Жменя вічності
Шрифт:
Вкрите густою сіткою зморшок обличчя Шанкара, як завжди, не виражало жодних емоцій, але очі його палали вогнем.
— Я завжди мріяв побачити її… усю Ґалактику перед собою. Саме таку — не більшу й не меншу. Щоб можна було обхопити її руками… — Він рвучко повернувся до мене. — Браво, капітане! Вітаю ваш вибір каналу. Хай нам доведеться зробити ще один „сліпий“ стрибок, та я про це не шкодую. Я побачив Ґалактику, і тепер лишилося одне — побачити вільну Магаваршу. А тоді вже можна померти…
— Де ми? — запитала Ріта, заворожено дивлячись крізь оглядову стіну.
— Очевидно, в одному із зоряних кластерів, — відповів їй Аґатіяр. — Це розташовані за межами ґалактичної спіралі щільні
Бортовий комп’ютер якраз закінчив обчислення наших координат і видав на тактичний дисплей інформацію. Всупереч моїм очікуванням цей зоряний кластер мав не лише каталожний номер, а й власну назву — Кластер Келлера, на честь капітана дослідницького корабля, який відкрив до нього шлях, роблячи навмання „затяжні стрибки“ (так на професійному сленґу космольотчиків називалися гіперпереходи другого роду). Це сталося ще сім сторіч тому, проте Кластер Келлера, як і решта зоряних кластерів, не був освоєний. Людям та іншим розумним расам цілком вистачало зірок у самій Ґалактиці і в обох Магелланових хмарах, а такі маленькі острівці, відрізані від зовнішнього світу, нікого особливо не приваблювали.
— Нам знову пощастило! — заявив Шанкар. — Тут є досліджені канали, що ведуть до Ґалактики. Їх аж п’ять: два з них розвідав сам Келлер по дорозі сюди й назад, а інші проклали наступні наукові експедиції.
— Користуватися ними небезпечно, — зауважив як завжди обережний Аґатіяр. — Якщо один з чужинських кораблів пішов за нами, то він, опинившись тут і з’ясувавши, куди ми потрапили, негайно повернеться назад і сповістить своїх.
— Ну то й що? — недбало знизав плечима Шанкар. — Гадаєш, вони відразу кинуться перекривати всі п’ять каналів? Дурниці! По-перше, у них є важливіші справи, ніж посилати флотилії в різні кінці Ґалактики, до диких незаселених систем. А по-друге, вони просто не встигнуть… До речі, капітане, скільки часу ми провели в каналі? За ґалактичним відліком, певна річ.
Я зробив запит комп’ютеру, і той, уже оперуючи координатами точок входу та виходу, ввів у рівняння ґрафік потужності резонансного ґенератора і видав результат: близько шести з половиною годин.
— Ну от, — підсумував Шанкар. — Сумніваюся, щоб переслідувач, якщо він взагалі є, ішов за нами на такій швидкості. Добре, коли він з’явиться тут бодай за добу. А на той час ми вже загубимося в Ґалактиці.
24
На вибір подальшого маршруту ми витратили небагато часу і майже відразу зупинилися на каналі, розташованому від нас на відстані всього двох десятків звичайних стрибків — цебто переходів першого роду. Цей канал сполучав Кластер Келлера з іншим зоряним кластером — М28, також неосвоєним, але добре вивченим, оскільки він знаходився майже в площині Ґалактики. У кластері М28 було більше двохсот досліджених каналів другого роду, і один з них, ніби спеціально створений для наших цілей, вів у середину Рукава Персея до безіменної зорі, що мала лише довжелезний каталожний номер. А там, усього за два звичайні стрибки, біля такої ж безіменної зірки знаходився досліджений канал до Зорі Дашкова, 175-ї Центавра.
За ґалактичними мірками ця система була близькою сусідкою Землі. Вона належала до так званого Сектора Один, що охоплював область простору в радіусі тисячі світлових років від Сонця і нараховував близько семи мільйонів зірок. За всіх часів цей сектор був найзаселеніший у Ґалактиці, що й не дивно: адже саме звідси почалося освоєння людством космосу, до того ж у Секторі Один знаходилася також батьківщина іншої розумної раси — альвів.
Зоря Дашкова, до якої ми вийшли в результаті
— Не розумію, — сказала Ріта, розглядаючи на екрані збільшене телескопом зображення Землі Люґера, — навіщо було давати цій зірці та планеті власні імена? Невже Дашков і Люґер не могли знайти симпатичнішої системи? Адже в Ґалактиці вдосталь зірок.
— Зате ця знаходиться в Секторі Один, — зауважила Рашель. — Дуже престижно, щоб ви знали.
Тим часом я зазирнув у відповідну статтю каталоґу і, ознайомившись з нею, сказав:
— Ага, Зорю Дашкова купили з аукціону.
— Як це „купили“? — здивувалася Ріта.
— Не в тому сенсі, що вона належала комусь на правах приватної власності. Просто наприкінці XXIII століття право дати їй та планеті назву придбав Харківський клуб любителів містики та жахів. Між іншим, за дуже пристойну суму. Рашель правду каже: зоря в Секторі Один — це дуже престижно. Їх майже сім мільйонів, але серед них, мабуть, немає жодної, яка б не мала власного імені. Винятком є лише пара сотень зірок, до яких міцно „прилипли“ назви з древнього каталоґу Баєра-Флемстіда. Наприклад, Епсілон Ерідана, Тау Кита чи та ж Дельта Октанта. — Я прибрав з екрана зображення непривітної Землі Люґера і вивів схему каналів. — Тут я накреслив шістнадцять різних маршрутів до Терри-Ґаллії, які, судячи з інформації бортового комп’ютера, проходять через ненаселені й незайняті Чужими системи.
Тепер уже до нас приєднався й Шанкар:
— Я вже ознайомився з вашими маршрутами, капітане. І навіть проаналізував їх за рівнем ризиків. Оці три — найбезпечніші. Ймовірність натрапити на випадковий патруль Чужих не перевищує піввідсотка. Та це за умови, що інформація бортового комп’ютера про розташування чужинських баз точна і повна.
— Звичайно, точна! — сказала Рашель, в її голосі вчулися нотки роздратування. — Невже ви гадаєте, що наше командування може підставити своїх розвідників?
— Аж ніяк, люба, — похитав головою Шанкар. — Проте зваж, що „Зоря Свободи“ залишила вашу систему майже чотири місяці тому, а за цей час Чужі могли орґанізувати кілька нових баз для чергової атаки на Терру-Ґаллію.
Рашель видимо збентежилась.
— Ваша правда, сер. Даруйте, я цього не врахувала.
— Отже, вирішено, — підсумував я. — Будемо обирати серед цих трьох. Мабуть, зупинимося на найкоротшому.
Я вже збирався ткнути пальцем у відповідний рядок, аж раптом почувся сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер попередив, що на відстані двадцяти семи тисяч кілометрів від нас зареєстроване відкриття каналу першого роду, і вже за власною ініціативою вивів на головний оглядовий екран збільшене зображення ділянки дром-зони, у центрі якої мерехтіло блакитне сяйво. Згідно з даними комп’ютера цей канал вів із системи М’буто — також, за його інформацією, незаселеної.
З несподіваною для свого віку спритністю Шанкар кинувся до артилерійського пульта, напнув на голову ментошолом і за кілька секунд привів у повну готовність усі бойові системи корабля.
Я теж не барився: негайно викликав Ортеґу й Аґатіяра, що вдвох перебували в реакторному відсіку, наказав їм готуватися до затяжного стрибка, а сам скерував „Зорю Свободи“ до найближчого каналу другого роду, розташованого за дев’ятсот кілометрів від нас.
— Ну, це ж несправедливо! — обурювався я. — Летіли, летіли — і ось прилетіли!