Золота медаль
Шрифт:
— І гидко, і... страшенно шкода, що ти такий...
Марійка позирнула на сусіднє ліжко, на якому спав якийсь дідусь і, трохи нахилившись до хлопця, стиха промовила:
— А може, тебе лякає перспектива щодня бачити мене?
Мечик пильно подивився на дівчину, щільніше натягнув на коліна ковдру, але мовчав, роздумуючи над Марійчиним запитанням.
За вікнами палати м’яко лягав присмерк. На стіні погасав рожевий чотирикутник од вікна. Дідусь на ліжку поворухнувся, позіхнув.
Марійка хотіла встати з стільця. Мечик рвучко затримав її за руку.
— Хвилинку! Твоє запитання,
— Але ти приймаєш мою пропозицію? Приймаєш, Мечику? Мені ніяково, я неначе прошу тебе...
— Що ти! — скрикнув хлопець.— Для мене це така радісна несподіванка, що я навіть не повірив одразу. І... я ж за тебе турбуюсь.
— А я за тебе, Мечику. Отже, згода?
— Договір підписано,— усміхнувся він і потім серйозно додав:— А мені все ще не віриться...
Марійка присунула ближче стілець і нахилилась до Мечика.
— Зараз побачення закінчиться,— сказала вона,— але я хочу взяти з тебе клятву.
— Страшно як!
— Ні, не клятву, а чесне слово. Я вірю, що коли ти даси мені таке слово, ти його додержиш.
— Щось довга передмова в тебе, Маріє.
— Ні, слухай. Дай слово, що ніколи не візьмеш у руки карти. Можеш витримати? Чи ти, як безвольний алкоголік, якого...
— До чого тут — алкоголік?
— Скажи, Мечику, можеш дати таке слово?
— Навіщо це тобі? — чомусь пошепки запитав хлопець.
— Тому, що я хочу, щоб ти й справді був такий, яким я тебе іноді уявляю...
Мечик відхилився, мовчки затиснув у кулаці край ковдри.
— Ти... уявляєш мене?.. Ти думаєш про мене?
— Думаю, уявляю,— хвилюючись сказала Марійка.— Більше навіть, ніж ти можеш догадатись.
Обоє якусь мить мовчали. Нарешті Мечик глухо сказав:
— Маріє, можна думати, що це з твого боку справді не... не самопожертва?
— Ну, що ти, їй-право!
— Гаразд, я даю тобі слово, Марійко: ніколи не візьму в руки карти. Переключусь на шахмати. Слово назавжди, розумієш? Тільки... тільки умова...
— Умова?
— Ні, дурниці. Я маю пограти один раз... Востаннє!
— Послухай, навіщо це тобі треба?
— Сказати? Добре, скажу. Один з тих, з ким я часто грав,— шахрай, ну — шулер, такий є термін. Це мені спало на думку тільки оце в лікарні, зовсім недавно. Досі я тільки іноді сумнівався. А тепер згадав деякі факти, і взагалі дещо згадав... ну, проаналізував. І я хочу впіймати його на грі, і ну і той... провчити. Не заспокоюсь, доки не провчу. Ні, ти не бійся, легенько: по ліхтарю під кожне око.
— Чи не занадто багато буде світла, Мечику?
— Ні, якраз за нормою.
— А навіщо тобі з ним зв’язуватися, з тим шахраєм? Та ще з ліхтарями?
— Та він же вважає мене за дурня! Ні, я його розкрию перед усім світом, щоб і інші не ловились до нього на гачок.
У коридорі почулись кроки.
— Йдуть,— сказав Мечик,— побачення скінчилось.
Марійка встала.
— Гаразд. Пам’ятай — ти дав слово! Один раз можна... Тільки щоб без І ліхтарів.
— Єсть! Хоча з приводу ліхтарів за себе не ручуся...
Він несподівано зніяковів і спитав:
— А ти коли
Був вихідний день. Тітка Оля бряжчала посудом, готувала сніданок.
Варя сиділа біля вікна над книжкою, час від часу щось записувала в зошит.
Кімната була сповнена сонячного світла. На паркеті тремтіли золоті плями. Так коливаються водяні лілії у тихому ставку.
Марійка підійшла до дзеркала, постояла, поправила укладені на голові коси. Знову й знову надходив давній, знайомий біль від непоправної втрати. Він уже був безсилий затамувати всі інші живі почуття, але ще ятрив серце, щемів у грудях...
Повернулась до тітки:
— Мені треба піти на пошту. Ви будете вдома?
— Ой ні, Маріє, я теж хочу піти. Мені на півгодини треба в крамницю. А що тобі на пошті? Якщо — марок чи листи здати, давай, я можу...
— Ні, ні, я сама, сама. А якщо вам треба в крамницю, я можу по дорозі...
— Е, ні, ти не знаєш, я сама.
— Я ж буду вдома,— обізвалася Варя.— Ви йдіть.
Марійці хотілось побути на самоті, вона вдяглась і, не чекаючи тітки, вийшла на вулицю. На розі вона сіла в трамвай, який ішов у напрямі до кладовища. Їй не треба було ні на яку пошту, а хотілось відвідати могилу матері. Їздила на кладовище часто, при першій можливості.
Біля залізних кладовищенських воріт бабусі продавали квіти й білий пісок у цеберках.
Марійка йшла алеєю старих осокорів. Від головної алеї відбігали вбік алейки вужчі, які вели в кущі з старими хрестами і надмогильними пам’ятниками.
Євгенію Григорівну було поховано на краю кладовища, біля старої стіни, обвитої хмелем і плющем. У стіні зяяв великий пролом, і крізь нього, мов у вікно, було видно, як зеленіли поля і синіли далекі ліси.
Марійка була приємно вражена: навколо материної могили стояла нова залізна огорожа. Біла фарба ще не встигла висохнути і вилискувала глянцем. Зворушена дівчина обережно відчинила хвіртку, зайшла всередину і сіла на лавочці.
Могила недавно була обкладена дерном, та на ньому вже встигла вирости молода трава, а якийсь скороспілий вівсюжок навіть заколосився.
«Напевне, поставили мамині друзі з інституту,— подумала Марійка, розглядаючи масивну гратчасту огорожу.— Мине тридцять і сорок років, могила осяде, лишиться від неї тільки невеличкий горбок, зарослий степовими травами, а така огорожа, мабуть, усе ще стоятиме».
І Марійка побачила себе. Ось вона через тридцять років приїхала з далекого міста і прийшла відвідати дорогу могилу. Ледве знайшла її. Фарба на гратах давно облупилась, облізла, залізо почорніло, його їсть іржа, хвіртка зірвалася з петлі, та огорожа ще стоїть. Лавочки вже немає, і доведеться сісти просто на густу траву. Навколо ширяють, як і зараз, ластівки, світить сонце, поскрипує старий осокір, десь поблизу співає цвіркун. І вона, Марія Климентівна, вже, може, заслужений професор, сидить і згадує, згадує... Вона думає, коли б її мати захворіла зараз, вона б уже не вмерла, бо її дочка винайшла могутні ліки проти потворної смертельної пухирчатки і ще — проти рака, проти туберкульозу... Смерть відступила! Людина вирвала в неї ще кілька десятків років...