11/22/63
Шрифт:
Я сидів мовчки, дивився собі на коліна і думав. Ел мені не заважав. Нарешті я знову підвів голову.
— Ти, мабуть, багато прочитав про той замах і про самого Освальда.
— Все, до чого могли дотягнутися мої руки, друже.
— Наскільки ти впевнений, що президента застрелив саме він? Бо існує не менше тисячі різних теорій змови. Навіть я про це знаю. Що, як я повернуся в минуле і зупиню його, а хтось зовсім інший хлопне Кеннеді з Трав’янистого пагорба, чи як там той зветься?
— Трав’яна Купина [83] . І я майже цілком певен, що стріляв сам Освальд. Всі ті теорії змов, по-перше, доволі безглузді та й більшість з них були спростовані протягом минулих років. Та ідея, наприклад, що стрільцем був не Освальд, а хтось схожий на нього. Його тіло піддавали ексгумації у 1981 році і провели
83
Grassy Knoll — паркова клумба в Далласі, повз яку проїжджав лімузин Кеннеді, коли в нього поцілили кулі.
Я вирячився на Ела:
— Дурниці!
— Та ні, правда. Він зі мною говорив. Це було у Форт-Ворті [84] . Вони з Мариною, його дружиною, вона росіянка, навідували Освальдового брата у Форт-Ворті. Якщо Лі любив бодай якусь людину, тією людиною був його брат Бобі. Я стояв за штахетним парканом біля двору Бобі Освальда, прихилившись до телефонного стовпа, курив сигарету і прикидався, ніби читаю газету. Серце в мене колотилося, за відчуттями, робило наче двісті ударів на хвилину. Лі з Мариною вийшли разом. Вона несла їхню дочку, Джун. Зовсім крихітка, менше рочка їй було. Дитина спала. Оззі був у штанах хакі і в сорочці «Ліги плюща» [85] на ґудзиках до самого низу, але з геть витертим коміром. Штани були напрасовані, з гострими стрілочками, але брудні. З морпіхівською зачіскою він уже розлучився, але волосся на голові в нього все ще було закоротке, не вхопити. Марина — святий Боже, то була жінка повний відпад! Темне волосся, яскраві сині очі, бездоганна шкіра. Кінозірка, та й годі. Якщо наважишся на цю справу, сам побачиш. Вона щось сказала йому російською і вони вирушили хідником. Він їй щось відповів. Посміхаючись при цьому, але тут же її штовхнув. Вона ледь не впала. Дитина прокинулася й почала плакати. І весь цей час Освальд не переставав усміхатися.
84
Fort Worth — п’яте в Техасі за величиною місто, входить до мегаполіса Далласа.
85
Ivy League — асоціація восьми найстаріших, найпрестижніших університетів США.
— Ти це бачив. Насправді бачив. Ти бачив його. — Попри мою власну мандрівку в минуле, я залишався принаймні наполовину впевненим, що то була або ілюзія, або беззастережна брехня.
— Бачив. Вона вийшла з хвіртки і пройшла повз мене з похиленою головою, притискаючи дитину до грудей. Пройшла так, ніби мене там зовсім не було. Натомість він підійшов просто до мене, ледь не впритул, я відчув його парфум «Олд Спайс» [86] , яким він намагався забити запах свого поту. Ніс у нього був всіяний чорними вуграми. Поглянеш на його одяг і взуття — туфлі були виношені, з затоптаними закаблуками — і стає зрозуміло, що не має він ані горщика, куди помочитися, ані власного вікна, з якого б те виплеснути, проте, подивившись йому в очі, ти розумів, що все те не має ані найменшого значення. Для нього, тобто. Він вважав себе великою шишкою.
86
«Old Spice» — заснована 1934 року компанія, чоловічі парфуми випускає з 1938 року.
Ел на хвильку замислився, а потім похитав головою.
— Ні, беру свої слова назад. Він знав, що він велика шишка. Решта світу просто мусила трохи зачекати, щоб розділити з ним це знання. Отже, таким він і постав переді мною — поряд, хоч його хапай та души — і не думай, ніби така ідея не зринула мені в голові…
— Чому ж ти цього не зробив? Або ще простіше, не застрелив його?
— На очах у його дружини і доньки? Ти зміг би таке зробити, Джейку?
Мені не треба було довго міркувати.
— Гадаю, ні.
— От і я також. Крім того, я мав ще й інші причини. Одна з них — відраза до штатної в’язниці… або електричного стільця. Ми ж стояли на вулиці, пам’ятаєш?
— А.
— Твоє «а» тут
— Марина чекала на нього футів за двадцять далі на хіднику, намагаючись заспокоїти дитину, заколисати. Тоді спекотний день був, гірший за пекло, але на голові в неї була хусточка, в ті часи багато східноєвропейок такі носили. Він підійшов до неї й ухопив за лікоть — наче коп якийсь, а не її чоловік — та й каже: «Походу! Походу!»Тобто: пішли, пішли. Вона йому щось сказала, можливо, спитала, чи не поніс би він дитину трохи. Але він її лише відштовхнув і гаркнув: «Походу, сука!»Ходи, курва, тобто. Вона й пішла. Вони попрямували в бік автобусної зупинки. Оце і все.
— Ти говориш російською?
— Ні, в мене добрий слух і маю комп’ютер. Тут, у нашому часі, маю.
— Ти бачив його ще колись?
— Тільки здаля. На той час я вже був серйозно захворів. — Він усміхнувся. — Нема в Техасі кращого барбекю за барбекю у Форт-Ворті, а я його не міг їсти. Цей світ жорстокий іноді. Я сходив до лікаря, отримав діагноз, який міг уже й сам собі встановити на той час, і повернувся у двадцять перше століття. По суті, там уже не було більше на що дивитися. Просто кістлявий, мізерний мучитель власної дружини, який чекає на славу.
Він нахилився вперед.
— Знаєш, на що був схожим чоловік, котрий змінив американську історію? Він був як той хлопець, що кидається камінням на інших хлопців, а тоді тікає геть. На той час, коли він вступив до морської піхоти — щоби стати, як Бобі, він ідолізував Бобі, — він уже встиг пожити майже у двох дюжинах різних міст, від Нью-Орлеана до Нью-Йорка. Він плекав грандіозні ідеї і не міг зрозуміти, чому люди до нього не дослухаються. Його це бісило, він скаженів, проте він ніколи не втрачав тієї своєї стервозно-облудливої усмішечки. Знаєш, як назвав його Вільям Манчестер?
— Ні, — відповів я. — Я не знаю навіть, хто такий Вільям Манчестер [87] .
— Жалюгідним заблудою. Манчестер описує всі ті теорії змов, що розквітли потім, після вбивства президента… і після того, як було застрелено й самого Освальда. Сподіваюся, ти про це знаєш, правда ж?
— Звісно, — кивнув я трохи роздратовано. — Парубок на ім’я Джек Рубі це зробив. — Але, зважаючи на провали в моїх знаннях, котрі я уже встиг продемонструвати, я вирішив, що Ел має право на сумніви.
87
William Manchester (1922–2004) — ветеран Другої світової війни, колишній морпіх-снайпер, професор Весліанського університету, автор багатьох бестселерів, зокрема книги «Смерть президента» (1967), де він детально простежує дії Кеннеді і Освальда перед замахом і подає психологічний портрет убивці.
— Манчестер пише: якщо поставити вбитого президента на одну шальку терезів, а Освальда — жалюгідного заблуду — на іншу, вони не врівноважаться. Нема підстав для балансу. Якщо хтось хоче додати більшого сенсу загибелі Кеннеді, той мусить докласти щось вагоміше. Що й пояснює розповсюдження всяких теорій змови. Типу, це робота мафії — Карлос Марчелло [88] наказав застрелити. Або: це зробили з КГБ. Або Кастро, щоб відплатити ЦРУ за те, що ті намагалися підкласти йому отруєні сигари. До наших днів є люди, котрі вірять, що це зробив Ліндон Джонсон, аби стати президентом. Але врешті-решт… — Ел струснув головою. — Це майже напевне був Освальд. Ти чув про бритву Оккама, еге ж?
88
Карлос «Малюк» Марчелло (1910–1993) — дон нью-орлеанської мафії, у 1959 р. допитувався Сенатським комітетом з розслідування організованої злочинності, членами якого були брати Кеннеді, у 1961 р. президент ДжФК наказав призначеному ним генпрокурору РФК вислати «Малюка» у Гватемалу, звідки той скоро повернувся до США; не раз висловлював погрози в бік Кеннеді.