Жменя вічності
Шрифт:
— Ушкоджений головний ходовий двигун, — тут-таки поставив діаґноз Шанкар. — Почалася неконтрольована термоядерна реакція.
Втім, конструкція крейсера враховувала таку можливість, і автоматика негайно від’єднала задню частину судна, де розташовувалися ходові двигуни і баки з основним запасом дейтерію. Тепер ворожий корабель мав для маневрів лише ґравітаційний привод. А також, ясна річ, всіляке озброєння, за винятком найнебезпечніших для ближнього бою плазмових гармат: їх обслуговував головний термоядерний реактор, а його ми знищили першим же пострілом.
— Відставити
Супротивник якраз випустив у наш бік ракету, у відчайдушній надії, що ми проґавимо її. Проте вона миттю згоріла в потужних потоках плазми, що вогняним вихром налетіли на „огризок“ ворожого крейсера. Його силові екрани, позбавлені енерґетичної підтримки від головного реактора, протрималися лише кілька секунд. Врешті вони відмовили, і беззахисний корабель охопило полум’я температурою в сотню мільйонів градусів.
— Ось, маєте! — захоплено вигукнула Рашель. — Ящірки кляті! Гарний ґлісар — смажений ґлісар.
Я дав бічну тягу, щоб ухилитися від зіткнення з палаючими останками ворожого крейсера і направився слідом за яхтою „Валькірія“, яка чимдуж мчала до найближчого каналу першого роду.
На екрані зовнішнього зв’язку й досі залишалося зображення Лайфа Сіґурдсона. Він дивився трохи вбік — очевидно, стежив за підбитим кораблем ґлісарів. Загибель переслідувача принесла йому відчутне полегшення, та разом з тим він ще не міг оговтатися від шоку, що його викликала названа мною дата. Запитання „хто такі ґлісари?“ свідчило про те, що він був аж ніяк не звичайним ван-вінклем. Наші епохи розділяло щонайменше сімсот років.
Краєм вуха я почув, як Ріта запитала в Рашелі, що таке ван-вінкль.
— Корабель, що загубився в часі, — відповіла Рашель. — Інколи, дуже рідко, трапляється так, що при гіперпереході ґенератор починає „захлинатися“, збиватися з нормального ритму. Тоді корабель застрягає в каналі на роки, десятиліття, а то і сторіччя ґалактичного часу. Найдревнішим з відомих в історії ван-вінклів був…
Я перестав слухати її пояснення, бо й так знав усе про ван-вінклів, і звернувся до пілота яхти:
— Містере Сіґурдсон, ви певні, що вас переслідував лише один патруль?
— Здається, так. У дром-зоні Барнарда були й інші кораблі, але за нами погнався тільки один з них. Та й, зрештою, хіба для нашої беззбройної яхти цього замало?… — Його обличчя набуло офіційного вигляду. — Капітане Матусевич, ми дуже вдячні вам за допомогу. Сподіваюся, тепер ви дозволите нам летіти далі?
— Що?… — Зізнатися, цього я не чекав. — І куди ж ви збираєтеся?
— На Землю, звичайно.
— На Землю?! Та ви з глузду з’їхали! Адже Земля… — тут я розгублено замовк. Сіґурдсон та інші люди, що були на яхті, прилетіли до нас із далекого минулого, і отак відразу, без підготовки, ошелешити їх всією неприхованою правдою про нинішнє становище людства було б надто жорстоко. Та й хтозна, як би вони повелися тоді. — Зараз іде війна, містере Сіґурдсон. Велика війна. І ми не маємо даних, що в Сонячній системі все спокійно. Крім того, по дорозі до неї ви можете втрапити в таку ж халепу, як біля
— А ви, виходить, друзі? — скептично запитав Сіґурдсон.
— Ми ж врятували вас від ґлісарів.
— Гм-м… Але тут така справа, капітане… перед цим і ваші повелися з нами не найкращим чином.
— Наші? Які ще наші?
— Ну, ґаллійці. Ми вийшли до Псі Козерога, збираючись зробити останній стрибок до Землі, і натрапили на ваш флот… Чи, радше, то був навіть не флот, а ціла армада — тисячі й тисячі кораблів. Вони, втім, не стали відкривати по нам вогонь, проте наказали лягти в дрейф і приготуватися до прийому інспекції.
Рашель тихо зойкнула. Шанкар щось невиразно забурмотів. А в мене важко загупало серце: Псі Козерога сполучалася з Сонячною системою каналом першого роду, і концентрація таких величезних сил на підступах до Землі могла мати лише одне пояснення…
— І що було потім? — нетерпляче запитав я в Сіґурдсона.
— Ми втекли. Тим же каналом, яким прийшли. Треба віддати вашим належне — нам услід вони не стріляли.
— Але чому? — здивувався я. — Навіщо було тікати?
Сіґурдсон завагався.
— Розумієте, капітане Матусевич… Словом, даруйте за грубість, але ви — не ви особисто, а всі ваші співвітчизники загалом, — кляті расисти. У мене ж на борту чорношкіра жінка. До того ж француженка. А ви страшенно не любите „кольорових“…
Тут Рашель вже не стрималася. Всупереч правилам вона підхопилася з місця другого пілота, підбігла до мого крісла і, ставши поруч, обурено заявила:
— Це паскудна брехня! Колись, давно, у нас справді існувало обмеження на імміґрацію за расовою ознакою. Це було неправильно, і ми його скасували. Але ніколи, ніколи ми не кривдили людей через колір шкіри.
Не встиг пілот „Валькірії“ висловити своє здивування з того приводу, що на борту військового корабля перебуває дванадцятирічна дівчинка, як інший член моєї команди, Шанкар, також порушив правила — переключив без мого дозволу зв’язок з яхтою на себе.
— Містере Сіґурдсон, — сказав він, знявши свій шолом. — Подивіться на мене. Я, звісно, не чорношкірий — у тому сенсі, що не належу до неґроїдної субраси. Проте шкіра в мене темна. Досить темна, щоб будь-який білий расист назвав мене „кольоровим“. Однак я належу до складу команди корабля. Можливо, колись на Террі-Ґаллії не любили „кольорових“, але відтоді збігло багато часу… До речі, коли застрягли в каналі?
— 2619 року.
— О великі боги! — Навіть Шанкар був приголомшений. — Як це ви примудрилися?
— Через власну дурість, — чесно визнав Сіґурдсон. — За специфікацією наша яхта розрахована лише на звичайні стрибки, але мій бортінженер Шелестов удосконалив ґенератор і запевнив мене, що він витримає й затяжний. Я піддався на його умовляння, погодився на експеримент, а в результаті…
— У результаті, — підхопив Шанкар, — ви провели в гіперпросторі майже ціле тисячоліття. За цей час світ змінився, сер, дуже сильно змінився! Тому я раджу вам слухатися в усьому капітана Матусевича.