11/22/63
Шрифт:
Я підійшов до повішеного на рівні стегна ланцюга й підпірнув під нього. Чорною фарбою з того боку було виведено: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу. Я знов озирнувся, не побачив жодних видимих ознак якогось ремонту і вирушив за ріг сушарні, де ледь не перечепився об чоловіка, котрий там грівся на сонечку. Несхоже було, щоби той сподівався бодай на якусь засмагу. На чоловіку було старе чорне пальто, що стелилося навкруг нього, немов аморфна тінь. Обидва рукави вкривала кірка висохлих шмарклів. Тіло всередині того пальта було мізерним, на межі повної охлялості. Його сталево-попелястого кольору волосся кудлилося навкруг порослих бородою щік. Якщо тут мусив бути якийсь п’яниця, тоді це був саме він.
Зсунутий на потилицю, на його голові сидів капелюх-фед'oра [34] , немов щойно з 1950-х, з якогось фільму в стилі «нуар» того
Моя тінь упала йому на коліна, і містер Жовта Картка обернувся, втупившись у мене мутними очима.
34
Фетровий капелюх з увігнутим наголовком і загнутою донизу передньою частиною крисів, названий за п’єсою «Fedora» (1888) французького драматурга Віктор’єна Сарду (1831–1908), де саме в такому капелюху грала Сара Бернар (1844–1923); незмінний атрибут гангстерів і детективів у голлівудських фільмах 1940—1950-х рр.
— Хто ти, на хер, такий? — запитав він, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?»
Ел не надав мені детальних інструкцій, як відповідати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнішим:
— Не твоя, на хер, справа.
— Та пішов ти на хер.
— Чудово, — кивнув я. — Ми порозумілися.
— Га?
— Бувай, гарного дня.
І я вирушив до відсунутих убік на сталевій рейці воріт. Зразу за ними, ліворуч, тягнулася автостоянка, якої там раніше ніколи не було. На ній було повно машин, більшість з них пошарпані і геть усі достатньо старі, щоб експонуватися в автомобільному музеї. Там стояли «Б’юїки» з вічками і «Форди» з «торпедними» носами [35] . «Це машини теперішніх працівників фабрики, — подумав я. — Справжніх ткачів, котрі зараз трудяться всередині; заробляють собі на життя».
35
Починаючи з 1940 рр. різні моделі автомобілів «Buick» мали три-чотири вентиляційних вічка в борті зразу за переднім колесом; круглу «торпедну» насадку на радіаторі мали легковики «Форд» моделі «Country Squire», яка випускалася у 1951–1954 рр.
— Маю жовту картку від зеленого фронту, — гукнув п’яниця. Гукнув агресивно й водночас занепокоєно. — Давай сюди бак, бо сьо’ні подвійна ціна…
Я простягнув йому п’ятдесятицентову монету. І, почуваючись актором, котрому доручено промовити одну-єдину репліку, сказав:
— Зайвого долара не маю, але ось, тримай півбака.
«І віддаси йому монету», — настановляв Ел, але я не встиг цього зробити. Жовта Картка сам вихопив монету в мене й підніс собі під самісінькі очі. Якусь мить я думав, він її зараз укусить, але він лише зімкнув пальці й монета вмить зникла в його кулаку. Він знову втупився в мене ледь не з комічним у його недовірі лицем.
— Ти хто? Що ти тут робиш?
— А щоби мені пропасти, аби я так знав, — відповів я і знову обернувся до воріт. Я чекав, що вслід мені полетять нові запитання, проте позаду залишилася тиша. Я ступив за ворота.
Найновішим автомобілем на стоянці був «Плімут Ф’юрі» [36] випуску… я гадаю… середини або кінця п’ятдесятих. Номер на ньому виглядав неймовірно древньою версією того, що містився на кормі мого «Субару» [37] ; мій номер, на вимогу моєї дружини, мав рожеву стрічку «рак грудей» [38] . Той, на який я дивився зараз, мав напис ВІДПУСКНИК, проте, замість білого, цей номерний знак був помаранчевого кольору. Як і в більшості штатів, тепер номери штату Мейн мають літери — як от 23383 IY на моєму «Субару», — але на заду побаченого мною майже нового біло-червоного «Ф’юрі» висів номер: 90-811. Без жодних літер.
36
«Plymouth Fury» — перше покоління цих автомобілів новаторського, елегантного дизайну випускалося у 1956–1959 рр. компанією «Крайслер».
37
«Subaru» — марка автомобілів, які з 1954 року випускає заснована 1917 року японська корпорація
38
Стрічка блідо-рожевого кольору, складена в незав’язаний бантик, є міжнародним символом боротьби з раком грудей.
Я торкнувся долонею його багажника. Той був твердим і гарячим від сонця. Він був реальним.
«Перейдеш колію і опинишся на перехресті Лізбон-і Мейн-стрит. А там уже, друже, весь світ належить тобі».
Перед старою фабрикою не було ніякої залізничної колії — в мій час не було, — але тут, авжеж, ось вона. І не просто якісь давно забуті рейки. Ці були блискучі, вони сяяли. І десь віддалік я чув чуф-чуфсправжнього потяга. Коли це останній раз потяги їздили крізь Лізбон-Фолз? Мабуть, ще до того, як цю фабрику було закрито й ще цілодобово працювала компанія «Американський вапняк» [39] (звана місцевими «Американський варнак»).
39
«U.S. Gypsum» — заснована 1901 року компанія з виробництва будівельних матеріалів, яка також колись володіла мережею вузькоколійних залізниць.
«Але ж тут вона цілодобово й працює, — подумалося мені. — Я на це власними грішми можу закластися. Як і ця фабрика. Бо тут не друге десятиліття двадцять першого століття».
Сам навіть того не усвідомлюючи, я вирушив знову — йшов, наче людина уві сні. Тепер я стояв на розі Мейн-стрит і шосе № 196, знаного також як Старий Люїстонський шлях. От тільки зараз він аж ніяк не мав вигляду старого. А по діагоналі, поза перехрестям, на протилежному розі…
Так, «Кеннебекська фруктова компанія», що, звісно, є надто грандіозною назвою для крамнички, яка балансує на грані повного занепаду — чи то так мені здавалося — всі десять років, які я викладаю у ЛСШ. Чи не єдиним її raison d’^etre [40] і засобом для виживання залишався «Моксі», цей найбільш чудернацький з усіх безалкогольних напоїв. Власник «Фруктової компанії», літній, добродушний чоловік на ім’я Френк Анічетті одного разу повідав мені, що населення світу природним чином (а також, либонь, через генетичну спадщину) поділяється на дві частини: одна крихітна, але обрана група, яка складається з тих, хто цінують «Моксі» понад усі інші питні води… й усі решта людей. Френк називав ту решту «жалю гідною калічною більшістю».
40
Raison d’ ^etre — сенс існування ( фр.).
«Кеннебекська фруктова компанія» [41] мого часу — це облуплена жовто-зелена коробка з брудною вітриною, позбавленою товарів… хіба що іноді, немов пропонований на продаж, там міг спати кіт. І дах у неї, завдяки багатьом сніжним зимам, дещо сідлуватий. Усередині теж мало що пропонується, якщо не рахувати пов’язаних з «Моксі» сувенірів: яскраво-помаранчеві майки з написами «Я МОКСІНУТИЙ!», яскраво помаранчеві капелюхи, старовинні календарі, бляшані таблички, що виглядаютьстаровинними, але насправді, либонь, виготовлені минулого року в Китаї. Більшу частину року цей заклад не має покупців, більшість полиць в ньому зяють пусткою… хоча там іще можна придбати щось із солодощів або пакетик картопляних чипсів (тобто якщо комусь подобаються сорти типу «сіль з оцтом»). Кулер для безалкогольних напоїв заповнено лише і тільки «Моксі». Пивний кулер стоїть порожній.
41
«Moxie» — створений 1876 року як ліки «від усього» солодко-гіркуватий сироп на корені тирлича (Gentiana), у 1884 р. став основою для одного з перших газованих напоїв, який залишається дуже популярним у штаті Мейн; щорічний фестиваль «Моксі» відбувається в другу суботу липня; крамничка «Kennebec Fruit Co» у Лізбон-Фолз веде початок від 1914 року.
Кожного липня Лізбон-Фолз приймає «Мейнський фестиваль „Моксі“». Тут тобі й оркестри, і феєрверки, і всякі парадні принади — присягаюся, це правда — рухомі платформи «Моксі» з місцевими королевами краси в суцільних купальниках кольору «Моксі», що означає: помаранчевий такої інтенсивності, яка може ушкодити сітківку. Маршал параду завжди одягнений, як «Моксі Док», що означає білий халат, стетоскоп і оте чудернацьке люстерко на лобі. Два роки тому маршалом виступала директорка ЛСШ Стелла Ленглі і їй цього факту ніхто й ніколи не забуде.