Золота медаль

Донченко Олесь Васильевич

— Увага! Приготуватись! — промовив в оркестрі тихий голос, і почувся легкий стукіт палички диригента.

Тетяна Максимівна урочисто вручила Ніні атестат і чотирикутну коробочку з золотою медаллю. Потім вона якусь мить мовчки і пильно вдивлялась в обличчя учениці.

Тетяна Максимівна, мабуть, хотіла сказати випускниці щось значуще і водночас просте, материнське. Але тільки тихо зітхнула і, потиснувши їй руку, голосно промовила:

— Вітаю вас! Хай ця нагорода буде запорукою ваших дальших успіхів у навчанні!

Диригент змахнув паличкою, у музикантів надулись щоки, труби разом гримнули веселий туш, задзвеніли мідні тарілки, лунко бухнув барабан, заглушуючи тріскотняву оплесків. І Ніна враз утратила свою гордовитість. Яскравий рум’янець

розлився плямами по її обличчю, вона розгубилась, схвилювалась. Радість, нестримна радість нахлинула на неї — ось вона, та хвилина, про яку стільки передумано й перемріяно, ось блискуча перемога її, Ніни Коробейник! Заради неї зібралися сюди педагоги й батьки, зібрались усі подруги й товариші. Заради неї гримить музика, і всі в найкращих своїх убраннях, і директор школи вітає і тисне їй руку!

Дівчина швидко пішла, майже побігла на своє місце. Батько встав їй назустріч і, обнявши, поцілував дочку в лоб. Вона ще дужче зашарілась, докірливо глянула на нього — як це так, при всіх на зборах! А в грудях високою хвилею ходило щастя. Ніна сама відчуває, як ця хвиля сповнює їй груди, підкочується до горла, і хочеться обняти весь світ і всіх любити, навіть таку холодну Малярію Базедівну, яка, здається, хоч наприкінці року запам’ятала її прізвище!

— Поліщук Марія!

Ніна стріпнулась. «Чому — Поліщук? Ах, так, у неї теж золота медаль!»

І знову оплески, знову гримить оркестр, і Марійка, тримаючи в руках атестат і коробочку з золотою медаллю, повертається до присутніх і затуманеними очима дивиться в зал. На якусь мить вона немов застигає на місці і бачить Юлю Жукову, Ніну, Віктора, Варю Лукашевич і багатьох, багатьох інших своїх однокласників і подруг. Бачить педагогів, батьків, гостей...

Жукова сидить у третьому ряді, з одного боку в неї — батько, з другого— мати. Ніна прийшла з Романом Гарасимовичем, зараз вони обоє схилились над розкритою коробочкою, розглядають медаль. Віктор — теж з батьками і з старшою сестрою.

«Мамо, тільки тебе немає! А ти прийшла б, обов’язково прийшла б на цей вечір, коли твоїй дочці вручають золоту медаль. Як би ти раділа! Що б ти сказала, мамочко?»

Так із затуманеними очима, усміхаючись, немов крізь серпанок, ішла Марійка на своє місце, а її ловили за руки подруги, проводжали оплесками вчителі, батьки, її однокласники.

Один за одним підходили до столу випускники. Срібні медалі одержали Юля Жукова, Віктор Перегуда, Саша Нестеренко і, зовсім несподівано для всіх, Варя Лукашевич.

Це не було несподіванкою лише для Марійки, яка останні два місяці напружено працювала з Варею і з особливим піклуванням та старанністю підготувала її до екзаменів. Це було б неможливим, якби сама Варя не почала вчитися з винятковою наполегливістю.

Віктор ніс коробочку з медаллю обережно, обома руками, наче кришталеву вазу. Коли він сів на своє місце поруч з батьком, Степан Якович швидко нагнувся до нього й шепнув:

— Ну, Вікторе, спасибі! Порадував нас... Вірю, що й той... будеш справжнім сталеваром, новатором...

Коли атестати було роздано, виступив з промовою Юрій Юрійович. Ніколи ще не бачили десятикласники свого класного керівника таким схвильованим.

— Друзі мої! — сказав він і враз замовк, скинув пенсне і з особливою старанністю почав протирати хусточкою скельця. Всі зрозуміли, що робиться зараз у душі старого вчителя, і не в одного випускника підкотив до горла гарячий клубок.

— Друзі мої! Отак завжди — виховаєш вас, навчиш, а ви... ви — пурх, і прощай, школо! Нічого, нічого, так і має бути. От мені й хочеться сьогодні попрощатися з вами і сказати на дорогу кілька слів... Справді — на дорогу, ви ж залишаєте рідний дім — свою школу. Я хочу насамперед побажати вам здоров’я і щастя. Повірте, це дуже потрібні речі в житті.

«Якого ж щастя?» — спитаєте ви. От і я себе часто про це питав. І що ж? Завжди приходив до думки, що щастя — любима праця для блага Вітчизни... А любима праця — це праця незвичайна. Якщо, знаєте, людина любить свою працю, то вкладає в неї всю здібність, всю свою душевну радість і свою душевну красу. І тоді така праця уже обов’язково буде творчою, вона одухотворяє людину, окриляє її на високі подвиги... Ми сьогодні прощаємось, та це не довічна розлука! Минуть роки, і ми знову зустрінемося з вами. Ось тут, у цьому залі, щоб пригадати сьогоднішній день прощання зі школою, поділитися своїми успіхами, своїм щастям. Хтось із вас збудує перший атомний паровоз; інший спуститься в глибочінь океану і розвідає дно; третій приготує снаряд для польоту на Місяць. Напишете книги, намалюєте картини, уславите нашу радянську землю новими досягненнями. То будуть радісні зустрічі з вами, свято для нас, педагогів, і школи, яка дала вам крила для орлиного льоту!

Юрій Юрійович побажав своїм вихованцям з успіхом оволодіти обраною професією, щодня збагачувати свої знання.

— Завжди і всюди, друзі мої,— закінчив він,— пам’ятайте про силу колективу, бо хто лишається сам, той блукає манівцями і перестає йти в ногу з життям... Колектив зробив вас людьми, він дасть вам силу в руки, виведе на широку дорогу життя...

З дивним почуттям слухала Марійка промову свого класного керівника. Кілька років вона бачила його день у день, усе її шкільне життя, класні події, великі й малі — все було пов’язане з ним. Здавалось, що так буде завжди. І ось сьогодні він востаннє стоїть перед ними, востаннє бачать учні таку знайому чеховську борідку і пенсне. Юрій Юрійович прощається. І здається, що ось зараз загуде паровоз, здригнуться колеса і тихо рушать уперед, пропливе назад платформа, а на ній — постать дорогого і рідного вчителя...

Тетяна Максимівна надала слово Марійці. У дівчини була вже заздалегідь обміркована промова, але під впливом того, що сказав Юрій Юрійович, під впливом почуттів, які були викликані його словами, у Марійки з’явились нові думки. Це було навіть краще, бо промова її йшла від самого серця, щира й схвильована.

Марійка подякувала вчителям за науку, за виховання, сказала, що кожний із випускників збереже про них найсвітліші спогади. Потім вона звернулась до Юрія Юрійовича:

— Спасибі вам, дорогий учителю, за побажання щастя. Ми всі мріємо робити великі діла, ви говорили тут про них — про атомний паровоз, про ракетоплан. Усе це буде створено нашим поколінням! І я теж мріяла про подвиги, і зараз мрію. Але саме життя навчило мене розуміти суть подвигу інакше, ніж я досі уявляла його. Я зрозуміла, що подвиг — не тільки мандрівка на Місяць, новий відкритий закон про політ у стратосферу чи нове вдосконалення літака. Подвиг не тільки в нечуваній досі блискучій операції хірурга, а також і в копіткій, непомітній роботі мікробіолога над проблемою походження якогось захворювання. І я хочу сказати таке: напевне, про мене і про багатьох з нас не буде ніякої звістки — про нас не писатимуть газети і не гримітиме радіо. Але це не значить, що ми не виправдали ваших надій, дорогі наші вчителі! Ми роз’їдемось у всі кінці Радянського Союзу, щоб не покладаючи рук працювати й працювати, щоб праця кожного з нас злилася в єдине щастя любимої Батьківщини. От за те, що ви навчили нас найвищого — безмірно любити і гордитися своєю соціалістичною Вітчизною, от за це — найпалкіша і найсердечніша подяка від усіх нас!

Марійка закінчила, але їй здалося, що не все сказано, їй хотілося знайти ще якісь слова, такі виразні і щирі, щоб вони по-справжньому висловили всю подяку Юрієві Юрійовичу. Думки раптом розбіглися, і тоді Марійка швидко ступила крок до столу і мовчки потиснула вчителеві руку.

Незабаром урочиста частина закінчилась, у залі знявся гомін, сміх, привітальні вигуки. Колишні десятикласники вітали один одного з атестатом зрілості, всюди чулися жарти, розмови, оркестр востаннє зіграв туш.