11/22/63
Шрифт:
— Скільки часу я був відсутній?
— Дві хвилини. Я тобі казав, це завжди забирає дві хвилини. Не залежить, скільки часу ти залишаєшся там. — Він закашлявся, сплюнув у жмут свіжих серветок і, склавши їх, заховав у кишені. — І коли ти спускаєшся сходами, час там завше дев’яте серпня 1958 року, 11:58 дня. Кожний візит туди є першим візитом. Куди ти ходив?
— До «Кеннебекської фруктової». Випив кореневого пива. Просто фантастична штука.
— Атож, все тоді смакувало краще. Менше було консервантів чи ще чомусь.
— Ти знаєш Френка Анічетті? Я зустрів його сімнадцятирічного.
Якимсь чином, попри все, я очікував, що Ел розсміється, але він сприйняв це само собою зрозумілим.
— Авжеж, я
58
Американському читачеві, котрий добре знає історію власної країни, зрозуміло, що деякі реалії в романі навмисне анахронічні; наприклад, 1958 р. заправок і авторемонтних станцій під брендом «Chevron» не існувало, ця назва з’явилася тільки 1984 року, коли перейменувалася компанія «Standard Oil of California».
— Кожний раз є першим разом, — я промовив цю фразу повільно, роблячи паузу після кожного слова. Намагаючись цілком осягнути її сенс.
— Правильно.
— І кожна людина, котру там бачиш, бачить тебе вперше, не має значення, скільки разів ви бачилися до того.
— Правильно.
— Я можу повернутися туди і матиму ту саму розмову з Френком і його татом, а вони того й не знатимуть.
— Знову правильно. Або ти можеш щось змінити — замовити, скажімо, замість кореневого пива, банановий спліт [59] — і решта вашої розмови піде в іншому напрямку. Єдиний, хто, як здається, щось підозрює, це містер Жовта Картка, але він такий завше всмерть набуханий, що й сам не розуміє власних почуттів. Тобто, якщо я не помиляюся щодо того, що він взагалі щось відчуває. Якщо таки відчуває, це, либонь, лиш тому, що сидить біля кролячої нори. Чи як там це назвати. Можливо, там присутнє якесь енергетичне поле. Він…
59
Популярний американський десерт — банани з різними сортами морозива й сиропів.
Тут його знову пройняло кашлем, і договорити він не зміг. Дивитися, як його зігнуло, як він вхопився за бік і намагається приховати від мене, що йому боляче — як його рве всередині на шмаття, — було само по собі болючим. «Так він довго не протягне, — подумалось мені. — Йому хіба тиждень залишився до шпиталю, а то й менше».Чи не тому він і зателефонував мені? Бо хотів комусь передати свою дивовижну таємницю, перш ніж рак замкне йому навіки губи?
— Я думав, що зможу сьогодні передати тобі всі деталі цієї справи, але ні, — сказав Ел, коли знову опанував себе. — Мушу піти додому, прийняти свій наркотик, задерти ноги. Я зроду ніколи не приймав нічого сильнішого за аспірин, тож те лайно, оксиконтин, вирубає мене блискавично. Просплю годин із шість, а потім якийсь час почуватимуся здоровішим. Міцнішим. Ти не міг би зайти до мене десь о пів на десяту?
— Міг би, якби знав, де ти живеш, — відповів я.
— Невеличкий котедж на Вайнінг-стрит. Номер дев’ятнадцять. Побачиш садового гнома біля ґанку. Його
— Про що ми мусимо побалакати, Еле? Я маю на увазі… ти ж мені ніби все уже показав. Тепер я тобі вірю.
Авжеж, я йому повірив… проте чи це надовго? Вже зараз мій короткий візит у 1958 рік почав набирати непевної фактури сновидіння. Кілька годин (або кілька днів) — і я, ймовірно, зможу переконати себе, що все це мені було наснилося.
— Нам багато про що треба побалакати, друже. То ти прийдеш?
Він не наголосив «на прохання помираючого», але я прочитав це в його очах.
— Гаразд. Хочеш, підвезу тебе до твого дому?
Очі його на це спалахнули.
— Свого пікапа маю, та й взагалі тут лиш якихось п’ять кварталів. Тож сам доїхати подужаю.
— Ясно, що подужаєш, — кивнув я, сподіваючись, що промовляю ці слова впевненіше, ніж насправді почуваюся.
Я підвівся і почав розкладати по кишенях свої речі. Намацав і витяг ту пачку грошей, що він мені їх був дав. Тепер я розумів, чому п’ятірки мають інший вигляд. Мабуть, і решта банкнот мають якісь відмінності.
Я подав гроші йому, але він похитав головою.
— Ні-ні, залиш собі, у мене їх повно.
А проте я поклав пачку на стіл.
— Якщо кожний раз — це перший раз, як у тебе зберігаються гроші, коли ти повертаєшся назад? Чому вони не стираються, коли йдеш туди наступного разу?
— Нема розгадки, друже. Я тобі вже казав, є чимало всього, чого я не знаю. Існують правила, і кілька з них я вичислив, але небагато. — Його обличчя освітилося блідою, але натурально веселою усмішкою. — От ти ж приніс сюди своє кореневе пиво, хіба ні? Воно й зараз вирує у тебе в шлунку, чи не так?
Власне, так воно й було.
— Ну, гаразд. Побачимося ввечері, Джейку. Я відпочину, і тоді ми все обговоримо.
— Можна ще одне запитання?
Він махнув на мене рукою, ясно показуючи, щоб я вже йшов. Я помітив, що нігті в нього, які він завжди скрупульозно підтримував у чистоті, тепер жовті, потріскані. Ще одна погана ознака. Не така промовиста, як втрата тридцяти фунтів ваги, але все одно погана. Мій тато казав, що багато можна зрозуміти про стан здоров’я будь-якої людини лише з вигляду її нігтів.
— Знаменитий фетбургер.
— А що таке?
Утім, в кутиках його губ грала усмішка.
— Ти маєш можливість дешево продавати, бо дешево купуєш, хіба не так?
— Телячий ошийок у «Червоному & Білому», — сказав він. — П’ятдесят чотири центи за фунт. Я туди ходжу щотижня. Тобто ходив до моєї останньої пригоди, котра занесла мене далеко від Лізбон-Фолза. Маю справу з містером Ворреном, м’ясником. Якщо прошу в нього десять фунтів фаршу, він каже: «Один момент». Якщо дванадцять чи чотирнадцять, він каже: «Доведеться вам подарувати мені якусь хвилинку, поки я не намелю для вас свіжого. Вся родина вкупі зібралася?»
— Завжди одне й те саме.
— Так.
— Бо це завжди перший раз.
— Саме так. Це як та історія з хлібами й рибами у Біблії, якщо її добре обміркувати. Тиждень за тижнем я купую той самий телячий фарш. Я згодував його сотням людей, попри ті плітки про кітбургери, а він завжди самооновлюється.
— Ти купуєш те саме м’ясо знову й знов, — я намагався якось вмістити це собі в голові.
— Те саме м’ясо, в тому самому часі, у того самого м’ясника. Котрий завжди промовляє ті самі слова, хіба що я сам скажу щось інше. Зізнаюся, друже, час від часу мене спокушало підійти до нього й сказати: «Ну, як діла, містере Воррен, старий, лисий бахуре? Чи трахали ви якісь теплі курячі гузки останнім часом?» Він все’дно забув би про це. Але я того не робив. Бо він добра людина. Більшість тих, кого я там зустрічав, добрі люди. — Остання його фраза прозвучала ніби трохи замріяно.