Золотий Ра
Шрифт:
То було всім відомо, так завжди казав своєму синові й покійний цар Кір. З Персії до Єгипту можна було потрапити тільки через Аравійську пустелю, проте аравійські князьки були щирими союзниками Аб-мосе.
І все-таки Камбіс вирішив покарати єгипетського фараона. Грецькі дієри й трієри за його покликом уже гуртувалися біля кілікійських пристаней, куди мало прибути й перське військо. Аб-мосе радів: запальний недосвідчений Камбіс ішов назустріч певній погибелі. Єгипет міг зарані готувати вдячні жертви своїм богам.
Та коли добірне єгипетське військо зібралося під містом Танісом на березі
Оракул провістив нещастя. Щоб не справдилися його слова, новий фараон перевів усе військо ближче до Кіпру та Кілікії — в добре укріплені фінікійські міста. Але оракул не даремно провіщав лихо. Коли помер фараон Аб-мосе, цар арабських племен набатеїв припинив чинність священного договору з Єгиптом, не встоявши перед зливою золота й погроз перських послів.
Перське військо ще тільки встигло дійти до Вавілона, коли араби показали йому єдину дорогу через смертоносні піски, навіть забезпечили персів питною водою.
Поки Псамменіт марно чекав на Камбіса в міцностінних фінікійських містах, а єгипетські та фінікійські кораблі напхом виповнили всі ближчі й дальші затони, готові при появі вщент розтрощити втричі слабший ворожий флот, Камбіс несподівано з'явився на берегах Пелусійського гирла Нілу. Військо було виснажене важким переходом через чорні піски, та Псамменіт зоставив у Мемфісі й в інших єгипетських містах зовсім нечисленні залоги, тож не міг далі лишатись у фінікійських містах. Але це вже не рятувало Єгипту. Незабаром його повновладним господарем став перський цар. Останній єгипетський фараон правив усього півроку.
Хатмасатав повернувся на рідну землю ще в золотих кайданах, але в Мемфісі перський цар сказав йому:
— Я взяв до гарему свого онучок обох єгипетських фараонів — Апрія і Аб-мосе. Про таку славу не мріяв навіть мій великий батько. Ти підбив мене на цю щасливу війну, тож я хочу тепер і тебе ощасливити. Знімаю з тебе твої золоті кайдани й дарую їх тобі.
Кайдани важили більш як півталанту. Свого часу Кір звелів переплавити все подароване єгипетському знахареві золото й зробити з нього кайдани для рук і ніг, тепер же Хатмасатав несподівано ставав дуже багатою людиною. Міг би запросто купити великий маєток із сотнею рабів.
Але зараз його думки блукали далеко. Кинувши свої золоті кайдани в заплічний мішок, Хатмасатав побіг тісними вуличками Мемфіса до свого виплеканого в мріях дому. Під час битви в місті згоріло багато хоромів та бідняцьких осель, та Хатмасатав біг і біг далі, аж біля Південної брами став як стій.
Дім його згорів разом з іншими навколишніми будинками. На згарищі сиділа почіпки замурзана сажею жінка. Вона підвела голову на Хатмасатава й сказала:
— Я твоя дружина Саті. А це ось наші сини. Не маю чим перевезти їх на той бік Нілу в Місто мертвих. Вони самі пішли боронити Мемфіс від перського царя, в один день усі троє й загинули...
Саті глянула на мертвих юнаків, а тоді знову підвела очі на їхнього батька:
— Ти мене й досі не впізнаєш?..
Не відповівши своїй забутій дружині, Хатмасатав бездумно потяг ноги туди, де за навстіж розчиненою брамою прибував каламутно-жовтий Ніл.
Через три місяці, коли священна ріка повернулася в свої береги, селяни виорали з товщі родючого мулу незнайомого чоловіка. В його міцно припасованій до спини торбі було щось дуже важке. Орачі розсупонили ту лляну торбу й знайшли там товстелезні золоті кайдани. Певно, те золото й потягло його на дно.
Шалений син Куруша
Колишній лідійський цар Крез дививсь у вузеньке віконечко й розмовляв сам із собою. Ця звичка виробилася в нього вже давно, ще як загинув Куруш і перським царем став його старший виплодок.
— У таке віконечко не вилізе й дитина, не те що дорослий чоловік, а вони приставили до моїх дверей ще й сторожа, — потихеньку бурчав колишній лідійський цар, який уже понад двадцять років перебував у перському полоні. Іноді він підвищував голос і говорив у вузький чотирикутник важких кованих дверей, — тоді з того боку озивався хрипкий голос немолодого сторожа. Хоча здебільшого доводилося бурчати собі під ніс. В'язень майже не ображався, за роки рабства він уже до всього звик, тим більше після смерті Куруша.
— Бо це хіба цар? — Крез обурювався не сторожем, а теперішнім перським царем, завдяки якому опинився в цій в'язниці. — Коли я був царем, то прислухався до думки своїх радників, — мовив він, а потім замислився й довго не озивався. Не все й тоді було так, як би йому хотілося зараз, далеко не все. Казав мені мій вірний скарбничий Санданіс не починати війни з персами, — вже мовчки подумав Крез, — а я таки його не послухав. Розумний був чоловік. Досі вже відійшов у царство тіней... Але Крезові не хотілося бодай у чомусь бути схожим на молодого перського царя Камбіса, тому він глянув на двері в'язниці й уже голосно промовив:
— За що мене вкинуто до цієї кам'яної клітки? Хіба я його напутив на лихе? Я лише сказав Камбісові, що він п'є забагато вина, а кому з-поміж смертних вино додавало розуму? Он є в греків козлоногий бог Пан, той справді ніколи не просихає від хмільного, але чи хто коли звертався по мудру пораду до того вічно п'яного божка? Отож вино не додає розуму навіть безсмертним. Пан може тільки нагнати в лісі жаху на корів та овець, греки ще й слово таке вигадали: «паніка». А по розум вони звертаються до тверезих богів. Що поганого нараяв я Камбісові? Чого ж мовчиш?
З-за дверей почувся невдоволений голос:
— Краще й ти помовч. Бо як Камбіс довідається, що ти живий...
— Він ще тебе й винагородить! — запевнив сторожа Крез.
Але той не відгукнувся.
Крез добре знав: молодому недосвідченому цареві без його порад не обійтися. Креза високо цінував ще Куруш, хоча сам був розважливий і мудрий. Куруш сказав колись: «Якби і в мого сина був такий порадник, як ти, я був би спокійний за сина». А сьогодні мова зайшла була саме про це. Молодий цар Камбіс був зранку напідпитку, він тицяв пальцем у своїх радників і в кожного питав: