Золота медаль
Шрифт:
Вона на хвилинку зупинилась перед знайомими дверима. На них і досі висів пожовклий папірець, тільки на ньому вже не було одного гвіздочка, і папірець від часу й спеки пересох і скрутився в дудочку. Марійка для чогось розправила його й притримала двома пальцями. Ледве можна було розібрати виведене друкованими літерами: «Гайдай».
Їй відчинив Мечик. Марійка ледве стрималась, щоб не ойкнути. Голова в хлопця була забинтована.
Він зовсім не здивувався несподіваному приходу Марійки.
— Заходь, заходь,—запросив.— Тато, як завжди, в поїздці, а мама кудись пішла. Один я на хазяйстві. Ой, пробач!
Щось згадавши, Мечик кинувся в кухню, і дівчина почула, як він гукнув: «Тпрусь, тпрусь! Для тебе поставлено?»
У куртці з жовтого бархату, в повстяних черевиках на босу ногу, він здався їй сьогодні якимсь «хатнім», немов знала його вже давним-давно. І від того, що так перехвилювалась за нього, хлопець став Марійці немов ще ближчим.
— Кішка наша дуже ласа до вершків,— засміявся він, повернувшись.— А ти так на мене дивишся, наче не впізнаєш. Правда, трохи покопирсали...
Зніяковівши, хлопець торкнувся голови.
— Отже, ти мене не послухав? — похмуро промовила Марійка.— А слово дав...
— Почекай,— смикнувся Мечик.— Ти ж дозволила сама...
— Битись я тобі не дозволяла.
— Ну, так ти казала, щоб я без ліхтарів...
І враз він заговорив схвильовано, з обуренням:
— Та ти ж не знаєш! Фотограф отой таки справді шахрай! Я його спіймав просто за руку! Ну, і провчив трохи... Такого не гріх провчити... От нахаба! Тепер — все! Дав тобі слово — пам’ятаю!
— А ти подумав про інше?..
— Про віщо?
— Тебе за цю бійку можуть виключити із школи.
Мечик допитливо поглянув на Марійку, немов намагаючись впевнитись, чи правду вона каже.
— Що ти кажеш? Хто ж знатиме?
— А вже знають. Юрій Юрійович знає, Тетяна Максимівна... Такого не сховаєш.
Мечик немов занімів. Ані пари з уст. Тільки дихав важко, нерівно. Марійці стало шкода його. Вона не сказала хлопцеві, що в Тетяни Максимівни була нарада, де говорили про поведінку Мечика і навіть ставилося питання про виключення з школи. Учня дуже захищав Юрій Юрійович, доводив, що виключити зараз Мечика — це однаково, що викинути його з корабля за борт. Про це розповіла Марійці Юля, а тій розказав про нараду Юрій Юрійович.
Деякий час тривало мовчання, потім Мечик раптом підійшов до розчиненого вікна і сів на підвіконня. Він заговорив роздратовано, із злістю:
— Вже донесли! Хто ж це так постарався? Напевне, твоя подружка?
— Про кого ти, Мечику?
— Про Юленьку твою! Про Жукову! Це на неї схоже. А ти... Ти поспішила порадувати мене цією звісткою... Ну, дякую. Я, правду сказати, й не чекав від тебе іншого...
Марійка вжахнулась:
— Мечику, що ти кажеш? Як ти міг подумати? Мечику!
— Сам знаю, що звуть мене Мечиком. Між іншим, чого ти прийшла? Ти щось у мене забула?
Марійка побачила, як бинт на лобі в хлопця почав повільно рожевіти.
— У тебе кров, Мечику,— прошепотіла вона, тамуючи гірку образу.— Тобі не можна хвилюватись. Вибач, це я тебе так стривожила. Заспокойся, все буде гаразд. Не думай про це. Знаю, що була нарада, тебе ледве не виключили. Але залишили...
— Як я їм вдячний! Готовий ручки цілувати! І вам, громадяночко...
— Тепер усе залежатиме від твоєї поведінки надалі,— продовжувала Марійка, не звертаючи уваги на ці дошкульні слова.— Розумієш, поставили, як кажуть, крапку над «і». Тебе викличе Тетяна Максимівна, вирішили востаннє поговорити з тобою.
Марійка з болем і острахом бачила, як на її очах міниться хлопець.
— Знову на проробку? — спалахнув він.— І вони думають, що я піду?
— Мечику, зрозумій, що тобі треба піти!
Він рвучко схопився обома руками за спинку стільця.
— І ти... ти мене теж посилаєш! А я плювати хотів! Чуєш? І не подумаю піти! Розігрувати з себе грішника, який кається... Ні, я не з таких, і ти... ти краще залиш мене... А то... граєш у дружбу... спасаєш заблудшу душу... Набридло!
— Мечику! — прошепотіла Марійка, почуваючи, як у неї щось наче обірвалось у грудях і похолонули ноги.— Мечику... Ти ж був недавно іншим... Згадай, як ми розмовляли з тобою в лікарні...
— Ну й згадуй на здоров’ячко,— грубо кинув він.— Тоді був такий настрій... Розмагнітився. А зараз... Слухай, Марійко, я не хочу тебе ображати, ти, може, непогана дівчина, тільки... Одним словом, давай кінчати цю гру. Ти — медалістка, вірю, що дадуть тобі медаль, а мені... мені вовчий квиток скоро дадуть. Читав я, що колись це так звалося... Не ображайся, до побачення!
Марійка стояла мовчки, як прибита.
— І це... все? — прошепотіла вона.— Що ж ти... що ж ти тепер робитимеш?..
Хлопець удавано засміявся.
— Не бійся, у шулери не піду. Не плач. Знайду без вас дорогу. Не всім же професорами бути...
Різноманітні почуття боролися в серці дівчини. Марійка відчувала і глибоку тугу, і біль, і образу, і водночас здіймалася гордість — невже вона все це має покірно вислухати, принижено повернутись і вийти?
І гордість перемогла все — і тугу, і біль. Марійка знайшла в собі сили спокійно, із зневажливими нотками в голосі відповісти:
— Плакати за тобою не збираюсь. Надто багато честі. І якщо для тебе товариські почуття — гра, то ти не вартий доброго слова. Я просто помилялася в тобі. Прощай!
Вона круто повернулась і вийшла, зачинивши за собою двері.
На східцях прислухалась на мить — чи не кличе її Мечик? Ні, тихо.
Тоді швидкими кроками вийшла на вулицю.
За рогом зупинилась, бо треба було пригадати щось дуже важливе. «Ага, так, надто багато честі... Я просто помилилася в тобі...»
А серце говорило зовсім інше, і треба було не думати про це, зовсім не думати про це, щоб примусити його мовчати.
Тільки це дуже важко — не думати, коли ще так виразно лунає голос Мечика і коли всією істотою ще там, із ним...