Золотий Ра
Шрифт:
Небожителі заздрі до смертних. Якби ж ти перед цим хоч раз побачив цю богорівну жону...
Масагети — другі після скіфів лучники в світі, вони стріляють з коліна й сідла, і стріли в них оперені трьома пір'їнами. До того ж дуже короткі й тонкі... Коли ще боги терпіли мене в Сардах, я хотів був послати молодих лучників на виучку до масагетського царя, — тепер уже небіжчика, — мужа нинішньої цариці, але ти не дав мені зробити цього...
Коли масагетська кіннота завихрилась перед твоїми воями, сонце в небі погасло від стріл. Ти завжди неполюбляв своїх лучників — і недаремно. До обіду масагетські стріли вивели з ладу кожного третього твого коня. То було для тебе несподіванкою. Ось коли знадобився б тобі той міст, однак цариця його зруйнувала.
Іншим разом це неодмінно допомагало, але цього разу не допомогло. Ти був просто здивований. Набу-на'їд казав, що всіх твоїх коней разом із колісничим порубали, тоді ти метнув сулицю й вихопив з піхов меча. Це нарешті змусило твоїх вимучених воїв згуртуватись, вони з новими силами відштовхнули масагетів і погнали їх до круч, але там їх перестріли масагетські пращники. Твої перси сунули назад, а то була остання тисяча з полку «безсмертних». Я знав кожен погляд твоїх очей, але останнього погляду не можу навіть уявити...
Твій син Камбіс і я дивилися з того берега й потерпали чи не більше за вас. Ми також були здивовані й не могли нічого второпати, бо такого з персами досі не було. Потім через річку почали плавом утікати твої вої, масагети наздоганяли й добивали їх у воді, аж нарешті смеркло... За ніч до нашого берега прибилося тисяч п'ять. Ми шукали тебе й розпитували поранених, але тебе серед урятованих богами не було. Ми цілий день стояли й боялись одійти від берега, бо масагети могли переправитися через річку й добити нас усіх, проте вони стояли на тому березі й тільки погрозливо вимахували мечами та сулицями, а їхні стріли не долітали через Аракс. Ми вночі думали відійти якнайдалі від цієї смертельно небезпечної річки, а ввечері цариця прислала гінців із човном. Гонець переказав слова цариці Томіріс твоєму синові: «Вранці віддам вам вашого царя!»
Уцілілі воєводи порадилися й побоялись пускати твого сина Камбіса: бува, розлючена смертю власного сина цариця закує Камбіса в кайдани або і вб'є? Вирішили послати мене та вавілонського царя Набу-на'їда, а Набу-на'їд кудись пропав. Певно, злякався з'являтись цариці Томіріс на очі вдруге.
Куди я мав дітися — мусив іти сам. Дали мені п'ятьох воїв почту й посадовили в човен. Уже заходила ніч, коли ми причалили на тому березі, й нас не підпустили до царициного шатра. Довелося чекати ранку.
Неважко собі уявити ніч серед тисяч ворожих багать, але чого я мав боятися, як сам був перським рабом, хоч і носив червоний хітон та червоні сандалії? Коли я ввійшов до царського шатра, Томіріс мене запитала:
— Ти його воєвода чи кревний свояк?
Я відповів просто:
— Раб.
Томіріс довго не відгукувалася з напівтемряви, і я вже майже достеменно знав, чого мені слід чекати.
— Тоді, — каже, — йди забирай його.
Мене повели до порослого верболозом виярка; сонце стояло низько й ще не дійшло туди, через те я не зразу тебе розгледів, хоч довкруж тебе сиділо два десятки масагетських пішаків. Ці молоді витязі побачили моїх супровідників-персів і похапалися за зброю, але їхній воєвода прикрикнув на них і відігнав геть. Аж тоді я тебе вгледів. Ти лежав під рокитою з міхом на голові, — я впізнав тебе з позолоченого обладунку, пробитого під лівим плечем. Я стояв і не зважувався підійти ближче, лише неголосно благав тебе: «Обізвися до мене або хоч вилай, бо я теж перед тобою завинив, мав би тоді перебороти цей твій нерозумний задум». Та ти навіть головою не повів. І поки я ото так розмовляв з тобою, ззаду підійшла масагетська цариця й спинилась віддалік, а тоді відпустила свій почет і каже до мене:
— Ти не помилився, це він. Куруш за життя ніяк не міг досхочу напитися людської крові, то я звеліла занурити йому голову в міх, там повно перської крові! — В голосі Томіріс вчувалася непогамована лють, але на останньому слові цариця наче зів'яла й хрипко домовила: — Тільки мого сина цим уже не повернеш до життя. Він справді власною рукою вкоротив собі віку чи то перси набрехали мені?
Я сказав:
— Перси ніколи не брешуть.
А вона знову розлютіла й назвала мене шолудивим перським псом. Я пояснив цариці, що в персів багато поганих рис, але не брешуть вони ніколи.
— Це в них вважається найтяжчим гріхом. Брехати їм заборонив їхній пророк Заратуштра.
Тоді вона й питає:
— А хто ж ти такий?
— Я, — кажу, — лідієць.
— То, може, — питає, — ти цар Крез?
— Я вже, — кажу, — давно перестав бути царем Крезом. Я вже сімнадцять років раб Крез.
Вона знову розсердилася й питає:
— Невже рабство наскрізь просякло душу твою?
Я відповів цариці, що, коли солов'я посадити в золоту клітку й годувати золотим пшоном, він однаково сумує за волею.
Цариця подумала-подумала та й рече:
— Мій небіжчик-чоловік мав тебе колись не за солов'я, а за сокола.
Це мене боляче впекло, але я подолав біль і кажу до цариці:
— Стерлося в сокола крило.
Вона підійшла до мене зовсім близько й мовить:
— То не повертайся за Аракс. Я дам тобі коня й лук із стрілами. А якщо знайдеш собі серед моїх воїв товаришів — хай вони допомагають тобі визволити твою Лідію.
Я не довго думавши відповів:
— Лишуся йому вірним.
— Але ж його, — каже, — вже нема! — Й киває головою на тебе.
Я мовчу. «Як то, — думаю, — немає, коли ти он лежиш, хай навіть бездиханний, — людина ніколи не зникає вся, хоч би її закопали в землю чи й спалили, з нами залишається її дух, ми мовби й далі бачимо її й розмовляємо з нею, як і за життя, як я оце зараз бесідую з тобою». Цариця Томіріс дивиться на мене згорда й рече:
— За що ж ти його так любиш?
Я відповів масагетській цариці не враз, бо ще нікому не відповідав на таке запитання, навіть самому собі. Хоча давно виношував цю думку в серці. Любив я тебе чи ні? Власне, за що я мав би тебе любити? Ти був для мене отим лихим і мстивим божеством, якого ніхто не любить і не може любити, хоча всі приносять йому щедрі жертви та багаті дари. Ти думав, у Креза не боліли серце й душа, він не печалився своєю Лідією й не оплакував гірку долю? Ти поважав мене за вірність тобі. Я справді ніколи не був до тебе лукавим, а причину цього вперше відкрив цариці Томіріс. Я сказав цариці:
— Людина я вельми грішна й дурна, я на своєму віку пролив стільки крові, стільки горя завдав не лише сам собі, а й цілим племенам та народам. Замолоду я й місяця вдома не сидів, одно завойовував та завойовував чужі землі, бо вважав себе непереможним і найсправедливішим у світі царем. Не було вже могутнішої й більшої країни за Лідію, а я все загрібав і загрібав, бо царська жадоба не має меж і впину. Я сотні тисяч людей продав у рабство чи розіп'яв на хрестах, не рахуючи вбитих та покалічених у ратях, бо всі ці люди опиралися моїй владі й моїм думкам. І при цьому я не був злим і кровожерливим, я думав собі так: «Ось підкорю ще цей народ або це плем'я, і тоді на всій землі настане мир, адже ніхто не зважиться напасти на таку могутню країну!» Але за «цим народом» наставала черга ще одного племені чи народу, це не мало кінця, а обіцяний всесвітній мир відкладався все на далі й на далі... Ну, а решту ти вже знаєш і сама. Те, що зробив я з іншими племенами й народами, зробив зі мною та з моєю державою перський цар... Так завжди буває на білому світі: поки під небом ходить бодай два царі, між ними ніколи не буде миру...