Золотий Ра
Шрифт:
— Тоді ми зробим ось так!.. — Хефрен здер з голови фараона позолочену шолом-корону, надяг на голову Аб-мосе й розглянувся. Довкола стояли вої з розпашілими від крові сокирами в руках. Аб-мосе перехопило подих. Він хотів був скинути шолом, але вої хрипко закричали:
— Тепер ти наш фараон!
Так на єгипетському престолі опинився простосмертний член касти воїв.
Спочатку Аб-мосе обрав своєю столицею місто Саїс, у якому раніше був царським воєводою. Саїсці любили веселого воєводу ще в ті часи, прийняли його тепер
Палац у Саїсі був просторий і гарний, тепер тут днями й ночами товклися друзі нового фараона й пили з ним вино. Бувало в палаці й кілька сановників колишнього володаря, серед них — покалічений і спаплюжений Апрієм Патарбеміс. Ці люди були дуже потрібні в палаці, бо Аб-мосе та його друзі зналися тільки на тонкощах війни, а ті стали порадниками в державних справах.
Першим зробив йому зауваження Патарбеміс:
— Ти не повинен товктися в юрбі свого палацу та на вулиці.
— Саїсці вже багато років бачать мене на площах та вулицях і звикли до цього, — засміявсь Аб-мосе. — Інакше вони можуть подумати, що я теж богорівний.
— Кожен фараон стає богорівним. Інакше народ перестав би схилятися перед ним.
— Тоді схились переді мною: бажаю випити з тобою по келиху вина!
В палаці Аб-мосе так само лилось вино й бриніли струни грецької кіфари. Аб-мосе не прогнав усіх чужинців з єгипетських міст, навіть скинутого фараона Апрія прикликав на щоденні бенкети. Особливо ж палко вітали тут усі рабиню грека Ксанфа Родопіс. Вона була з народження фракіянка й уміла чудово танцювати й грати на подвійній сопілці. Друзі молодого фараона платили шалені гроші за усмішку чарівної Родопіс.
А за мурами палацу поступово бубнявів новий заколот.
Вої й городяни вже з неприязню дослухалися до звуків сопілок і кіфар.
— Все знову стало, як і було, — ремствували вої, яким не було ходу в палац. — Бракує нам ще тільки греків у бронзових обладунках, але скоро й до цього доживемо.
На площах і вулицях почали говорити, нібито Аб-мосе збирається одружитись із донькою Апрія — красунею Нітетіс.
Це було останньою краплею. Ну, рабиня Родопіс — то одне, а донька скинутого фараона!..
Ввечері вої облягли палац. Варта замкнула браму, але вони кидали в браму каміння й кричали через мур:
— Усе повернулося до старого!
Аб-мосе зрозумів, що ці люди, які нещодавно посадовили його на престол, тепер зневірились і розчарувалися в ньому. Він вийшов до натовпу й спитав:
— Чого ви хочете?
— Віддай нам Апрія! — крикнув хтось.
Аб-мосе впізнав голос Хефрена. Вустами його найпершого воєводи промовляв народ. «Але чому він опинився серед натовпу, — подумав Аб-мосе, та тут же сам відповів на своє німе запитання: — Поки в палаці старий фараон, ніхто не повірить новому фараонові».
— Приведіть його сюди! — звелів Аб-мосе своїй сторожі, яка стояла позаду півколом з бойовими сокирами в руках.
Незабаром Апрій потонув у розтелесованому натовпі. Бальзамувальники-парасхіти потім і слідів його не знайшли.
Але клопоти нового фараона не скінчились.
Патарбеміс увесь час йому торочив:
— Хіба фараони так себе поводять?
— А що я мушу робити? — спитав Аб-мосе.
— Сидіти на троні й вирішувати державні справи, а не гасати верхи в стані воїв та на ринку серед жінок.
— Я й так півдня клопочуся державними справами.
— А з обіду влаштовуєш бенкети й до самої ночі слухаєш оту чаклунку Родопіс.
Аб-мосе незлобиво посміхнувся зі свого стражденного приятеля й радника:
— Стрілець напинає свій лук лише тоді, коли в цьому є потреба. А після бою знову знімає з нього тятиву. Інакше пропаде пружність лука.
Понівечене обличчя Патарбеміса спалахнуло вогнем, особливо рубці відтятих вух і носа. На таку думку проклятий фараон Апрій не спромігся за все своє життя.
Відтак у палаці й далі сміялася подвійна сопілка й плакали струни кіфари, і все-таки в чомусь мав слушність нещасний щирий Патарбеміс...
Це виявилося пізніше.
Якось уранці, під час обговорення в тронному залі карального походу проти мідян, які намагалися захопити належне єгиптянам фінікійське місто, головний воєвода Хефрен сказав:
— Округи Західної дельти надіслали вдвічі менше воїв...
— Чого раптом? — спитав Аб-мосе.
Хефрен дивився під ноги, стояв похнюпившись і тільки сопів. Таким розгубленим Аб-мосе ще його ніколи не бачив. Хефрен відповів після багатьох наполягань:
— Старійшини касти воїв кажуть, мовляв, треба молотити пшеницю й рис...
— А ще що вони кажуть? — наполягав Аб-мосе, підсвідомо відчувши, що найголовнішого Хефрен не згадав.
— Кажуть, тепер не старі часи... Тепер на престолі сидить фараон з нашої ж касти... Хай трохи пожде...
В тронній залі повисла тиша.
Тепер кожен усе розумів, але ніхто не відав, як зарадити біді. Щось було втрачено на самому початку. Вранці Аб-мосе звелів:
— Скличте старійшин усіх каст Верхнього й Нижнього Єгипту.
За два тижні по тому він улаштував для тих старійшин бучний бенкет. Ритуальне омовіння ніг старійшинам робили в широкій і важкій золотій мисі, в яку потім же всі й плювали та сякали носи. Старійшини були дуже втішені бенкетом, вони по-панібратському розмовляли з молодим фараоном і приязно ляскали його по бритій голові. То було ознакою найщирішої прихильності.
Після бенкету фараон запитав:
— А миса в мене, правда ж, гарна?
— Дуже добра для плювання та миття ніг! — відповів старійшина касти жерців за всіх присутніх. У голосі його чувся глузливий смішок. Отже, каста жерців і досі не змирилася з новим фараоном.