Золотий Ра
Шрифт:
— О, найнечестивіший з-поміж смертних, припини! Навіщо позбавляєш притулку божі створіння, що знайшли порятунок у затишку моїх стін?
Арістодік іще вдосвіта обдумав свою відповідь.
— Володарю мій! — відповів він тепер богові чи хто там говорив замість бога. — Ти ж прихищаєш тих, що просять у тебе захисту, а кімейцям велиш видавати переслідуваних їхнім ворогам, змушуєш паплюжити дідні й божі закони!
Голос із-під землі роздратовано прогримів:
— Я вам зумисне наказував так робити, щоб ви нарешті вигинули до ноги, стреблені власним нечестивством. Бо хіба ж доброчесна людина допитуватиметься
Арістодік на радощах уклонився до самої землі, хоча нікого не бачив перед собою, бо під час його розмови з підземним голосом на храмовому подвір'ї не стало навіть жодного жерця. Арістодік на це не ремствував. Байдуже, з ким він щойно розмовляв, головне — тепер кімейцям не доведеться брати на душу смертного гріха. Арістодік пообіцяв храмові ще один золотий ритон і попросив записати останню відповідь оракула на вощеній дощечці.
До Кіми Арістодік на чолі священного посольства повернувся пізно вночі. Старійшина Ради Тридцятьох справді виблагав у персів триденну відстрочку, до вреченого часу лишався ще день, але вся Кіма налякано принишкла. Ніхто вже не думав оддавати Пактія його запеклим ворогам, разом з тим ніхто й не відав, чого слід сподіватися через день. І чого слід боятися більше: гніву персів чи помсти олімпійських богів.
Цілий день радники сиділи в громадському домі, насперечавшись до хрипоти, аж надвечір вирішили відправити Пактія на Лесбос, у Мітілену, а персам сказати, нібито він утік сам. Кому спаде на думку шукати втікача на тому острові, до якого з Кіми пливти цілу ніч і півдня? До того ж Лесбос не належить Персії. Кімейці вчинили так, як віл з Езопової байки, що нагодував трьох вовків, а сам прийшов додому цілий і неушкоджений, хоча хазяїн потім набив його батогом: чому не заколов і не приніс бодай одного сіроманця?
Перси справді повірили кімейцям і втратили сліди втікача, але мітіленці виявились не такими богобоязливими: хотіли щось виторгувати за лідійського повстанця, якого волів бачити живим перський цар. Кімеєць Арістодік не дав мітіленцям учинити такого блюзнірства. Почувши про їхній нечестивий торг, він випросив у Ради корабель і перевіз утікача на інший острів — Хіос.
Але серед еллінів малоазійського узбережжя та прилеглих островів дедалі більше ширилася чума зрадництва й покори. За смужку солонцюватих болотистих луків на материковому березі хіосці зрадили найсвятіший еллінський закон: вважати недоторканною кожну людину, яка сховалася від смертельної небезпеки в храмі, біля статуї чи вівтаря божества. Хіосці силоміць витягли Пактія зі святилища Афіни й віддали в руки персам, заживши лихої слави в усій Елладі й на егейських островах. Недаремно ж їх та ще деяких малоазійських еллінів горді скіфи називали найкращими в світі рабами.
Напоїти царя
Ти не був найжорстокішим серед своїх жорстоких одноплемінців. Ти був розважливим і вмів терпляче вислухати навіть не дуже розумну пораду, чим не може похвалитися твій старший синок. І все-таки ти в одному теж не знав міри: ніколи не міг напитися досхочу людської крові. За сімнадцять літ, що я невідступно плентаю за тобою, відколи ти позбавив мене моїх Сард, чи не вперше оце вгамував ти свою невситиму спрагу. Та ще й дякуючи кому: слабосилій жінці...
Я вперше зустрів її аж тепер. То не жінка, а напівбогиня. В її зіницях я бачив любов і зненависть, кригу й вогонь. Коли б усе можна було почати завдруге, я з радістю порадив би тобі цю масагетську царицю собі за жону, хоч потім би люто заздрив.
Ти тоді був мене запитав:
— Царю царів Крезе! Цар масагетів помер, його цариця лишилася вдовою, то чи не порадиш посватати її?
За сімнадцять літ я тебе добре вивчив. Коли ти називав мене «Царем царів», то було знаком, що ти не потребуєш моїх порад, бо все вже давно вирішив і виважив, через те я відповів тобі:
— Не личить ницому рабові бути радником у такій справі...
Але ти теж мене знав, тож мовив примирливим довірчивим голосом.
— Я таки сватів зашлю, бо з того хоч так, хоч інак матиму користь...
Я насторожено мовчав, бо ти тепер говорив моїми словами, я відколи їх тобі торочив спідтишка. Коли тобі щось отако нашіптували, ти спочатку сердився, проте вдавав, ніби нічого не чуєш, але часом навіяна думка припадала тобі до смаку, тоді ти сам починав її висловлювати, мов свою. Так було й з масагетською царицею. Ти сказав мені:
— Якщо вона згодиться стати моєю жоною, то долучить свою землю до моєї землі. Якщо ж не згодиться... то кревно мене образить і примусить узятися за меч.
Це вже була не зовсім моя думка, до моєї ти додав і щось своє, нове: я й не мав на оці справжнього одруження. Який я був дурний...
Ти послав сватом вавілонського царя Набу-на'їда, такого ж свого раба, як і я, але злопам'ятного, йому й досі снився Вавілон. Набу-на'їд просто поглумився з масагетської цариці, він так перебрехав твої слова:
— На знак покори Цареві царів, ти, Томіріс, мусиш якнайшвидше прислати йому в дар воду й землю. А він зласкавиться й візьме тебе у свій гарем. — Ще й презирливо скривив слиняві губи, як ото вміє робити лише Набу-на'їд.
А якби ти звернувся був у цій справі до мене, мовляв, висватай мені насправжки царицю Томіріс, я б зумів її висватати. О, якби ти міг побачити цю напівбогиню бодай раз!.. Тоді тобі й на думку ніколи не спало б ратитися з нею. Але ти послав сватом вавілонського царя...
Ніхто в світі не знає, чого це я, переможений тобою в битвах цар Лідії, був так щиро відданий тобі. Про те знає тільки цариця масагетів, богорівна Томіріс, якій я відкрив душу, сам не знаю чому. Я кілька разів намагався відкрити душу й перед тобою, але ти завжди лагідно всміхався до цих моїх намагань, як ото дорослі всміхаються до дитячих витівок. Ти так і не повірив моїм словам. А даремно... Після посольства Набу-на'їда до масагетів тобі лишалось одне: готувати бойову колісницю; а що я міг порадити тобі тепер? Де краще битися — на своїй чи на чужій землі? Ти знав тут усе не гірше від мене: війна — лихо для всіх людей, навіщо ж накликати його на голову свого племені? Війна — то ризик і для царя, бо смертні вірять або не вірять у перемогу, а долю раті вирішує божество. Про це ти найбільше не любив слухати, щоразу на таке моє слово ти відповідав: