Зона покриття
Шрифт:
Не всі біженці-фонери втратили свою схильність до жорстокості і не пізнані досі здібності. Опівдні наступного дня, холодного і вогкого (у повітрі вже відчувалося дихання листопада), Клай спинився, узрівши на узбіччі дороги нестямну бійку. Двоє гамселили один одного кулаками, дряпалися, тоді зчепилися, зіткнувшись лобами, й заходилися гризтися, рвучи зубами шкіру на щоках і шиї один одного. І в такому положенні вони почали повільно підніматися над дорогою. Клай із відвислою щелепою спостерігав, як вони, не припиняючи бійки, набрали висоту приблизно десять футів. Широко розставлені ноги фонерів твердо стояли у повітрі, наче спиралися на невидиму підлогу. Потім один із них вп'явся зубами у ніс супротивника, одягненого в заляпану кров'ю футболку з написом «ТВЕРДЕ ПАЛЬНЕ» на грудях, яка вже перетворилася на лахміття. Носогриз із силою штовхнув ТВЕРДЕ ПАЛЬНЕ. ТВЕРДЕ ПАЛЬНЕ похитнувся і впав, як лантух із картоплею. Поки він падав, з прокушеного носа бив фонтан крові. Носогриз подивився вниз, наче вперше зрозумів, що перебуває на висоті другого поверху, і звалився сам. «Наче слоненя Дамбо, що втратило свою чарівну пір'їнку», — подумав Клай. Носогриз вивихнув коліно, лежав на землі, вишкіривши закривавлені зуби, і гарчав на Клая, коли той проходив повз нього.
І все ж ці двоє були винятком із правила. Більшість фонерів, що траплялися на Клаєвому шляху (нікого з нормальних він не бачив протягом усього того дня, та й цілого наступного тижня), мали розгублений, спантеличений вигляд, бо їх більше не підтримував колективний розум. Клай знову і знову прокручував у думках слова Джордана, сказані перед тим, як хлопчик повернувся у фургон і поїхав у ньому на північ, у ліси, де не було стільникового покриття: «Якщо хробак і далі розвиває активність, то їхні новонавернені не будуть ані фонерами, ані людьми».
І Клай подумав, що це стан, як у Темної Феї, тільки трохи важчий. Хто ти? Хто я? Він бачив ці питання в їхніх очах і підозрював — ні, знав, — що саме це було в них на думці, коли вони вивергали з себе потік нісенітниць.
Він знову ставив усім питання: «Ви не бачили хлопчика?» — намагаючись послати подумки зображення Джонні, але вже не сподівався на зрозумілу відповідь. У більшості випадків відповіді не було зовсім. Наступну ніч він перебув у трейлері за п'ять миль на північ від Ґерлейвіля, а на ранок, щойно минула дев'ята, вгледів маленьку фігурку, що сиділа на бордюрі тротуару біля кафе «Ґерлейвіль», прямо посередині ділового району містечка, який займав усього один квартал.
«Не може бути», — подумав він, але прискорив ходу, а коли вже підійшов досить близько і майже переконався, що це дитина, а не дорослий тендітної будови, то кинувся бігти. Новий рюкзак почав підстрибувати на спині. Ноги проминули те місце, де починався короткий ґерлейвільський тротуар, і почали лунко відбивати кроки на бетонному покритті.
То був хлопчик.
Дуже худий хлопчик із довгим волоссям, що спадало на плечі, у футболці «Ред Сокс».
— Джонні! — закричав Клай. — Джонні, Крихітко Джонні!
Хлопчик злякано повернув голову на голос. Його нижня щелепа трохи відвисала донизу, від чого обличчя набуло тупого виразу. В очах не було нічого, крім неусвідомленої тривоги. Схоже було на те, що хлопчик думає про втечу, але перш ніж він устиг хоча б ногою поворухнути, Клай підхопив його і вже вкривав замурзане байдуже личко і розслаблений рот поцілунками.
— Джонні, — мов зачарований, повторював він. — Джонні, я прийшов по тебе. Я прийшов. По тебе. Я прийшов по тебе.
І якоїсь миті — можливо, тільки тому, що чоловік почав крутитися разом з ним на місці — хлопчик обійняв Клая за шию і повис на ньому. А ще він щось вимовив. Клай відмовлявся вірити, що це безглуздий вигук, у якому значення не більше, ніж у дутті в горлечко порожньої пляшки. То було слово. Щось подібне до «тооо», наче хлопчик намагався сказати «втомився».
А, можливо, «тааа» — так він у віці шістнадцяти місяців вперше назвав свого тата.
Клай вирішив, що повірить у це. Повірить у те, що блідий, брудний, худий хлопчик, що чіпляється руками за його шию, назвав його татом.
З того часу минув тиждень, і це було єдине, у що залишалося вірити. Один звук, що міг бути словом, одне слово, яке прозвучало для нього наче «тато». Зараз хлопчик спав на розкладачці в стінній шафі спальні, тому що там йому було спокійно, а Клай вже втомився витягати його з-під ліжка. Тісні стіни шафи, схожі на материнське черево, вочевидь діяли на нього заспокійливо. Можливо, це було наслідком навернення, через яке він пройшов разом з іншими. Перетворення. Фонери біля в'їзду до Кашвака перетворили його дитину на затравленого недоумка, у якого більше немає зв'язку зі зграєю для підтримки.
З сірого вечірнього неба посипав сніг. Холодний вітер розвіював його хвилястими змійками на головній вулиці Спрінґвейла, де більше не горіли ліхтарі. Здавалося, що для снігу ще зарано, але варто було лише згадати, що вони далеко на півночі, і всі сумніви відпали. Якщо сніг починав іти раніше за День подяки, це завжди викликало невдоволення, а якщо випадав ще до Геловіну, то невдоволення зростало вдвічі, але потім хтось нагадував, що ти живеш у штаті Мен, а не на острові Капрі, і все ставало на свої місця.
Клаю хотілося дізнатися, де зараз Том, Джордан і Деніз. Що робитиме Деніз, коли настане час пологів? Але з нею напевно все буде гаразд — ця жінка непохитна, як скеля. Було цікаво, чи Том із Джорданом думають про нього так само часто, як він про них, і чи сумують за ним так само сильно? Як йому бракує цих людей... Джорданових серйозних очей, іронічної посмішки Тома. Він ще не досить надивився на цю посмішку — події, які їм довелося пережити, не належали до розряду смішних.
Він не знав, чи був цей тиждень, проведений зі зламаним сином, найсамотнішим у його житті. І, поміркувавши, відповів собі ствердно.
Клай подивився на мобільний телефон, який тримав у руці. Усі інші думки відійшли на другий план. Чи варто зробити ще один дзвінок. На крихітному дисплеї, коли Клай вмикав телефон, відображалися риски сигналу, три великі риски, але заряд акумулятора не триматиметься вічно — йому це було відомо. І так само не міг він розраховувати на те, що Імпульс триватиме вічно. Джерело живлення пристрою, що надсилає сигнал на супутники (якщо саме це й відбулося і за умови, що це триває й досі), може врешті-решт вичерпатися. Або процес мутації, якого зазнає Імпульс, перетворить його на просту радіохвилю, ідіотське бубніння чи вереск на високих нотах, який лунає, коли помилково додзвонюєшся до чиєїсь факсової лінії.
Сніг. Сніг двадцять першого жовтня. Невже сьогодні двадцять перше? Клай утратив лік дням. Одне він знав точно: щоночі там, під снігом, гинутиме все більше й більше фонерів. І Джонні б теж помер, якби Клай не відшукав його вчасно.
Питання полягало в тому, що він знайшов?
Що врятував?
Тааа.
Тато?
Можливо.
Але відтоді дитина не сказала нічого, що хоча б віддалено нагадувало слова. Він охоче ходив із Клаєм на прогулянки... але часто брів кудись у своєму, одному йому відомому напрямку. При цьому Клаю доводилося знову хапати його. Так батько втримує малюка, що хотів було подріботіти десь з автостоянки перед супермаркетом. І щоразу, коли доводилося це робити, Клай мимоволі згадував заводного робота, яким він грався у дитинстві. Іграшка щоразу вперто пробиралася в куток і йшла маршем там на місці, безглуздо піднімаючи і опускаючи ноги, поки Клай не розвертав її обличчям до середини кімнати.