Золотий Ра
Шрифт:
— А я сам безсмертний!
І заливався реготом безтурботного юнака, який ще не зазнав підступу жодного небожителя, — але я не вірив у той твій веселий сміх. Ти безліч разів натякав мені й іншим царедвірцям, що ваш бог Ахурамазда визначив тобі вічне життя. Скільки, мовляв, тобі доводилося перебувати на грані вірної смерті, а небожителі завжди виводили тебе з найлютішої січі живим: тебе, мовляв, навіть затруєна стріла ворожа не брала, не кажучи вже про бойову сокиру та гострий меч. Я раз до разу заперечував, що тебе захищала власна мужність і доблесні богатирі. Коли цар не боїться підставити груди під ворожу сулицю, то це кожному воєві додає
Тоді ти наводив мені свій найвагоміший доказ: як рідний дід звелів був знищити тебе, однак Ахурамазда врятував од неминучої смерті. А я тобі казав:
— Не Ахурамазда, а пастух твого діда Мітрадат.
Ти посміхався своїми царственими вустами:
— Людина й пальцем не годна кивнути без утручання божества.
Проти цього я вже не міг нічого вигадати. Ми, лідійці, віримо в силу добрих і лихих богів, але віримо й у людську силу, вам же, персам, Заратуштра-пророк заборонив навіть думати про таке. Коли я бував поряд з тобою, моя віра в людину передавалася й тобі, але ти наче кожного разу розкаювався в своїй зневірі небожителям, тому часом намагався тримати мене віддалік.
Так було й після невдалого сватання до масагетської цариці.
Моєї поради ти так і не запитав, тебе цілком улаштовували слова того слинявого Набу-на'їда, а мені ти звелів супроводжувати твого сина Камбіса в покірний тобі Вавілон.
Я скільки міг зволікав із рушанням, мене непокоїли тривожні сновидіння й лихі передчуття, ми рушили ледве того самого ранку, коли ти з раттю почав переправлятися через річку Аракс, де були вже володіння масагетів. Твій нерозважливий нащадок теж не прагнув у Вавілон, тож мені не важко було вмовити його спинитись неподалік Араксу. Мене ще ніколи не зраджували передчуття. Може, вони і є голосом небожителів, які так ото керують людськими вчинками й людським життям? Хто ж його відає...
Ти вирішив боротися з масагетами на їхній землі. Ахурамазда напутив тебе на це вустами магів. Ти не хотів толочити ниви своїх селян та рабів, але ти забув про заздрість небожителів. Якщо вони відкинуться від тебе,то за кожним кущем ворожої землі на тебе чатуватиме небезпека: ось про що ти забув.
Ти все життя воював розумом, а не тільки сулицею та мечем, нову пастку вигадав і для масагетів. Ти ніколи не повторювався й цим самим вибивав супротивника з сідла.
Цариця Томіріс не прийняла боротьби й відступила на три дні дороги в глиб своєї країни. А ти гнався за масагетами два дні, потім кинув там найгіршу третину своєї раті, хворих та калік, а сам з рештою війська повернувся ближче до Араксу. Залишивши тут п'ять тисяч смажених на рожні баранів та тисячу барил вина, а також усілякої іншої царської страви, що тобі її дають даниною Лідія й Вавілон, ти сховав свою рать у найближчих ярах та балках.
Я вже потім почув, що чимала рать масагетів дуже швидко помітила покинутих тобою недужих та калік, перебила їх до ноги й рушила далі до річки Араксу, натрапила на отой підлаштований тобою царський бенкет, тобто клюнула на твою принаду. Почувши про це, я відразу згадав слова свого скарбничого Санданіса. Цей розумний євнух казав, що коли незнайомий з розкошами народ візьме наді мною гору, то його вже ніякими силами не проженеш із цієї землі, багатої всілякими розкошами. Не послухав я його тоді, а вустами Санданіса промовляли небожителі. Досі він уже помер...
Я тобі колись побіжно переповідав слова мого доброго євнуха, а ти це затямив і тепер сам втілив у життя. Найдужче за все розбещують людину розкоші, вони роблять її ненажерливою й замулюють у ній здоровий глузд. Отак було й з масагетським юним царевичем, який після легкої перемоги над твоїми каліками натрапив на підлаштований тобою бенкет. Я можу собі уявити, з якою жадобою накинулись масагетські вої на «послані богами» страви та дороге вино, про котре вони досі тільки чули. Але мені важко уявити тебе. Лише зеленого безвусого юнака здатне сп'янити таке безкарне побоїще, а тобі ж уже минало сорок дев'ятий рік...
Ти й твої доблесні вої шастали між порожніми барилами вина й різали п'яних та безпорадних, до того ж ти добре знав, що десь у цьому хмільному стані має бути синок масагетської цариці, тож наказав розшукати його й будь-що привести живим. І його знайшли й привели до тебе. Казав Набу-на'їд, що царевича притягли непритомного, коли ж він трошки провітрився й уздрів тебе, то почав побожно кланятися тобі до землі й називати «богом Сонця». В оману його завели твоя царська митра й тканий золотом вавілонський плащ. А ти збридився й наказав закувати царевича в кайдани... О, навіщо ти це зробив! Нащо спокушав мстивих небожителів, яких над усе дратує гордота людська? Й ніхто не зважився спинити твою божественну царську руку...
Казав Набу-на'їд, масагетський юнак раптом витверезів і похнюпив голову. В його колишньому стані діялося жахливе. Ти звелів своїм тисячникам заковувати ланцюгами тільки молодих, щоб потім продати їх у рабство, а старших і всіх поранених пускати під ніж. Я спитав у Набу-на'їда, для чого ти зробив саме так, хоча міг би й не розпитувати: я знав тебе краще, ніж колишній вавілонський цар. Ти завжди твердив, що руки твоїх воїв мусять бути по лікті занурені в кров, таких воїв не доводиться потім у січі підганяти батогами, як це заведено й зараз у твоїх полках. І при тому ти зроду не був лихою людиною...
Так минула ніч, а коли зійшло сонце, масагетський царевич попросив зняти кайдани в нього з ніг і рук. Він поклявся не втекти й не зробити нікому нічого лихого. Ти нібито довго не дозволяв, але зрештою дозволив розкувати царевича. Він вихопив меч із твоїх піхов і впав на нього грудьми.
А тепер наставав час для твого гіркого похмілля.
Тобі щастило дуже багато разів уряд, боги ніколи такого не зносять, людина рано чи пізно мусить платити за власні й успадковані гріхи...
Чутка про загибель сина та синового полку швидко докотилася до масагетської цариці, проти тебе збурилися всі підвладні їй племена. Томіріс повела своє військо тобі в тил і перегородила шлях до відступу, навіть зруйнувала й спалила зведений тобою міст через Аракс. А ти, кажуть, ще й утішався...
Цариця прислала гінця сказати тобі, що ти не в чесному бою переміг її юного сина, а недостойним для мужа чином підпоївши його вином. «Ти винний і в його смерті, і в звірячому винищенні стількох захоплених у полон. Учора ще я б тобі сказала: забирайся звідси геть, поки я не напоїла тебе кров'ю, хоч би який спраглий ти був. Але сьогодні я вже не можу тобі цього дозволити, межи нами тепер мій мертвий син!»
Тебе й це не збентежило. Ти був пещеником богів, досі не зазнав гіркоти жодної поразки, тебе не лякав навіть отой спалений масагетами міст; у відповідь цариці Томіріс ти весело засміявся, — мовляв, перекажіть отій жоні, що я після раті візьму її собі в наложниці, та й то лише за такі її сміливі слова!