Зона покриття
Шрифт:
Коли Клай спробував усадовити його в машину — автомобіль із ключами, знайдений на дорозі, — Джонні запанікував і хотів було вирватися. Але, коли пасок безпеки був застібнутий, дверцята замкнені, а сам Клай сів за кермо і рушив з місця, Джонні знову затих і поринув у стан, що нагадував гіпнотичний. Він навіть самостійно знайшов кнопку, що опускала скло, і, заплющивши очі та трохи піднявши голову, підставив обличчя вітру. Клай побачив, як вітер розвіває довге брудне волосся його сина і подумав: «Господи, допоможи, я наче собаку везу».
Коли перед машиною вигулькнув дорожній риф, який вони не змогли об'їхати, Клай допоміг Джонні вилізти і побачив, що його син обмочився. «Він втратив навички користування туалетом разом із мовою, — з сумом констатував він. — Христос на милицях» [53] . І це виявилося правдою, проте наслідки були не настільки тяжкими чи безповоротними, як їх уявляв собі Клай. Джонні справді більше не вмів користуватися туалетом, але якщо зупинитися і вивести його у поле, то за необхідності міг помочитися. Або сідав навпочіпки і випорожнював кишечник, сонно дивлячись у небо. Можливо, спостерігав за польотом птахів у небі. А може, й ні.
[53]
«Христос на милицях» (англ. Christ on a crutch) — група, заснована в Сієтлі наприкінці 80-х pp. XX ст. Виконувала агресивну музику в стилі «хардкор-панк».
На унітаз ходити не вміє, але гуляти проситься. І знову Клай подумав про собак, які у нього колись жили.
Тільки собаки не прокидалися посеред ночі і не заходилися криком, що тривав п'ятнадцять хвилин.
Тієї першої ночі вони зупинилися в будинку, розташованому неподалік від «Ньюфілдської факторії», й коли почався крик, Клай подумав, що Джонні помирає. Хлопчик заснув у нього на руках, але коли Клай підскочив мов ошпарений, його вже не було поряд. Джонні був не на ліжку, а під ним. Клай проліз у тісний простір між ліжком і підлогою, заповнений клубками пилу (від дна пружинного матраца його голову відділяв лише дюйм), і вхопив кволе тіло сина, що від напруги стало твердим, мов залізна рейка. Верески дитини мали надзвичайну силу, такий звук просто не міг іти з маленьких легенів, і Клай зрозумів, що чує їх у думках, через телепатичний підсилювач. Усе волосся на тілі, навіть в паху, здавалося, стало сторч і не опускалося.
Джонні верещав під ліжком хвилин п'ятнадцять, а тоді крики обірвалися так само несподівано, як і почалися. Його тіло обм'якло. Щоб переконатися, чи він дихає, Клай притисся головою до боку Джонні (одна з рук сина у цьому неймовірно тісному просторі якимось чином опинилася за головою).
Він витяг Джонні, в'ялого, як мішок для листів, і знову вклав брудне від пилу тільце у ліжко. Так і лежав біля нього, не заплющуючи очей, протягом години, а потім заснув сам. А прокинувшись уранці, зрозумів, що лежить у ліжку один. Джонні знову забився у той свій сховок, наче побита собака, яка шукає бодай найменшого прихистку. Така поведінка була прямою протилежністю до того, як чинили фонери раніше... але, ясна річ, Джонні був не такий, як вони. Джонні був якоюсь новою істотою, хай Господь його береже.
Зараз вони мешкали у затишному будиночку доглядача музею лісу в Спрінґвейлі. Запасів харчів вистачало, також тут була піч, що топилася дровами, а ручним насосом можна було качати питну воду. Навіть біотуалет і той був (хоча Джонні ним не користувався — Джонні вигулювали на подвір'ї). Усі вигоди зразка 1908 року.
Дні минали спокійно, якщо не брати до уваги нічні напади крику в Джонні. У Клая був час на роздуми. І тепер, стоячи біля вікна вітальні й дивлячись, як на вулиці кружляють сніжинки, поки Джонні спав у своїй схованці в шафі для одягу, він поступово усвідомлював, що час, відведений на роздуми, минув. Тільки він сам може все змінити, інакше все залишиться, як є.
«Вам буде потрібний іще один мобільний, — сказав йому Джордан. — І треба буде відвезти сина туди, де є покриття».
У тій місцевості, де стояв котедж, покриття було. Ретранслятори досі передавали сигнал — це переконливо доводили риски на дисплеї стільникового телефону.
«Навряд чи від цього дитині стане гірше», — сказав Том. І знизав плечима. Авжеж, йому було легко знизувати плечима. Джонні не був Томовою дитиною, у Тома тепер з'явився власний син.
«Усе залежить від того, чи мозок поводиться так само, як і надійно захищені комп'ютери, коли їх вражає електромагнітний імпульс, — провадив далі Джордан. — Вони роблять системну копію».
Системна копія. Ця фраза має якусь магічну силу.
Але для того щоб звільнити місце для перезавантаження, що в теорії (і тільки в теорії) ймовірне, доведеться спочатку стерти фонерську програму. Джорданова ідея — повторно пропустити Імпульс через Джонні, влаштувавши щось на зразок зустрічного удару полум'я — здавалася такою страшною і шалено небезпечною, особливо якщо взяти до уваги, що Клай не мав жодного уявлення про те, на що перетворилася програма Імпульсу, яка постійно зазнає мутації... якщо припустити (припускати означає пошитися в дурні, так, так, так), що вона й досі функціонує...
— Системна копія, — прошепотів Клай. Надворі вже майже стемніло, і вихор снігу здавався примарнішим.
Зараз Імпульс уже не такий, як раніше, щодо цього Клай не мав сумнівів. Згадав перших фонерів, яких він уздрів вночі біля будівлі добровільної пожежної охорони Ґерлейвіля. Вони билися через стару пожежну машину, але не тільки билися, а ще й розмовляли. Не просто вигукували дивні звуки, які можна прийняти за слова, — справді розмовляли. Авжеж, це не була блискуча дискусія за круглим столом, проте на розмову це було схоже. Іди геть. Сам іди. Дідька лисого. І незмінне «мояина». Ті двоє відрізнялися від перших фонерів — мобілоїдів доби Лахмітника, — а Джонні відрізнявся від тих двох. Чому? Бо хробак досі псував програму Імпульсу і постійно відбувалася мутація? Цілком імовірно.
Останні слова Джордана перед тим, як поцілувати на прощання і рушити на північ, були: «Якщо ви встановите нову версію програми зверху тієї, яку Джонні та інші дістали біля пропускного пункту, вони можуть зжерти одна одну. Бо в цьому й полягає призначення хробаків. Вони жеруть».
А тоді, якщо стара програма ще збереглася... якщо існує її системна копія...
Згорьовані думки Клая повернулися до Аліси — Аліси, яка втратила матір, Аліси, що знайшла спосіб бути хороброю, вклавши всі свої страхи в дитячий черевичок. Години за чотири після того, як вони вийшли з Ґейтена, пересуваючись трасою-156, Том гостинно запросив інший гурт нормальних приєднатися до них на майданчику для пікніка на узбіччі дороги. «Це вони, — сказав тоді один з чоловіків. — Ґейтенські головорізи». А інший послав Тома до дідька. І Аліса схопилася. Схопилася і крикнула їм услід...
«Крикнула, що ми хоча б щось зробили, — мовив Клай, дивлячись на вулицю, де збирався морок. — А потім спитала у них: «А ви? Що в біса зробили ви?»
Так покійна дівчина допомогла йому знайти відповідь. Крихітці Джонні не ставало краще. У Клая було два виходи: змиритися зі станом речей чи спробувати щось змінити, поки ще є час. За умови, що він ще є.
Освітлюючи собі шлях ліхтарем на батарейках, Клай пішов до спальні. Двері шафи були прочинені, і він побачив обличчя Джонні. Уві сні, підклавши руку під щоку, з волоссям, що падало на лоба, він майже нічим не відрізнявся від того хлопчика, якого Клай цілував на добраніч, перед тим як тисячу років тому поїхав до Бостона із портфелем, у якому лежав «Темний Мандрівник». Трохи схуд, але загалом той самий Джонні. Різниця відчувалася, тільки коли він прокидався. Відвисла щелепа і порожні очі. Пониклі плечі й безвладно опущені руки.