Зуби дракона
Шрифт:
— Радий служити, пане професоре! — охоче відгукнувся Хінчінбрук і пішов за Сатіапалом.
Обшук у кімнаті Майкла Хінчінбрука не дав абсолютно нічого. Ніщо не вказувало на те, що її мешканець не ночував тут і наробив бешкету на увесь маєток.
Найлегше було б припустити, що Чарлз Бертон помилився, а також уявити, що мавпа якимось чином примудрилась вилізти з клітки і потім вибратися з “корпусів”.
Однак жодне створіння, — та навіть і людина без спеціального інструмента, — не змогли б відкрити численні потайні замки і засувки в “корпусах”.
А
Він сидів у клітці Альфонса. Коли служниця повідомила про втечу мавпи, всі вибігли з приміщення. Злодій скористався з нагоди і вибіг слідом.
Але хто ж був тим злодієм?.. Хінчінбрук чи…
Незважаючи на будній день, у палаці Сатіапала замиготіли віники і ганчірки. Раджа дав наказ провести генеральне прибирання.
І ось в кімнаті російського хірурга, доцента Лаптєва, в куточку за канапою, було знайдено загорнуті в марльову салфетку два червоних і два синіх ромбічних кристалики, яких недолічився за дві години перед тим пильний лаборант Сатіапала.
Розділ IX
ГОРОБЕЦЬ ПІД ШАПКОЮ
— Пане доцент, прошу!
Сатіапал, не дивлячись на Лаптєва, вказав рукою на двері і, не чекаючи, пішов.
— Куди, пане професоре?
Сатіапал зупинився і сказав з притиском:
— Я хочу детальніше познайомити вас з уже відомим вам Альфонсом, шестирукою мавпою,
Лаптєв сів і спокійно сказав:
— Пане професоре! Мені давно хочеться нагадати вам, що я — не ваш підлеглий. Розв’язувати ребуси та кросворди не маю охоти. А ваша дивна поведінка протягом останніх днів мене ображає. Дощі кінчаються. Я сьогодні виїду до Навабганджа. Якщо вам приємна моя подяка, прийміть її. Я справді глибоко вдячний вам за цінну практику.
Сатіапал повернувся, сів проти Лаптєва і з виглядом проникливого слідчого запитав:
— Отже, бажаєте поїхати?.. Не побачивши жодного з ваших пацієнтів?.. Так і не розкривши таємниці “зубів дракона”?
Хоч який був стриманий Андрій Лаптєв, але він враз відчув шалену лють.
— Пане професоре, ви переступаєте межі дозволеного! Тричі я просив у вас дозволу оглянути рані Марію. Ще вчора я мав зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Два тижні тому ви обіцяли показати мені ваших піддослідних тварин. Я не нагадував вам про ваші обіцянка, вважаючи, що це просто нечемно. А зараз ваші натяки схиляють мене до думки, що ви підозрюєте мене в чомусь!.. Що сталося?
Сатіапал поліз до внутрішньої кишені парусинової куртки і витяг щось загорнуте в марлю.
— Це вам знайоме?
Лаптєв з щирим подивом знизав плечима.
— А це? — Сатіапал повільно розгорнув марлю. В ній було чотири великих ромбічних октаедри з якогось густо забарвленого червоного та синього прозорого матеріалу.
— Оце і є ті “зуби дракона”? — запитав Лаптєв. — Ви необачні, пане Сатіапал! Я досі не тільки не бачив цих кристалів, а навіть не знав про їхнє існування.
Професор рвучко загорнув кристали і знову поклав їх до кишені.
— Гаразд, — промовив він похмуро, — То знайте, — якщо ви не знаєте, звісно: цей згорток знайдено тут, у вашій кімнаті,
— Он як! — глузливо відповів Лаптєв. — Шкодую, що я про цю схованку не довідався раніше.
Він помовчав, роздумуючи над тим неприємним становищем, в яке потрапив. Якщо все було так, як розповів Сатіапал, підозра досить обгрунтована.
Андрій не почував за собою жодної провини. Отже, йдеться про провокацію. Але з якою метою?.. Чиїх це рук справа?
— От що, пане професоре! — рішуче сказав Лаптєв. — Поглянемо на речі реально. Оскільки мені відомо, в судовій практиці насамперед цікавляться питанням: “кому вигідно”. Кому вигідно вкрасти оці “зуби дракона”?.. Мені?.. Можливо. Але я не знав навіть про ваше існування, доки ви мене не викликали. Чи немає ще когось, хто був би зацікавлений викрасти вашу таємницю?.. І — ще одне: кому вигідно було б зіпхнути крадіжку на мене, якщо… якщо… Даруйте, але я використаю ваш же метод безпідставного підозрювання: якщо ви не втнули цей жарт самі. А втім, я не бачу підстав для цього.
Сатіапал довго не відповідав, а потім запитав зовсім недоречно:
— Скажіть, пане Лаптєв, ви одружені?
— Ні, — сухо відповів Андрій. — Вас цікавлять й інші анкетні дані?.. Батьків теж не маю — розстріляні англо-американськими інтервентами в дев’ятнадцятому році.
— Ну, гаразд, — уже спокійніше сказав Сатіапал. — Прошу пробачити мені. Виїздити вам не треба. Я навіть прошу про це. Хочу також попросити вас не говорити нікому ані слова про нашу розмову. А зараз — зазирнемо до мого експериментального корпусу.
Доцент Лаптєв вважав, що вони підуть в напрямку операційного залу, — в тому кутку палацу були лабораторії, які Сатіапал милостиво надав у розпорядження свого гостя. Однак професор звернув у протилежний бік і повів Лаптєва вже знайомим йому коридором, в якому Андрій заблукав після першої операції.
В кінці коридора пологі щаблі вели до підвалу. Власне, то був теж коридор, ідучи яким Сатіапал і Лаптєв незабаром опинилися в досить широкому й довгому приміщенні. Воно освітлювалося електрикою, бо крізь невелике віконце високо вгорі пробивалося дуже мало світла. За одну з стінок лабораторії правив ряд заґратованих кліток для піддослідних тварин; ліворуч та праворуч були засклені ізолятори та, якщо судити з обстановки, кабінети працівників.
В лабораторії було двоє людей — Майя і високий худорлявий індієць, — певне, лаборант.
Дівчина тихо привіталась і хотіла вийти.
— Зачекай, Майю, — спинив її Сатіапал. — Ти працюватимеш разом з паном Лаптєвим. Перш за все познайом його з Альфонсом.
Дівчина хитнула головою і підійшла до крайньої клітки.
З гойдалки на підлогу плигнула велика мавпа — шимпанзе, як одразу ж визначив доцент. Однак в жодному музеї, в жодному каталозі академій цілого світу не знайшлося б іншого такого ж представника далеких родичів людини. Мавп називають чотирирукими, бо їхні нижні кінцівки можуть виконувати ті ж функції, що і верхні. Додержуючись цього принципу, побачену Лаптєвим мавпу слід було б віднести до шестируких: значно нижче звичайних рук в неї було ще дві кінцівки, і від цього мавпа скидалася на незграбного волохатого павука.