11/22/63

Кінг Стівен

Я сполоснув склянку в мийці, рушив до спальні (залишаючи по ходу за собою сліди зі скинутого одягу, Кристі б мені завдала жару за таке) і впав у двоспальне ліжко, де тепер спав сам-один. Спливла думка вимкнути приліжкову лампу, але рука моя поважчала, важчала, важчала. Перевірка школярських есеїв у незвично тихій учительській здавалася чимсь таким, що відбувалося давно-давно. Не те щоб це дивувало; кожен знає, що час, попри його невблаганність, є навдивовижу піддатливим.

«Я скалічив ту дівчину. Знову всадив її в інвалідний візок».

«Коли ти сьогодні в коморі зійшов тими сходами, ти навіть гадки не мав, хто така Каролін Пулен, отже, не будь ідіотом. Крім того, можливо, десь вона все ще ходить своїми ногами. Можливо, проходження крізь ту нору створює альтернативні реальності, або часові потоки, або ще щось, чорти його знають, що саме».

Каролін Пулен, сидячи у візку, отримує свій атестат. Давно, ще в тому році, коли

пісня «Тримайся, Слупі» гурту «Мак-Койз» вінчала попсовий хіт-парад [106] .

106

«McCoys» — біт-квартет, заснований 1962 року відомим згодом рок-гітаристом Ріком Деринджером; хіт 1965 року «Hang on Sloopy» було присвячено джазовій піаністці Дороті Слуп.

Каролін Пулен ходить по своєму лілейному саду в 1979 році, коли попсовий парад очолюють «Вілідж Піпл» з хітом «Вай-Ем-Сі-Ей» [107] ; раз у раз припадаючи на одне коліно, щоби вирвати якийсь бур’янець, а тоді підхопитися на рівні та йти далі.

Каролін Пулен серед лісу з татом, невдовзі їй випаде стати калікою.

Каролін Пулен серед лісу з татом, невдовзі їй випаде своїми ногами входити у період дорослішання в маленькому містечку. Де ж вона перебувала, в якому часовому потоці, загадувався я, коли новинні випуски радіо й телебачення повідомили про те, що тридцять п’ятого Президента Сполучених Штатів Америки застрелено в Далласі?

107

«Village People» — заснований 1977 року диско-гурт, уславлений своїм пародійним гей-іміджем; «YMCA» (абревіатура Християнської асоціації молоді) — хіт 1978 року.

«Джон Кеннеді може залишитися живим. Ти можеш врятувати його, Джейку».

А чи справді покращаться від цього справи? Ніяких не існувало цьому гарантій.

«Я почувався, як людина, що намагається прорватися крізь нейлонову панчоху».

Я заплющив очі й побачив аркуші, що зриваються з календаря — як то любили показувати біг часу в старих кінофільмах. Я побачив, як вони випурхують з вікна моєї спальні, мов птахи.

І ще одне видіння промайнуло, перш ніж я відключився: тупуватий старшокласник з іще тупішим намаганням виростити собі чахлу борідку, пирскаючи, мурмотить: «Кульгає Гаррі-Шкряк по ой-вей-ню». І Гаррі зупиняє мене, коли я хочу зробити тому хлопцеві зауваження: «Не варто перейматися. Я до цього звик».

А вже тоді я відключився, нокаутований.

3

Я прокинувся серед світанкового цвірінькання пташок, протираючи собі очі, упевнений, що плакав перед пробудженням. Мені щось снилося, і хоча пригадати, що саме, я не міг, той сон напевне був вельми сумним, бо я ніколи не належав до тих, кого звуть плаксіями.

Щоки сухі. Ніяких сліз.

Я повернув голову, не відриваючи її від подушки, аби лиш поглянути на годинник, і побачив, що зараз не вистачає ще двох хвилин до шостої ранку. Судячи з яскравості світла, попереду на мене чекав чудовий червневий ранок, та ще й без шкільних уроків. Перший день літніх канікул зазвичай викликає у вчителів таке ж відчуття щастя, як і в їхніх учнів, але я почувався сумним. Сумним. І не лише тому, що мусив вирішити важке питання.

На півдорозі до душу три слова зринули в моєму мозку: Кавабанґа, Баффало Боб! [108]

Я застиг, дивлячись на власне — голе, з широко розплющеними очима — відображення в дзеркалі над комодом. Тепер я пригадав, що мені було наснилося, авжеж, не дивно, що я прокинувся сумним. Мені снилося, що я сиджу в учительській, читаю твори дорослого класу з англійської, а тим часом далі по коридору, в спортзалі, черговий баскетбольний матч котиться до чергового фінального свистка. Моя дружина щойно повернулася з реабілітації, я сподіваюся, що, прийшовши додому, застану її там, а не буду змушений витратити годину на телефонні дзвінки, перш ніж з’ясую місцеперебування Кристі й вивуджу її з якоїсь із місцевих поїлок.

108

Смішне привітання Баффало Боба Сміта, ведучого дитячої телепередачі «Гавді Дуді» (названої за іменем головного персонажа, ляльки-маріонетки), що транслювалася на каналі Ен-Бі-Сі у 1947–1960 рр.; слово «кавабанґа» знову виринуло в сучасних мультфільмах «Черепашки Ніндзя» та «Сімпсони» і ввійшло в моду.

Уві сні я поклав твір Гаррі Даннінга на верх стосу і почав читати: « Тоді був не день а було під нічь. Та нічь що змінила моє життя була нічю коли мій батько замордував мою матір і двох моїх братів…»

Це захопило всю мою увагу, і то миттю. Ну, таке б захопило будь-кого, хіба ні? Але очі

мені почало щипати, коли я дійшов до частини, де йшлося про те, що на ньому тоді було вдягнуто. Вбрання також має велике значення. Коли діти виходять з дому в той особливий осінній вечір з порожніми торбами, котрі вони сподіваються наповнити солодкою здобиччю, в їхніх костюмах завжди відбиваються якісь актуальні захоплення. П’ять років тому ледь не кожен другий хлопчик поставав перед моїми дверима в окулярах Гаррі Поттера з намальованим на лобі слідом від удару блискавки. Сам я багато літ і зим тому вирушив у дебютний вояж у ролі прохача цукерок з брязкотом (на моє настирливе прохання, мати йшла тротуаром за десять футів позаду мене), наряджений зоряним бійцем з фільму «Імперія завдає удару у відповідь». Тож хіба дивно, що Гаррі Даннінг мав на собі індіанський костюм?

«Кавабанґа, Баффало Боб», — привітався я з власним відображенням у дзеркалі й раптом кинувся бігом до свого кабінету. Я не зберігаю всі шкільні роботи — жоден учитель не зберігає… в них можна потонути! — проте я виробив звичку робити ксерокопії найкращих текстів. Вони слугують чудовими навчальними прикладами. Я б ніколи не використав твору Гаррі перед класом — текст, як на таке, надто приватний, але я пам’ятав, що все одно зробив з нього копію, тому що в мені самому він викликав таку потужну емоційну реакцію. Я висунув нижню шухляду і почав ритися пальцями в пацючому гнізді з течок і окремих аркушів. Через п’ятнадцять пітних хвилин я знайшов його твір. Сів за стіл і почав читати.

4

«Тоді був не день а було під нічь. Та нічь що змінила моє життя була нічю коли мій батько замордував мою матір і двох моїх братів а мене дуже поранив. Він поранив мою сестру теж і то так сильно шо вона запала у кому. За три роки вона померла а так і не прокинулась. Її ім’я було Еллен і я дуже її любив. Вона любила сбирати квіти і ставити їх у вази. Що трапилося було як у фільмі жахів. Я ніколи не хожу дивитися фільми жахів бо в нічь на Гелловін 1958 року я один такий пережив.

Мій брат Трой був надто дорослий щоб кричати каверзи або ласощі (15). Він дивився телевізор з моєю матірю і сказав шо допоможе нам їсти наші цукерки коли ми повернемося додому а Еллен, вона сказала ба ні, наряжайся і сам ходи збирай, і всі сміялися бо ми всі любили Еллен, їй було тільки 7 але вона була справжня Люсі Болл, вона могла будь-кого росмішити, навіть мого батька (якщо він був тверезий тобто, коли пяний він був скажений). Вона нарядилася принцесою Літоосінь Зимавесна (я шукав і це саме так і пишеться) а я нарядився як Баффало Боб, вони обоє з передачі ГАВДІ ДУДІ котру ми любимо дивитися. „Скажіть но дітки котра година?“ і „А що нам скаже Арахісова Гарелея“ [109] і „Кавабанґа, Баффало Боб!!!“ Ми з Еллен любимо цю передачу. Вона любить Принцесу а я люблю Баффало Боба і ми обоє любимо Гавді! ми хотіли шоб наш брат Тугга (його звуть Артур але всі його звуть Тугга, я не памятаю чому) нарядився як „Мер Фінеус Т. Бластер“ але він не захотів, він сказав шо Гавді Дуді це маляча передача, а він піде як Франкенстайн хоча Еллен сказала шо та маска лячна. А ще, Тугга, він дав мені про**атися бо я брав своє ружо а він сказав шо у Баффало Боба нема ніякої зброї в передачі по телевізору, і моя мати вона сказала, „бери якшо хочеш Гаррі це ж не справжнє ружо і навіть фіткивними кульками не стріляє тож Баффало Боб не образиться“. То було останнє шо вона мені сказала і я радий шо то були добрі слова бо вона бувала і строга.

Отож ми готові були вирушати а я сказав зачекайте секунду мені треба збігати у туалетну бо я так хвилююсь. Вони всі засміялись з мене, навіть Мама і Трой на дивані але шо я побіг пісяти то врятувало мені житя бо тоді якраз зайшов мій тато з молотком. Мій тато він був поганий коли пяний і бив мою маму „часто густо“. Один раз коли Трой пробував його зупинити уговорами шоб він того не робив, він зламав Трою руку. Того разу він майже попав у тюрму (мій тато тобто). Значить, моя мама з татом жила „окремо“ в той час про який я пишу, і вона думала з ним розлучитися, але то було не так легко тоді у 1958 як це зараз.

Значить, він війшов у двері а я був у туалеті пісяв і почув як моя мати каже „Забирайся звідси з отим шо приніс, тебе тут не чекали.“ А далі вона починає кричати. Потім після цього вони всі уже кричали».

109

Принцеса Літоосінь Зимавесна — маріонетка-індіанка з кісками; Арахісова галерея — трибуна для 40 запрошених на передачу дітей; Фінеус Т. Бластер — мер містечка Дудівілл, у червоних окулярах і червоному капелюшку.

Там було й далі — ще три жахливих сторінки — але то не я мусив їх прочитати.

5

Не було ще й половини на сьому, як я знайшов Ела в телефонному довіднику і без вагань набрав його номер. Авжеж, я його не розбудив. Він відповів уже на перший гудок голосом більше схожим на собаче гавкання, аніж на людську мову.

— Агов, друже, чи ти не зарання пташка?

— Я хочу показати тобі дещо. Один учнівський твір. Ти навіть знаєш того, хто його написав. Мусиш; його фото висить в тебе на Стіні знаменитостей.