Жменя вічності

Авраменко Олег Евгеньевич

Серйозна небезпека нам не загрожувала, ми без проблем встигали втекти від ворога. Однак втеча означала „сліпий“ стрибок у недосліджений канал, після якого нас знову занесе казна-куди, і знову доведеться починати все спочатку.

Тим часом з відкритої горловини каналу виринув корабель. На наш подив, це був не якийсь дредноут і навіть не легкий патрульний крейсер, а зовсім вутле суденце розмірами з міжпланетний шатл. Найвірогідніше, це була прогулянкова яхта, оснащена малопотужним ґенератором, призначеним лише для звичайних стрибків крізь канали першого

роду. Замість позивних вона радирувала сиґнал „SOS“, супроводжуючи його коротким повідомленням кількома мовами, зокрема й анґлійською: „Нас переслідують, допоможіть!“

Оскільки в даний момент „Зоря Свободи“ йшла на ґравітаційній тязі, а позивні ми не надсилали, пілот яхти не помітив нашого корабля і спрямував її майже в протилежний від нас бік. Комп’ютер швидко обчислив можливу траєкторію судна й видав проґноз, що воно прагне дістатися найближчого каналу першого роду, розташованого на відстані півтора мільйона кілометрів.

— Що робитимемо, капітане? — почувся з-під шолома приглушений голос Шанкара. — Це не схоже на пастку чи розіграш. Б’юсь об заклад, що незабаром з’явиться переслідувач.

Тим часом горловина каналу, через який увійшла яхта, закрилася, і блакитне мерехтіння розчинилося в темряві космосу. Але будь-якої миті воно могло з’явитися знову.

— Проблема в тому, — зауважив я, — хто з них друг, а хто ворог. Чи, може, і переслідувач, і переслідуваний — Чужі.

Тут втрутився бортовий комп’ютер. Дотримуючись мого наказу не говорити вголос, він вивів повідомлення на мессаж-рядок тактичного дисплея:

„Серед мов, якими передається заклик про допомогу, є норвезька. У моїй пам’яті відсутня інформація про використання цієї мови Чужими“.

— Авжеж, — підтвердила Рашель, чий дисплей продублював це повідомлення. — Серед земних мов, перейнятих чужинцями від людей, норвезької немає.

Ще кілька секунд я розмірковував.

— Гаразд. Якщо на яхті друзі, ми зобов’язані їм допомогти. Якщо вороги — то вони проти нас безсилі. Встановлюйте зв’язок, пане Шанкар.

— Так, капітане, — відповів той. — Надсилаю виклик.

Екран монітора зовнішнього зв’язку ввімкнувся, і на ньому виникло зображення чоловіка, мого ровесника, може, трохи старшого, широкоплечого блондина з грубим, але не позбавленим своєрідного шарму обличчям і пронизливими синіми очима.

Побачивши його, я не втримався й полегшено зітхнув. Зате він, як мені здалося, досадливо поморщився, ніби кажучи: „От тобі й на, з вогню та в полум’я!“

— Крейсер „Зоря Свободи“, Військово-Космічні Сили Терри-Ґаллії, — представився я. — На зв’язку капітан Матусевич.

— Пілот Лайф Сіґурдсон, — навзаєм відрекомендувався він. — Приватна яхта „Валькірія“, порт приписки — Лонґ’їр, Шпіцберґен, Земля.

На ці слова мені відвисла щелепа. Рашель тихо охнула, Ріта втупилася в екран очманілим поглядом, а Шанкар затрусив ментошоломом — певніше, головою, на яку був надягнений цей шолом.

Тим часом пілот Сіґурдсон, ніби нічого не сталося, продовжував:

— У локальному просторі Зорі Барнарда

нас атакував військовий корабель з невідомими позивними. Він без попередження відкрив вогонь, але нам вдалося втекти через канал першого роду. Відтоді ми здійснили вже тринадцять стрибків, але корабель продовжує гнатися за нами. Його ходові двигуни значно потужніші за наші, і цього разу, боюся, ми не встигнемо дістатися каналу.

— Система Барнарда належить ґлісарам, — прокоментувала Рашель.

Лайф Сіґурдсон розчув її слова і сказав:

— Атож, у позивних корабля йдеться про якихось ґлісарів. Хто вони, в біса, такі?

Я врешті опам’ятався й ошелешено промовив:

— Ван-вінкль, хай йому грець! Ви — ван-вінкль!

Мій співрозмовник кивнув:

— Так, ми вже це зрозуміли. Але ще не знаємо, як надовго вклепалися. Який зараз рік?

Я назвав. Обличчя Сіґурдсона, і до того не дуже рум’яне, геть сполотніло й видовжилося.

— Herregud!.. [2]

2

„Боже мій!“ (нор.).

25

Нашій подальшій розмові завадив черговий сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер сповістив про нове відкриття каналу в тій самій частині простору.

З’явилося блакитне мерехтіння. Я одразу прийняв рішення і запустив реактивну тягу з п’ятдесятикратним прискоренням. Одночасно віддав наказ:

— Операторе! Позитронні ракети. Дві одиниці. Приціл. Розрахунок виходу. Вогонь!

— Виконую! — озвався Шанкар, а наступної секунди від корабля одна за одною відокремилися дві позитронні ракети і з прискоренням 200 g помчали до ще не сформованої горловини каналу.

— Ще дві ракети на старт, — наказав я. — Плазмову зброю — до повної готовності.

— Дві ракети на старті, капітане, — негайно доповів Шанкар. — Плазмотрони до бою готові.

Перша із запущених нами ракет прилетіла зарано і пірнула в канал ще до того, як у ньому з’явився ворог. А оскільки вона не була оснащена резонансним ґенератором, то відправилась у вічну мандрівку в гіперпросторі, щоб колись, у нескінченно віддаленому від нас майбутньому, вибух її позитронної боєголовки приєднався до чергового Великого Вибуху, що має започаткувати новий Всесвіт.

Друга ракета мало не спізнилася і лише зачепила корму крейсера трохи більших ґабаритів, ніж наша „Зоря Свободи“, який вийшов з каналу, гордо розсилаючи в довколишній простір позивні про свою приналежність до флоту ґлісарів. Його командир почувався надто самовпевнено, вважаючи, що женеться за хистким неозброєним суденцем, тому був заскочений зненацька нашою атакою. І така недбалість дорого йому обійшлася.

Хоча значна частина енерґії вибуху другої ракети пішла намарне, однак і того, що отримав ворожий крейсер, виявилося досить, щоб уся його хвостова частина запалахкотіла сліпучим жовтим полум’ям.