Зуби дракона
Шрифт:
Це була всього-на-всього стайня. Обабіч головного входу тяглися численні стійла для коней, рогатої худоби, овець, свиней, а в протилежному кутку розташувалися пташники для всілякої птиці та крільчатник.
Приміщення освітлювалося тьмяно, але над кожним стійлом висіло по чималій люстрі з електричними лампочками. Коли вони вмикалися, все довкола, мабуть, було залито яскравим світлом.
Потривожені обережними кроками, тварини недовірливо озиралися на незнайомого, проводжали його поглядами і знову вмощувалися спати.
Майкл Хінчінбрук, який
“Їжа богів?” — подумав Майкл Хінчінбрук.
Як пес по сліду, він за ледве помітними ознаками шукав приміщення, де ця їжа виготовляється або зберігається.
Дряпини на підлозі, нечисленні загублені листочки та рейки для коліс тачок ішли через усю стайню до невисокої брами в її протилежному кінці. Щоб пройти далі, шпигунові довелося довгенько поморочитися: брама замикалась потаємним, добре замаскованим запором.
Однак зусилля були варті результату. Майкл Хінчінбрук таки потрапив до приміщення, яке він визначив як “святая святих” палацу Сатіапала.
Тут було зовсім темно, і промінчик ліхтарика вихоплював з темряви лише окремі деталі.
Коли б Майкл Хінчінбрук не був підготовлений, він, мабуть, здригнувся б, побачивши щось схоже на голову величезного викопного ящура.
Широко розкрита паща подрібнювача блищала кількома рядами гострих металевих зубів. Поміж них де-нс-де ще стирчали трісочки й листочки, — так, немов цей велетень, не скінчивши обіду, підняв голову догори та й позіхає.
Од “голови” подрібнювача тяглася непомірно вузька “шия” — шнековий податчик, як пересвідчився Хінчінбрук після короткого огляду. Подрібнена маса подавалася цим рукавом до великого чотирикутного чана, а звідти — до другого й третього, який звужувався і закінчувався трубою, схожою на лускатий гнучкий хвіст. Кінець труби лежав на коритоподібному візку, в якому, мабуть, і перевозилася “їжа богів”.
Хінчінбрук відшукав вимикач і, пересвідчившись, що приміщення не має жодного вікна, ввімкнув світло.
Тепер уся ця споруда ще дужче почала скидатися на якусь недоречну подобу невідомої потвори. Однак шпигун не був схильний до опоетизування предметів та явищ. Вірний собі, він намагався визначити, як діє ця машина та для чого вона призначена.
До кожного з чанів тяглися ще допоміжні транспортери од великих бункерів, повних хімікатів.
В галузі хімії Хінчінбрук вважав себе досить компетентним. З зовнішнього вигляду, з запаху, а то навіть і з смаку він встановив, що складовими частинами “їжі богів”, крім тирси, були ще й кухонна сіль, калійна селітра, суперфосфат, марганець та ще кілька сполук.
Уже з величини бункерів можна було судити про неоднаковий процентний вміст цих речовин в остаточній суміші. Якщо суперфосфату та калійної селітри було в сховищах по кілька десятків тонн, то сірчаний цвіт містився в невеликій скриньці, і мензурка, яка стояла поруч, свідчила, що міра тут іде на кубічні сантиметри.
Шпигун зліз по металевій драбинці на горішню площадку споруди й зазирнув до першого резервуару.
Він був повний слизької й масної маси, теплої на дотик, огидної на смак. Серед брудної кашиці ще виднілися окремі трісочки й корінчики, — загалом, вона скидалася на жуйку, вивергнуту з шлунка якоїсь травоїдної тварини.
В другому чані маса мала вже більш однорідний вміст і колір, в ній з’являвся вже знайомий Хінчінбрукові кислуватий присмак і втрачався запах розпареного дерева.
В третьому чані, зараз порожньому, містилася готова продукція, як пересвідчився Майкл Хінчінбрук, дослідивши вивідну трубу.
Отже, в процесі створення “їжі богів” не було нічого складного. Хоч який далекий був Майкл Хінчінбрук від сільського господарства, але й він одразу ж збагнув, що можливість годувати свійських тварин найжорсткішими рослинами, тирсою та іншими неспоживними в звичайному стані речовинами є дуже значним і важливим відкриттям.
Але кожному хлопчакові відомо, що звичайна суміш корисних і потрібних для організму неорганічних речовин ще не стає смачною й споживною їжею. Так, сіль дають тваринам. Проте, скільки не посипай тирсу сіркою чи суперфосфатом, жодна з тварин, не кажучи вже про людину, їсти такої страви не буде.
Коли б отут, у фабриці для виготовлення “їжі богів”, Хінчінбрук побачив дуже складну апаратуру, в якій ревіло б полум’я, вирували б таємничі рідини, чмихали б і гули машини, він навряд чи зміг би розібрати детально виробничий процес, однак повірив би в те, що немає інших секретів, інших приміщень, де створюються найголовніші компоненти дивної суміші.
Простота побаченої конструкції розчарувала і насторожила Майкла Хінчінбрука. Він міг битися об заклад, що бачить далеко не все, а тільки найпростіші процеси, які вимагають громіздкої апаратури і безпосереднього стикання з нижчою обслугою.
В цьому приміщенні, вмурований в стіну, був ще чималий вогнетривкий сейф. Може, в ньому містилися якісь додаткові хімікати або зберігалися цінні матеріали досліджень. Проте навіть такий фахівець-зломщик, як Хінчінбрук, мусив би витратити кілька годин, щоб подолати замки сейфа, а такого часу шпигун не мав. Наближався світанок, слід було поспішати.
Ще одна, остання перепона, і Майкл Хінчінбрук вузьким коридорчиком пройшов до третього “корпусу”.
Він зупинився біля дверей у розчаруванні. Замість гігантської лабораторії він побачив всього лиш щось схоже на зимове приміщення зоопарку.
Обабіч вузького проходу в надійних клітках спали всякі звірі: олені й буйволи, дикобрази й велетенські пітони, косулі, ведмеді, шакали й лисиці. Єдина крихітна лампочка під стелею не давала змоги пересвідчитися, що міститься в кормушках, а коли Хінчінбрук зазирнув до однієї з кліток, які, здавалось, були порожніми, поруч почувся такий рев, що у шпигуна аж у п’ятах закололо.