Жменя вічності

Авраменко Олег Евгеньевич

Рашель підвелася й сіла, притулившись до стіни.

— Він не п’ятдесятник. Я б упізнала. І корабельні детектори мовчали.

Я розгублено розвів руками:

— То чому ж він напав на нас? Нічого не розумію!

— Я теж. — Рашель поглянула навколо й побачила Ортеґу. — Містер Раман стріляв і в нього?

— Ні, це я. Про всяк випадок. Від паралізатора ще ніхто не вмирав.

Я допоміг Рашелі дістатися найближчого крісла. Вона розслаблено відкинулася на спинку й заплющила очі.

— Як почуваєшся? — запитав я.

— Нормально.

Просто в голові туман. І слабкість.

Я зв’язався по інтеркому з кают-компанією і запросив Ріту з Аґатіяром в рубку. Ввімкнувши екрани внутрішнього спостереження, я переконався, що вони пішли тільки вдвох, а Шанкар лишився на місці, наче приклеєний до екрана. Коли Аґатіяр і його дочка піднялися на наступний ярус, я активував найближчий до них інтерком, покликав професора і попросив його зняти слухавку. Той здивувався, але виконав моє прохання. Я вимкнув зовнішній динамік, щоб нас не чула Ріта, і запитав:

— Професоре, той пістолет Магдева ще у вас?

— Так. А що?

— Сталася одна… е-е, прикра пригода. Та спершу скажіть Ріті, щоб ішла далі.

Аґатіяр не став сперечатися і сказав дочці:

— Йди до капітана, Ріто.

Ріта теж без заперечень скорилася. Коли вона перейшла в наступний відсік і двері за нею зачинилися, я знову заговорив:

— Професоре, поверніться до кают-компанії й арештуйте пана Шанкара.

Аґатіяр аж очі вирячив:

— Що?!

— Саме так. Я майже певен, що він ні до чого не причетний, але про всяк випадок його треба ізолювати. Тимчасово, до з’ясування всіх обставин.

— Я не…

— Будь ласка, професоре, зробіть, що я кажу. Всі пояснення — потім. Замкніть пана Шанкара в якій-небудь каюті…

— Каюта номер шість, — підказала Рашель. — Вона призначена для утримання під домашнім арештом.

В Аґатіяра був украй розгублений вигляд.

— Містере Матусевич, ви…

— Покладіться на мене, професоре. Зрештою, я капітан цього корабля. Ви мусите виконувати мої накази.

Коли у двері рубки подзвонила Ріта, я через інтерком попросив її трохи зачекати, щоб вона не бачила, як її батько з геть убитим виглядом заарештовує приголомшеного Шанкара. Лише після того як Аґатіяр замкнув за своїм ґуру двері каюти під номером шість, я дозволив Ріті ввійти.

Побачивши непритомних Ахмада та Ортеґу, вона завмерла на порозі.

— Що сталося, Стефане?

— Поясню потім, — сказав я. — А зараз допоможи нам з Рашеллю. У нас постпаралізаційний синдром. Десь тут має бути аптечка.

Пара ін’єкцій і кілька проковтнутих капсул швидко зробили свою справу, і я одразу відчув полегшення. Рашелі теж стало краще, і на її щічках знову спалахнув рум’янець.

На той час вже прийшов Аґатіяр. Після арешту Шанкара він був готовий побачити Ахмада й Ортеґу в недієздатному стані, тому не виказав особливого подиву, а негайно зажадав пояснень. Я розповів йому про Ахмадову спробу захопити корабель.

— На

щастя, він виявився дурнем. Видно, мало читав книжок та дивився фільмів і не брав участі у віртуальних реальностях. Тоді б він знав, що одним з обов’язків бортового комп’ютера є захист капітана.

— А Арчі?

— Це я зробив. Якщо Ахмад виявився зрадником, то й містер Ортеґа тепер під підозрою.

— Ні! — рішуче похитав головою Аґатіяр. — Це неможливо. Арчі — людина. Я взяв його на замітку ще коли він був тринадцятилітнім хлопчаком, а я головував у журі Всепланетного конкурсу юних фізиків, і…

— Містер Раман теж людина, — зауважила Рашель. — На кораблі працюють детектори, вони б виявили п’ятдесятника. Містер Раман — людина-зрадник… — Вона з відразою поморщилася. — Це огидно! Не розумію, як може людина зраджувати своїх, працюючи на Чужих. Навіть якщо його шантажували життям близьких… Але ж імператор запевнив, що всі його родичі в безпеці! Тоді я взагалі не збагну…

— Церква Спокути! — раптом випалив Аґатіяр. — Так. Напевно.

Рашель здивовано поглянула на нього:

— Про що ви?

— У нас на Магаварші є така реліґійна секта. Її головна доктрина полягає в тому, що теперішнє становище людства — це кара за його злочини перед іншими цивілізаціями. „Покутники“ проповідують смиренність і покірність як неодмінну умову очищення від гріхів минулого.

— Що за дурниці?! — обурилась Рашель. — Які ще злочини, які гріхи?! Та ці ваші „покутники“ несповна розуму! Доки Чужі не розв’язали війну проти людей, ми ніколи не зичили їм зла. Навпаки, в усьому допомагали. Без нас вони б ще не скоро вийшли в космос.

Аґатіяр зітхнув:

— У тім-то й річ, моя люба. Саме в цьому я бачу найбільшу помилку людства і його траґедію. Ми вчинили наругу над природним ходом історії і тепер розплачуємося за це. Скажімо, тих же п’ятдесятників ми одним махом пересадили з примітивних паротягів на космічні кораблі, альвів буквально за вуха витягли до зірок з їхнього бронзового століття, а ґаббари на час відкриття їхньої планети взагалі жили в печерах. З нашою допомогою вони занадто рано вийшли в космос.

Аґатіяр підійшов до розпростертого на підлозі Арчібальда Ортеґи і сів перед ним навпочіпки.

— Ні, містере Матусевич, Арчі не може бути зрадником. А підозрювати пана Шанкара зовсім безглуздо. У нього була купа можливостей видати нас чужинцям. Якби він був зрадником, нас схопили б ще в його будинку. Та що там! Якби він був зрадником, то ніякого підпілля на Магаварші вже давно не існувало б.

Я зітхнув:

— Ваша правда, професоре. Тут я погарячкував. Чесно кажучи, злякався. Ахмад, якого я добре знав, намагався зрадити нас. А він член Опору. Тож я зопалу подумав, що й пан Шанкар може… Але це справді безглуздо. Його треба негайно випустити з-під арешту і попросити пробачення.