11/22/63
Шрифт:
От чорт, сплохував, Верхній півострів це ж у Мічигані. Але, схоже було, ніхто з них на мою похибку не звернув уваги. Юний Френк взагалі уже відвернувся, почавши мити посуд. Вручну, зауважив я.
— Зелений фронт — це винна крамниця, — пояснив Анічетті. — Прямо через дорогу, якщо бажаєш прихопити з собою пінту чогось.
— Гадаю, випитого кореневого пива мені цілком вистачить, — сказав я. — Це я просто так цікавився. Прощавайте, гарного вам дня.
— І тобі також, друже, повертайся до нас, побачимося.
Я пройшов повз заклопотане вибором фруктів тріо, при цім кивнувши їм: «Леді». Ет, жаль, не мав я на голові капелюха, а то б ще й торкнувся його крисів. Такого капелюха, як ото в старих фільмах.
Федори.
Претензійний
Головним було те, що я сам почувався приголомшеним. Ні, то не був ментальний розлад, я гадаю, навіть помірно врівноважений людський розум здатен сприйняти чимало дивного, перш ніж йому дійсно настане момент вийти з ладу, але я насправді був приголомшений, авжеж. З голови мені не виходили ті леді в їхніх капелюшках і довгих сукнях, леді, кожна з котрих пережила б шок, аби десь на публіці засвітилася така неймовірна річ, як краєчок бретельки її бюстгальтера. А ще те кореневе пиво. Який же в нього цільнийсмак.
Прямо навпроти, по той бік вулиці, стояла скромна крамниця з виконаним рельєфними друкованими літерами написом по верху маленької вітрини: МЕЙНСЬКА ВИННА КРАМНИЦЯ. А таки дійсно, фронтон її був світло-зеленого кольору. Всередині цього закладу я впізнав мого приятеля з-під сушарні. Його довге чорне пальто висіло на ньому, як на плічках, капелюха він наразі зняв, і волосся стирчало навкруг його голови, як у персонажа якогось коміксу, невдахи, котрий оце лише щойно був засунув палець «А» в електричну розетку «Б». Він жестикулював перед продавцем обома руками, і в одній з них я помітив ту його дорогоцінну жовту картку. Я не сумнівався, що в другій він тримає півдолара Ела Темплтона. Продавець, одягнений у короткий білий халат — вельми схожий на той, у якому на щорічному фестивалі виступає Моксі Док, — залишався на диво незворушним.
Я дійшов до рогу, перечекав рух і, перетнувши Старий Люїстонський шлях, знову опинився на боці фабрики Ворумбо. Двоє чоловіків штовхали через фабричне подвір’я навантажений рулонами шерсті візок, вони курили й сміялися. Мені подумалось, чи мають вони бодай якесь уявлення про те, як впливає комбінація сигаретного диму і фабричних викидів на їхні внутрішні органи, і вирішив, що не мають. І це для них, либонь, благо, хоча таке питання радше личить викладачеві філософії, а не парубку, котрий заробляє собі на щоденний прожиток, знайомлячи шістнадцятирічних підлітків з чудами Шекспіра, Стейнбека [56] і Ширлі Джексон.
56
John Ernst Steinbeck (1902–1968) — один з найповажаніших американських письменників ХХ століття; найвідоміші його романи: «Грона гніву», «Східніше Едема», «Про людей і мишей».
Крізь металеві
«Попустися, — наказував я собі. — Попустися».
Перш ніж підпірнути під ланцюг, я не втримався від того, щоб іще разок коротко роздивитися, але подвір’я фабрики цілком належало мені. Десь звіддалік, немов уві сні, я знову дочув те глухе чуф-чуф працюючого дизеля. Це викликало в пам’яті іншу фразу з іншої пісні: «Цей потяг перейняв на себе той минущий залізничний смуток» [57] .
Я пройшов повз зелену стіну сушарні, серце сильно билося у мене під горлом. Папірець, придавлений цементною грудкою лежав на тому ж місці; поки що все йде добре. Я легенько його копнув, думаючи при цім: «Прошу, Боже, нехай це здійсниться, прошу, Боже, нехай я повернуся назад».
57
Фраза з пісні «City of New Orleans» композитора, фолк-гітариста і співака Стіва Ґудмена (1948–1984).
Носок мого черевика поцілив той уламок цементу — я побачив, як він покотився геть, — але заразом я вдарився носком об стояк сходинки. Обидві ці дії здавались несумісними, але вони відбулися. Я ще раз озирнувся навкруги, хоча мене не можна було побачити з подвір’я у цьому вузькому провулку, хіба що хтось проходив би повз той чи інший його кінець. Але нікого там не трапилось.
Я піднявся на одну сходинку. Відчував її стопою, хоча очі запевняли мене, що я так і стою на потрісканому цементі фабричного подвір’я. У шлунку черговий попереджувальний сплеск видало кореневе пиво. Я заплющився, трішки полегшало. Я подолав другу сходинку, потім третю. Вони були невисокі, ті сходинки. Коли я зійшов на четверту, літня спека покинула палити мою потилицю, а темрява в мене під повіками поглибшала. Я хотів було піднятися на п’яту сходинку, але п’ятої не існувало. Натомість я стукнувся головою об низьку стелю комори. Чиїсь пальці вхопили мене за руку, і я ледь не скрикнув.
— Розслабся, — промовив Ел. — Спокійно, Джейку. Ти повернувся.
Він запропонував мені чашку кави, але я похитав головою. У шлунку в мене все ще пінилося. Він налив кави собі, і ми пішли назад до того столика, звідки була розпочалася моя божевільна подорож. Мій гаманець, мобільний телефон і гроші купкою лежали посеред столу. Ел сів, охнувши від болю, а потім зітхнув з полегшенням. Він здавався трохи менш вимореним і трохи більш розслабленим.
— Отже, — почав він. — Ти сходив і повернувся. Ну, то що думаєш?
— Еле, не знаю, що й думати. Я вражений, отримав таке потрясіння, до самісіньких своїх основ. Ти це випадково відкрив?
— Абсолютно. Менш ніж через місяць після того, як угніздився тут. На підошвах черевиків у мене, либонь, ще залишався пил Пайн-стрит. Першого разу я фактично покотивсявниз тими сходами, як та Аліса в кролячу нору.
Я міг собі це уявити. Сам я отримав хоч якусь підготовку, хоча й доволі вбогу. А втім, чи міг існувати бодай якийсь адекватний спосіб, щоб підготувати людину до подорожі назад у часі?