Золотий Ра
Шрифт:
Ось що сказав я цариці Томіріс.
— А потім, — докидаю, — безсмертні мене напоумили: на землі повинна лишитись одна держава з одним царем! Самому мені про це вже було пізно думати — я позбувся всього, що мав. І тоді звернув свій погляд на перського володаря. Його держава стала більша й могутніша навіть за мою, то хай же Курушеві допомагають безсмертні, може, він утілить цю рятівну для людства думку в життя. Бо ж людині немає кращого від миру, в мирний час люди народжуються й живуть, потім викохують дітей і старіють, зрештою, їхні діти ховають своїх старих батьків, як замислено богами й ведеться споконвіку. А в час війни батьки ховають своїх дітей. Страшнішого немає в світі. Ми з тобою вже поховали своїх синів... Через те я й присягнув іменем божим: хай на світі буде одна держава й один цар!
А цариця показала
— Його вже нема. Я в запалі крикнув:
— Але в нього є син!
А вона відповіла незрозумілим для мене жалем, який я аж ген потім збагнув:
— Постиралися-таки соколині крила... — Тоді кивнула головою в твій бік: — Він посадовив тебе в золоту клітку й навчив співати по-солов'їному!
А далі по-жіночому примхливо крутнулась і пішла геть, велична й богорівна, недосяжна для смертного жона, а я залишився віч-на-віч із тобою...
ДІТИ НІЛУ
Ці дивні єгиптяни...
Сьогодні він завітав до мене саме в той час, коли я читав його «Історію», ввійшов непомітно й спинився коло дверей, наче непроханий і небажаний або ж як один мій трохи кумедний сусід, який не любить вітатися першим, тому підкрадається й сідає десь оддалік, щоб, коли я випадково обернуся, побачив би його й привітався б сам. Тепер мені смішно від згадки про того сусіда, але я витримую марку й довго не дивлюся в бік дверей: хто кого перетриває. Нарешті йому вривається терпець, його мучить невідомість — який саме розділ його «Історії» я читаю й чому мовчу. Він недбало махає рукою й каже:
— Єгиптяни вітаються не так, як оце я. При зустрічі вони нахиляються й торкають себе по коліні. Так не робить жоден варварський народ.
Я кажу Геродотові:
— Мої пращури відважували один одному земний уклін. Але річ не в тому. Мені здалось, ніби ти назвав і стародавніх єгиптян варварами...
Він уже вмостився на звичному місці в кріслі й відповідає мені:
— Світ поділяється на еллінів і варварів. Та й не треба вважати єгиптян за найстаріший у світі народ.
Я тепер уже знаю, до чого він веде, але питання, зрештою, принципове. Я говорю:
— Римляни теж називали варварами всіх неримлян.
Геродот перепитує: хто, хто? Мені тільки тепер спадає на думку, що в його часи про римлян іще ніхто й не чув, латиняни були маленьким відсталим племенем, одним з багатьох італійських племен, а в Італії квітнула яскрава етруська держава. Але Геродот і про етрусків навряд чи чував, бо в його дні етруски звалися тирренами. Геродот зрештою повертає на своє:
— А ти знаєш, як фараон Псамметіх довів, що єгиптяни — не найдавніший народ у світі? Він звелів узяти двох немовлят, відвезти в напівпустельне пасовище й віддати на виховання чабанові, заборонивши йому під страхом кари розмовляти при малюках. Чабан зачиняв їх на день у кошарі, а сам зникав з отарою на цілий день, лише пізнього вечора з'являвся. До цього віддаленого пасовища фараонові слуги приїздили тільки раз на рік, щоб остригти овець і забрати ягнячі смушки, а чабан був старим рабом і не мав сім'ї. Так малюки й росли сам самотою, чабан їх жалів і доглядав як міг, йому теж настогидло таке дике животіння: поряд жили дві людські душі, які тяглись до діда й щось агукали, а він мусив удавати німого пня, хоч серце йому від того обливалось кров'ю. Боявся чабан фараонового гніву й мовчав. Раніше гомонів із псами та вівцями, а тепер йому заборонили озиватися й до них, він мало не божеволів од муки. Так минув рік і ще рік. Уранці чабан годував дітей і гнав отару на пашу, боявся навіть прикрикнути на овець, лиш увечері повертався до кошари. Раз на три дні він пік для себе й для діток полб'яні коржі. Єгиптяни не вживають борошна з простої пшениці та ячменю, як усі інші народи та племена, те зерно вони вважають «нечистим» і згодовують худобі. Якогось вечора напік чабан коржів, нагодував нещасних діток на ніч і наступного ранку погнав отару, але по обіді знявся страшенний самум, який тривав два дні й дві ночі. Кількох овець замело піском, а чабан сам ледь живий приплентав до кошари. Та щойно він переступив поріг, зголоднілі за дві доби діти накинулися на нього зі словами: «Бек, бек!..» Чабан збентежився й перелякався, хоч нічого й не збагнув, а коли знову настала черга й приїхали царські слуги, він розповів їм про це. Слуги забрали дітей і відвезли їх фараонові. Діти й при ньому повторили оте своє слівце. Тоді фараон звелів розпитати в усіх країнах, чи не означає воно чогось. Слуги виїздили всі землі й привезли звістку: слово «бек» означає «хліб». Так говорять фрігійці. Так фараон Псамметіх довів, що в світі є й старіші від єгиптян народи, бо доти єгиптяни за найдревніших мали себе.
— А як же елліни?
— Молодші за багатьох.
Для елліна таке визнання — справжній подвиг, але мені й того здається замало, і я кажу:
— Фрігійці — рідні брати фракійців і тирренів, а тиррени й фракійці — наші двоюрідні брати. Це довели сучасні історики.
Геродот аж тепер зняв капелюха й здалеку недбало кинув його на мій стіл; з-під м'яких крисів сторожко визирали три перших літери його імені, він одивився-подивився та й каже, неначе сам собі:
— Недалеко сягнули історики... Я й без їхньої допомоги чув, як скіфи ваші розмовляють без тлумача з фракійцями, а фрігійці з тирренами — теж...
«Варвар» у мені вгамувався, я більше не вимагаю самовизнань, зумисне відсовую капелюх і розгортаю книжку на розділі «Евтерпа», прописні літери заголовка дуже нагадують стародавнє грецьке уставне письмо, через те Геродот лукаво посміхається й мовить:
— Нехай єгиптяни й старіші за нас, але якісь вони наче люди навиворіт!..
Ці слова нагадують мені мої шкільні літа. Коли я дивився на єгиптян у своєму підручнику з історії для п'ятого класу, — а то були люди з храмів та пірамід, — єгиптяни, навпаки, здавалися мені «людьми в профіль», У них обличчя, ступні й долоні були завжди в площині пліч, неначе від звички лазити крізь одірвану дошку в паркані. Геродотові я цього не кажу — чекаю продовження його думки, а він починає звіддалік:
— Єгипетський хлібороб не знає плуга. Він не розпушує землю мотикою чи рискалем, як ото робиться в інших країнах. Коли Ніл після повені входить у звичні береги, єгиптянин іде на свою ще не висохлу ниву й сіє зерно просто в багнюку, а потім випускає на ниву стадо свиней. Свині перемішують і переривають мокру землю й утоптують насіння. Потім господареві лишається чекати жнив. Жнуть вони, звичайно, серпами, зате ж молотять знову з допомогою свиней. Я зауважую, що в нас колись молотили волами, хоча найголовнішим знаряддям молотьби був ціп. Утрамбовували тік і забивали посередині добрий пакіл, а потім прив'язані до пакола воли ходили кругом нього й тягали за собою важкий кам'яний коток.
— Так я ж одне ваше скіфське плем'я через те й назвав будинами! — озивається Геродот, а я не без подиву думаю, що слово «будини» й справді можна перекласти як «ті, що молотять волами». Про скіфський хліб стародавні греки знали майже все, бо в самих душа трималася на тому хлібі.
Я знову запитую його, в чому ж іще полягають єгипетські дивацтва:
— Ти ж у Єгипті бував?
— Дійшов до Елефантіни на півдні. Й скрізь мене дивували звичаї цих людей. У нас, в Елладі, скажімо, чоловіки торгують на ринку, а жінки сидять удома й тчуть полотно. А в них чоловіки тчуть, а жінки базарюють. Афінянка ніколи не пішла б на таку ганьбу...
Мені свербить сказати, що в нас дуже часто чоловіки виконують легку роботу, а жінки — важку. Навіть довбають землю й вергають каміння; але я сиджу та мовчу — все-таки незручно перед іноземцем, хай краще говорить він.
— У нас жерці носять довгі бороди й довге волосся, — веде далі Геродот, — а єгипетські богослужителі що три дні голять усе тіло й стрижуться. З тим стрижінням та голінням у них взагалі все навпаки: звичайно ходять без вусів, борід і чуба, а коли в них помирає родич або свояк, вони по кілька місяців не голяться й не стрижуться. Смертю в Єгипті карають ще за один гріх: неправильне принесення жертви. Жертовних биків у них відбирають храмові жерці — страшенно прискіпливі й суворі, вони старанно оглядають кожного офірованого бика, чи немає в нього бодай однієї не білої шерстинки, при цьому тварина спершу стоїть на своїх ногах, а потім її валять і розглядають горічерева, — тільки бездоганно білому бикові ставлять на ріг тавро та ще й уквітчують лотосами. Не дай боже хтось принесе в жертву нетаврованого жерцем бугая — скарають на горло! Єгиптяни — найпобожніший у світі народ.