художник, скульптор, дизайнер. Народився 1979 р. у м. Києві. Закінчив Державну художню школу ім. Т. Шевченка і Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, факультет скульптури (2003). Член НСПХУ, Національної спілки дизайнерів Украни. Голова Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Брав участь у понад 80 виставках й арт-проектах. Вибрані виставки: «Тінейджери епохи Чорнобиля» (галерея «Дім Миколи», Київ, 1996), скульптурне триєнале (ЦБХ, Київ, 2002), «Крок до діалогу: Норвегія-Україна» (Ставангер, Норвегія, 2003), триєнале текстилю (ЦБХ, Київ, 2007), «Regard d’Ukraine» (Український культурний центр при посольстві України у Франції, Париж, 2008), «Fine Art Ukraine», проект «Жлоб-арт, біомаса» (Український дім, Київ, 2009), «Матч Смерті» (ART KYIV CONTEMPORARY, Київ, 2009), «Глибокий ментал» (галерея Bakteria, Київ, 2013).