Зуби дракона
Шрифт:
— Майкл! — пошепки покликав Бертон.
Хінчінбрук не поворухнувся, не видав жодного звуку. Взагалі, він спав так тихо, що не чутно було навіть дихання.
— Майкл! — вже голосніше гукнув Бертон. — Ти що, помер?
Чарлі ступив кілька кроків уперед і раптом побачив, що на канапі лежить просто купа вбрання, майстерно скручена на зразок людської фігури.
— Ах, то он як!.. — Бертон на мить замислився, позирнув на годинник і рішуче попрямував до дверей.
Йому дуже кортіло зчинити ґвалт, щоб Хінчінбрук спіймався
Два протилежних почуття боролися в Бертонові, і обидва були викликані страхом за своє життя, за своє благополуччя.
А сірі сутінки тим часом мінялися на похмурий світанок, який, в свою чергу, поступався місцем для дня. Дощу не було, але над землею висів каламутний серпанок, крізь який предмети проступали нечіткими й спотвореними.
Хінчінбрука все ще не було. Ось під вікнами промайнула якась постать, але з голосу Бертон переконався, що то пройшов професор Сатіапал.
І Чарлі, нарешті, наважився. Він вислизнув з будиночка й побіг асфальтованою стежкою до палацу. Шлях до покоїв Сатіапала був йому відомий.
Ні, Чарлз Бертон не вважав себе надто полохливим.
Але коли в тьмяному передпокої на нього через вікно плигнуло щось і почало душити, він заволав щодуху. В першу мить Чарлі уявив, що потрапив до рук Майкла, а потім, коли перед очима заметлялося щось волохате, темне, вирішив, що наскочив на хижака.
— Альфонс! Альфонс! — почувся переляканий голос Майї. — Що ти робиш?! Геть звідси!
Обійми послабшали. Через Бертона, зваливши його, перестрибнуло створіння щонайменше з десятьма ногами, як йому здалося.
— Альфонс, до мене!
То була тільки мавпа, але мавпа незвичайна. В неї, справді, було надто багато кінцівок, які бажали за все ухопитися, до всього торкнутися.
Тварина, що вирвалася з тривалого ув’язнення, немов сказилась. Вона стрибнула на шафу, підхопивши мимохідь скатертину зі столу, перестрибнула звідти на люстру, обрушилась разом з нею і з скиглінням подалась навтіки через вікно, штурляючи та розкидаючи есе, що траплялось на шляху.
— Енні, — крикнула до когось Майя. — Негайно сповістіть тата, що вирвався Альфонс.
Дівчина підбігла до Бертона, який встиг уже підвестись і збентежено обтрушував костюм,
— Він не заподіяв вам шкоди?.. Ні?.. Ні?.. Ви так кричали, наче він вп’явся в ваше горло зубами…
Чарлі мовчав. У нього ще лишилась якась крихта совісті, і йому зараз було нестерпно соромно за самого себе та за свій переляк.
— Ні, нічого… — сказала Майя, оглянувши його з усіх боків.
В її голосі прослизнула нотка якогось розчарування і навіть зневаги.
— Він стрибнув на мене ззаду, зовсім несподівано, — похмуро пояснив Бертон, розуміючи, що далі мовчати не можна.
— Так, так… — хапливо погодилась дівчина. — Буває, що й я інколи… Але пробачте: треба спіймати Альфонса, доки він не втік у джунглі.
Майя пішла до дверей. Зупинившись на мить, додала:
— Це дуже сумирне й втішне створіння. До того ж, — мученик науки. Далебі, йому можна пробачити найбільшу провину.
Чарлз Бертон люто стиснув кулаки. Він показав би оцьому “мученикові науки”, коли б у руках була якась зброя! Божевільна мавпа поглумилась з нього, — з того, хто насмішку вважає за найгіршу образу!
Однак треба було кінчати справу. Він ще раз пішов до свого будиночка, пересвідчився, що Хінчінбрука таки немає, і поспішив на голоси, які чулися осторонь палацу.
Мавпу вже спіймали, скрутили і кудись потягли. Професор Сатіапал вичитував своєму підлеглому, той щось відповідав, виправдовуючись, але коли Бертон наблизився, розмова урвалась.
— Чого ви хочете? — сухо запитав Сатіапал.
— Я стурбований зникненням мого друга, — винувато промовив Бертон. — Шукав його скрізь, — і не знайшов.
Сатіапал кинув до свого помічника кілька слів незнайомою для Бертона мовою, і індієць помчав до воріт.
— Нема, — сказав він, повертаючись.
— Знайти! — суворо наказав Сатіапал.
Він стояв, задумливо мнучи пальцями нижню губу, і морщив чоло, немов розв’язуючи складну задачу.
— Погукайте його!
— Майкл! — неголосно крикнув Бертон. — Майкл!
— Голосніше!
— Хінчінбрук, де ви?
Вони стояли за кілька метрів від житла Бертона, проти ґанку. Туман вже розвіявся, і коли б навіть в цей будиночок пробігла кішка, її не можна було б не помітити.
Тож уявіть собі подив Чарлі Бертона, коли на його заклик на ґанок вийшов заспаний, скуйовджений Хінчінбрук і, позіхаючи, запитав:
— Що трапилось, Чарлі?.. — він помітив Сатіапала і похапцем застебнув ґудзики піжами. — Пробачте, пане професоре!.. Я зовсім не сподівався…
Сатіапал метнув на нього швидкий погляд:
— Прошу, йдіть сюди.
— Одну хвилиночку, — заметушився Хінчінбрук. — Зараз натягну щось на плечі.
— Я не маю часу чекати! — різко сказав Сатіапал. А коли Хінчінбрук підійшов, запитав його: — Чи не хочете ви одержати в мене посаду? Що ви вмієте робити?
Шпигун зітхнув і засмучено розвів руками:
— Нічого… Мене вчили вбивати людей. Цієї справи я не навчився, але рушницю в руках тримати можу… Хіба — вартовим? — Він замахав руками. — А втім, ні, ні! Цур їм пек, отим рушницям!.. Прибиральником, чорноробом, — чим завгодно! Але… але… — позирнув він у бік Бертона.
— Так, — зрозумів його Сатіапал. — Містер Бертон працюватиме в мене за старшого лаборанта. Якщо ви згодні, негайно ходімте зі мною. Треба виконати одну досить брудну роботу. Одяг вам непотрібний, все одно доведеться надіти гумовий комбінезон.