Жлобологія
Шрифт:
Слово про вади українського естетизму
І ось тут ми підійшли до найголовнішого, локального аспекту цієї проблеми. Проблеми, яка стосується нашого аграрно-поселянсько-жлобського типу людини. Річ у тім, що ми майже не виробляємо власної нової естетики-форми, а тільки споживаємо чужу. Жлоби не можуть виробляти, а мають схильність лише до споживання. Саме тому маємо у художній майстерні під назвою Україна політичну зграю жвавих павіанів, які схильні лише до двох «художніх жанрів» — красти і брехати. Зараз ми, українці, є до певної міри порожньою, невиразною формою, котра програє конкурентну боротьбу іншим, більш життєздатним формаціям, саме через свою хворобу — жлобство.
Ми є рослиною, що не розкриває своїх пелюсток назустріч новому світлу. Засушений
Якщо брати саме арт-середовище, то загальна картина викликає певні апокаліптичні настрої. На авансцені художнього ринку в Україні ми бачимо три категорії митців та культуртрегерів. Найпоширеніші з них — це умовні «соціал-демократи», які продукують на полотнах непевні глобалістичні плямки або купки сміття, застарілі ще 30-50 років тому. Саме з цієї причини ця квола і невиразна форма так старанно наповнюється ідейними фантомами і розумними виразами. Тому що вона давно вже є мертвою і потребує постійного виправдання та вербальних милиць. Хтось вдає, що виробляє мистецький та ідейний продукт, а інші вдають, буцімто зі смаком його споживають. Це такий постмодерн, де фантоми злягаються із симулякрами.
Інша категорія — це митці-кріпаки. Вони наповнили собою Андріївський узвіз, музейні проекти в Музеї Ольги Кобилянської або в Канівському Музеї козацької слави. Це навіть і не смішно, бо такі митці компрометують саме почесне звання художника. Вічні та безглузді грушки-яблучка, клумаки із сакральним кіровоградським чорноземом. Тут уже нема про що говорити.
Арт-активізм або смерть
Існує також невеличка кількість митців, які не ховаються від цікавих локальних наповнених життям актуальних явищ і працюють з реально наявними, а не висмоктаними з великого пальця ноги речами, такими, як жлобство, наприклад. Таких митців обмаль, і ми, резиденти проекту «ЖлобАрт», засновники культурологічного порталу Bakteria.info, члени Союзу Вольних Художників — Манн, Єрмоленко, Семесюк, належимо саме до цього кластеру художників. Адже людині цікава перш за все людина, а художнику — то й поготів. Хтось мусить критикувати, сміятися, змальовувати та фіксувати наболіле. То чому, власне, не ми?
Тож працюймо, вивчаймо, аналізуймо, критикуймо і шукаймо рецептів для лікування від недуги — і зцілимося! А головне — більше гумору та іронії, бо це найкраща основа для соціальних ліків. Нарешті, це все, напевне, варто підсумувати: майбутнє, якщо ми його маємо, — за арт-активізмом, художньо-естетичним аналізом і гострою критикою.
Інакше — смерть, і смерть ця прийде через наше з вами жлобство.
Олекса Манн. «Вова», 2012 р.
Олег Сидор-Гібелинда
Фото: Інна Корнелюк
Олег Сидор-Гібелинда — мистецтвознавець, історик. Народився 1962 р. у м. Луцьку. Закінчив Київський державний художній інститут (1986). У 1988—1993 pp. працював завідувачем художнього відділу Волинського краєзнавчого музею. Був організатором мистецтвознавчих конференцій в Українському домі, співавтором виставкового проекту «Тоталітарне мистецтво» в Національному художньому музеї. Автор понад 1500 публікацій у періодиці, вступних статей у каталогах митців, статей в енциклопедіях (Енциклопедія Сучасної України, т. 1, 2001; Енциклопедія альтернативної культури, 2005). Учасник журналістських заїздів на міжнародні художні виставки (Венеційська бієнале, 2001—2011, «Маніфеста», «Документа», 2002), круглих столів, теле- і радіопередач, експерт Програмової Ради МФ «Відродження» (2000—2001). Старший науковий співробітник лабораторії мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва. Автор книг «Неіснуюча
Товариш-чебурек
Коли вперше зіткнувся з ним?.. У дитинстві. Ще й слова такого, як жлоб, не знав. Духом не відав. Щасливий гортав свіжий номер «Советского экрана». Аж тут підрулює гегемон, солідний такий — жодного кримінального відтінку, статечний, зважений, спокійний. Каже: «Хлопче, відірви сторінку, дай-но мені чебурека гарячого загорнути, а то капає, бачиш...». Жодного матюка, жодної погрози... а я рву вже для нього глянсову обкладинку — свіжого, ще не прочитаного часопису. Чебурек справді капав. Навіть на залишеному мені кавалку часопису лишилися руді, іржаві бризки.
Відтоді пролетаріат сприймаю однозначно. Ставлення це тільки посилилося останнім часом; розчулений, з якою турботою виганяють нас під колеса автівок вуличні ремонтники тротуарів, не подумавши спорудити якийсь альтернативний прохід для пішохода. А навіщо?
Міщух
Слово «жлоб» завжди сприймав як означення дрімучого обивателя, міщуха, по вуха закопаного у своє добро. Зазвичай це люди «за 30», а то й «за 40-50». Довколишня агресія з ними не асоціюється — вона цілком належить стихії хуліганів. У 70-ті ними кишіли всі двори, а, головне, виходи з них на Велику Землю. Довготелесе чмо з гітарою, патлате (модна зачіска нині змінилася, повернувши кут на 180 градусів), з налиплим до губиська недопалком, у штанях-кльош... нерідко з «пером» у кишені. Нині — це вже історія.
(Наскільки захоплено сприймав тоді молодняк цей карикатурний образ людини, свідчить реакція того ж молодняка після перегляду «Операции Ы»: натовпи захоплено — без усякої іронії — на повний голос вигукували дебільні репліки героїв третьої новелки. Гадаю, звідти все й пішло).
Розвиток техніки та гадані перспективи малого-середнього бізнесу вимели з двору більшість найактивніших та найтямковитіших жлобів. Тепер вони — або сидять у якомусь чаті, виплескуючи у віртуальний простір свої розбурхані емоції, або метушаться у тому ж малому-середньому бізнесі, заробляючи на «деву» — із болісною мрією про «лєксус».
(Сценка у супермаркеті. Розмова в черзі: «То як твій, уже купив тобі машинку?— Ні, ще не купив. Треба натиснути...». Озираюся: дві шмарклі, років по 17-18).
Слово, якого нема в словнику
Менш поширений, хоч і загалом відомий, термін «рагулі». Одна публічна персона вжила його навіть щодо певної політичної партії. Утім, коли я, вже без політики, скористався ним у своєму дослідженні про Венеційську бієнале, літредакторка безжалісно викреслила його із чернеткового тексту. «Слова цього немає в Академічному словнику», та й годі. Я, втім, наполіг на своєму, тож «рагулі» в тексті лишилися.
Є ще хороші слова на адресу жлобів. Шпана — але треба перекладати з французької. Бидло — але необхідно вибачатися перед домашньою худобою. Гопота, пацани... теж вимагає пояснень та коригувань.
Ні, жлоб таки універсальний термін, його нічим не заміниш.
Генеалогія бидлізації
Дуже спокусливо було б вивести жлобів із процесу радянської бидлізації. І хоча ця теорія не конче видається нам хибною, але, так би мовити, «угноєність ґрунту» спостерігаємо вже й за старого режиму. Цей процес жлобалізації країни почався не в місті, а ще в самому селі і не в останні десятиліття, а набагато раніше, про що свідчать зокрема мемуари Євгена Чикаленка, відомого українського мецената початку XX сторіччя. Він був українофілом, стояв біля витоків українофільства періоду Емського і Валуєвського указів. Хто був тоді найбільш вороже налаштований до українофільської справи, вгадайте... Діти селян. Вони нічого чути не хотіли про українську мову і спілкувалися жахливим суржиком, якщо вірити Чикаленкові. Мова Голохвастова була. Без усякого телевізора.