Зуби дракона
Шрифт:
Майя була першою, кого він побачив у маєтку Сатіапала, коли опритомнів.
Дівчина тримала його за руку і задумливо дивилась кудись у просторінь. Помітивши, що хворий прокинувся, вона швидко обернулась і запитала:
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово… — хрипко відповів Бертон. В нього так боліла голова, що аж у п’яти віддавало.
— Вам дуже боляче… — похитала головою дівчина. — Ви спіть, спіть… Біль мине…
Вона гладила його по руці, примовляючи: “Спіть, спіть!” — і він справді заснув.
Після того дівчина приходила щодня, запитувала про здоров’я, примушувала
Вона майже увесь час мовчала, проте Чарлі раз у раз перехоплював її погляд і читав у ньому дуже багато чого. Чималий досвід підказував Бертонові, що Майя, сама того не помічаючи, поступово закохується в нього.
Вона йому нагадувала запашну нічну квітку, що ледве-ледве випростала свої пелюстки перед тим, як розцвісти на повну силу. Цю квітку треба було зірвати, упитися нею, не дати нікому іншому!
І от якось увечері, коли сутінки вже заповзли до кімнати, а світло ще не спалахнуло, Чарлз Бертон схопив руку дівчини й прошепотів гаряче:
— Майю, я вас люблю!
Він не бачив її обличчя, але відчув, як у неї здригнулася рука.
— Не треба про це, Чарлі… — тихо сказала дівчина. — Цього не може статися…
Вола м’яко звільнила руку, встала і, перед тим як вийти, затрималась на хвильку:
— Чарлі, не сумуйте: вам повернуть зір. Батько погодився зробити вам операцію. Вона скінчиться вдало… якщо ви не будете хвилюватися.
Не хвилюватися!.. Чарлз Бертон лежав на операційному столі, ковтав нудотні випари ефіру, вдавав з себе оптиміста, а насправді серце у нього аж захлиналося од тривоги й неспокою.
Та ось потьмяніла свідомість, пірнули в провалля спогади, згасли звуки. Йому ще пам’яталося, як він з силою стиснув Майїну руку в слизькій гумовій рукавичці і прошепотів:
— Люблю!
Навіть зараз, втрачаючи всякий зв’язок з білим світом, він брехав і їй, і собі: то було не кохання, а тваринний потяг молодого дужого мужчини до тендітної красивої жінки.
Розділ VII
НЕСПОДІВАНИЙ АРЕШТ
Він міг чекати скільки завгодно — і годину, і дві, і двадцять. Не поворухнувся б, хоч як допікали б йому комарі та москіти. Не повів би бровою, коли б поруч хтось закричав на ґвалт. Не лишив би своєї засідки, незважаючи на голод та спрагу, аж доки мав би силу стримувати їх.
Отак крокодил патрує на свою здобич, лежачи десь на мілині мовчазною нерухомою колодою. Так рись, вибираючи собі жертву, протягом довгих годин тримає свої мускули напівнапруженими, щоб у зручну мить використати їх на повну міць. І, може, саме так наш далекий пращур, — неандерталець чи синантроп, — полював за м’ясом, якого потребував його завжди голодний шлунок.
Що можна закинути істотам, які, скоряючись невблаганному законові боротьби за існування, керуються найпростішими, наймогутнішими інстинктами?.. Для тварин найголовніше — їсти!
Але ж у гущавині повзучих рослин перед одним із вікон напівзруйнованого крила палацу Сатіапала сиділо розумне, мисляче створіння, яке в першу-ліпшу мить могло наїстися досхочу, укластися спати на м’якому, однак не робило цього, невідомо чому.
Майкл Хінчінбрук належав до тієї категорії людей, з яких при відповідному вихованні виростають найяскравіші індивідууми: землепроходці, шукачі скарбів, невтомні вчені. Він був упертий, настирливий, переконаний в здійсненності своїх задумів. Але його кращі поривання розвіялися давним-давно, ще в дитинстві. Єзуїти, “лицарі ордена святого Ісуса”, зробили з взятого ними на виховання сироти Майкла Хінчінбрука чи то тварину в людській подобі, чи машину, наділену людськими якостями. Коли він одержував наказ, то виконував його не на страх, а на совість,
Із своєї засідки Хінчінбрук бачив тьмяно освітлений коридор і краєчок тих облямованих залізом дверей, які вели до загадкових “корпусів”. До коридора можна було б пролізти дуже легко, — недарма ж ще звечора шпигун прочистив шлях серед ліан і повитягав осколки розбитої шибки з рами вікна, — однак не випадало слушного часу.
Восьму годину сидить Майкл Хінчінбрук під вікном палацу, а нічого цікавого не помітив і досі.
До тунелю зайшов і одразу ж повернувся раджа Сатіапал. Помічник професора поніс туди два великих і, певне, важких каністри, — таких, як на бензин. Служники вивели й потягли на кухню вгодованого кабана. Його зойк, який пролунав незабаром, засвідчив, що коли ця тварина й була піддослідною, то своє життя вона скінчила дуже прозаїчно. А потім чорнороби почали тягати в тунель всілякі рослини.
Можна було подумати, що там, за залізними дверима, нидіє в неволі табун слонів, а може навіть ще більших створінь типу викопних рептилій. Ліани, завтовшки з руку, колючий чагарник, жорстке пальмове листя могли б пережувати хіба наймогутніші щелепи. І здавалося, що вони таки й жують: ритмічно здригалась і вібрувала земля; чулися ті звуки, які здивували й заінтригували шпигуна ще під час його першого, зовнішнього огляду маєтку.
Тепер Хінчінбрук розумів: то працюють подрібнювачі. Але хто ж може споживати жорстку тирсу, на яку перетворяться майже позбавлені листя стовбури?.. Чи, може, саме отак і готується та “їжа богів”, якою Сатіапал годує хворих?
Шпигун міг припускати все, що завгодно, бо не мав змоги перевірити свою гадку.
Нарешті десь о четвертій ранку подрібнювачі припинили свою роботу, персонал вийшов з тунелю, а помічник Сатіапала старанно-позамикав двері. Хінчінбрук зачекав ще якийсь час, а потім пробрався до коридора.
Зараз, коли шпигун уже вистежив, де містяться та як відмикаються потайні засуви, пробратися до тунелю Суло дуже легко. Єдине, що турбувало Хінчінбрука, — те, що двері довелося лишити трошки відчиненими; замки защіпалися автоматично, і зсередини одкрити їх не можна.
Асфальтований хід з невисоким округлим склепінням похило вів донизу. Найпростіші підрахунки переконали б кожного, що це, власне, був не тунель, а вкрита хіба незначним шаром землі неглибока галерея метрів з сто п’ятдесят завдовжки.
Шпигунові довелося подолати ще одну перепону — досить надійні двері з немудрящим внутрішнім замком, — і ось він зайшов до високого й просторого приміщення, — мабуть, до одного з тих “корпусів”, які, вкопані, здавалися схожими на присадкуваті залізничні склади.