Золота медаль
Шрифт:
— Я ж казала тобі, Варюшо! — кинулась вона до подруги.— Все гаразд, правда? Ти задоволена?
— Мені просто пощастило,— збуджено розповідала Варя.— Тема про героїв моєї любимої книжки...
42
Уночі над містом пройшов дощ. Крізь сон Марійка чула, як шуміла в ринвах вода, як важкі краплини стукали у вікно.
Це був благодатний дощ першої половини червня, після якого ще густішим стає листя на липах і кленах, ще буйніше росте трава і починають наливатися соком перші ягоди.
Коли Марійка з Варею вийшли вранці на вулицю, тротуар вигравав срібними полисками, і кожна найменша калюжка парувала. З густих каштанових крон ще зривалися важкі краплини, зривалися часто, одна за одною, і здалека здавалося, що вся крона прикрашена кришталевими намистинами.
Все було вимите до глянцю — і плитки мостової, і лаковані машини, і небо над хаосом дахів. На розі вулиці продавали троянди, і на їхніх свіжих пелюстках теж тремтіли прозорі краплі.
У Марійки був той особливий, радісний і водночас тривожний настрій, передчуття ще невідомого щастя, коли дівчина дивиться на все навколишнє закоханими очима, і коли свою юність відчуваєш, як нестримний високий політ.
Уже третій день, як вийшов з лікарні Мечик, і сьогодні Марійка обов’язково повинна його побачити. Вона піде до нього зразу ж після екзамену. З хвилюванням думала про це наступне побачення. Таємною радістю було відчувати, як зріє в серці щось невидиме, безмірно хороше, тепле, як заповнює воно всю істоту, як рветься з грудей піснею, ласкою і породжує то ніжний смуток, то незрозуміле піднесення.
— Варюшо, давай купимо троянди!
Марійка підходить до столика і вибирає у відрі найкращі квіти. Одну троянду вона пришпилює собі до грудей, другу дає Варі.
— Варенько, ти сьогодні просто надзвичайна! В тебе закохаються всі наші хлопці!
Марійці хочеться обняти її й поцілувати — яка ж вона хороша, приваблива і ніжна! Варя з усмішкою поглядає на подругу — давно вже не було в Марійки такого настрою.
— Що в тебе сьогодні за неприродне захоплення?
Марійка голосно сміється:
— Чому — неприродне? По-моєму — зовсім людське, нормальне відчуття червневого ранку. Навіть наперекір набридлим екзаменам, яким, здається, не буде кінця!
— Мені вони ще більше набридли,— зітхає Варя.
— Шипи на троянді,— констатує Марійка з таким виглядом, що не можна зрозуміти, чи це стосується до екзаменів, чи до справжніх шипів.
— А як ти думаєш,— питає Варя,— хтось із наших користується шпаргалками?
— Чому ти раптом про це? Думаєш — усі святі? Базилевська, здається, не вилазить із шпаргалок. Та я сама якось хотіла принести шпаргалку на письмову з геометрії. Не віриш? Ха-ха, я в твоїй уяві в такому, знаєш, сяючому ореолі відмінниці! Правда ж? А про шпаргалку думала серйозно. На всякий випадок. І просто забула її захопити. Добре, що така задача трапилась, я її враз розкусила.
— А мені й не сказала!
— Я тебе оберігаю від поганих прикладів.
— Ні, я боюся,— призналась Варя.— Немає в мене сміливості. Впіймаєшся — умерти можна від сорому.
Їх наздогнала Ніна Коробейник.
— Дівчата, ура, ура, лишилось тільки два екзамени!
— Сьогоднішнього не будемо рахувати,— зауважила Марійка.
— Правильно, і тоді лишається всього один, останній!
— Ох,— зітхнула Варя,— і заздрю ж я вам, відмінницям!
— Ну, це просто нечесно, Варю,— гукнула Марійка.— У тебе ж — жодної трійки!
— А в тебе — жодної четвірки! Маленька різниця, Марійко.
— А я думаю,— сказала Ніна,— що екзамени ніколи не можуть виявити справжнього знання в учня. Троєчник може одержати раптом п’ятірку. Ну, так витягне випадково білет із знайомим матеріалом. А п’ятірочник може на екзамені розгубитись, схвилюватись, от і — трійка, якщо не двійка. Я переконана, що екзамен — просто анахронізм. При комунізмі, я певна, ніяких екзаменів не буде. Знайдуть якісь інші формі перевірки знань. Цим уже доведеться зайнятися нам. Ми збережемо нерви мільйонам юнаків і дівчат від екзаменаційної гарячки.
— Пофілософствуй і йди відповідати з історії,— засміялась Марійка.— От витягнеш сьогодні нещасливий білет — не подивляться, що ти Ніна Коробейник!
— Відповідаю тобі на це дуже мило: тіпун тобі на язик!
— Дякую.
Раптом Варя й Ніна побачили, що Марійка змінилась. Вона пильно в когось вдивлялася з неприхованим виразом тривоги.
Подруги глянули в той бік, куди дивилась Марійка. Біля шкільного ганку стояла жінка. Ніна й Варя не знали її. Марійка мимоволі прискорила кроки.
— Це — мати Мечика,— промовила вона.
Жінка пішла їй назустріч.
— Наталіє Федотівно,— скрикнула Марійка,— що сталося?
Жінка враз обняла її й залилася сльозами.
— З Мечиком нашим знову біда... Хоч ви прийдіть сьогодні, Марійко... Вас він, може, послухає... Там такий... увесь у бинтах...
З її уривчастих слів можна було тільки зрозуміти, що Мечик грав десь у карти, зчинив сварку, і його дуже побили.
«Мечик... Мечик...»
Марійка відчуває, як тремтять у неї губи. Вона немов опинилася за товстою стіною. Голоси членів екзаменаційної комісії і учнів, які відповідають на запитання, звучать глухо, немов з глибокого колодязя.
— Шепель! — чує Марійка чийсь далекий, знайомий і водночас такий незнайомий голос.
З-за парти біля столу виходить чиясь висока тінь. «Ага, Шепель... Так, Шепель...»
І знову все, як за глухою стіною...
Тим часом Ліда Шепель почала відповідати.
— Що там у вас? — спитав Юрій Юрійович.
— Тридцять третій білет,— сказала Шепель.— Підсумки першої п’ятирічки Сімнадцятий з’їзд партії.
І, поспішаючи, скоромовкою, наче боялась, що її зупинять, вона заторохтіла: