11/22/63
Шрифт:
За шинквас сів парубок на вигляд років сімнадцяти. Його темне волосся було коротко підстрижене, хоча й не зовсім їжачком. Схожість його з чоловіком, котрий мене обслуговував, була безсумнівною, і я второпав, що цей парубок — мійФренк Анічетті. А чоловік, котрий скидав зайву піну з мого кореневого пива, це його батько. Молодий Френк 2.0 кинув на мене побіжний погляд; для нього я був усього лиш черговим клієнтом.
— Тайтес загнав ваговоз на підйомник, — повідомив він своєму татові. — Каже, що десь біля п’ятої буде готовий.
— Ну, то й добре, — відказав Анічетті-старший і запалив сигарету. Тільки тепер я помітив, що по мармуровому шинквасу розставлені маленькі керамічні попільнички. На боку кожної виднівся напис:
— Дякую, але мені й так смачно, — відповів я, не кривлячи душею. Ще б трішечки солодше і я боявся, що в мене вибухне голова. А пиво було міцним — наче газована кава-еспресо.
Хлопець подарував мені усмішку, таку ж солодку, як напій у запотілому кухлі — в ній і зблизька не малося тієї єхидної зарозумілості, струмування якої я був відчув від того «Елвіса» надворі.
— Ми читали оповідання в школі, — поділився він, — там про те, як місцеві пожирають туристів, котрі приїздять після закінчення сезону.
— Френкі, це збіса нікуди не годиться, казати таке гостеві, — зауважив містер Анічетті. Але в той же час усмішка не полишила його обличчя.
— Та все гаразд, — заспокоїв я. — Я сам задаю учням це оповідання. Ширлі Джексон, правильно? «Літні люди» [52] .
52
Shirley Jackson (1916–1965) — авторка психологічних трилерів, одна з улюблених письменниць С. Кінга; оповідання «Літні люди» було опубліковано 1950 р.
— Авжеж, воно, — погодився Френк. — Я його не зовсім утямив, хоча воно мені й сподобалося.
Я потягнув зі свого кухля, а коли знову поставив його (сідаючи на мармурову поверхню шинкваса, той видав приємно вагомий звук), не дуже-то й здивувався, побачивши, що він майже порожній. «Я міг би стати його шанувальником, — подумалось мені. — Хай йому грець, це пиво геть-чисто побиває „Моксі“».
Старший Анічетті видихнув клуб диму в бік стелі, де лопаті горішнього вентилятора ліниво потягнули його до закопчених сволоків.
— Ти викладаєш у Вісконсині, містере…
— Еппінг, — назвався я. Я був заскочений зненацька, тож навіть і не подумав про те, щоб вигадати собі фальшиве ім’я. — Зазвичай викладаю, але зараз у мене сабатикел [53] .
— Це означає, що в нього річна відпустка, — пояснив Френк.
— Я знаю, що воно означає, — відмахнувся Анічетті.
Він намагався говорити роздратовано, та виходило в нього це кепсько. Я вирішив, що мені подобаються вони обоє не менше, ніж сподобалося їхнє кореневе пиво. Мені навіть почав подобатися той претензійний юний дженджик, він принаймні не підозрював, що вигляд має вже неактуальний. Тут панував безпечний настрій, якесь відчуття — ну, навіть не знаю — визначеності. Воно безперечно було фальшивим, адже цей світ залишався так само небезпечним, як і будь-який інший, але я володів свого роду знанням, котре, як я вважав до цього дня, належить тільки Богу: я знав, що усміхнений хлопець, котрому сподобалось оповідання Ширлі Джексон (хоча він його й не «утямив»), переживе цей день і ще багато днів прийдешніх п’ятдесяти років. Він не загине в автокатастрофі, він не отримає інфаркту і не набуде собі раку легень через вдихання вторинного диму цигарок, які палить його батько. З Френком Анічетті все буде добре.
53
Sabbattical — традиційна практика, коли викладач може отримати творчу відпустку від двох місяців до року для заняття якимсь дослідженням, написання книги тощо.
Я
— Мушу вже їхати, якщо хочу вчасно зустрітися з друзями у Касл-Року.
— Ну, то обережніше на шосе 117, — сказав Анічетті. — Дорога там гидотна.
Це в нього прозвучало, як гид’дона. Такого суворого мейнського акценту я не чув уже купу років. І, раптом усвідомивши, що так воно фактично й є, я голосно розсміявся.
— Буду обережним, — кивнув я. — Дякую. І ще, синку. Щодо тієї Ширлі Джексон.
— Що, сер?
Це ж треба, сер. І жодного сарказму при цьому. Я все більше схилявся до того, що 1959-й був гарним роком. Таки був, попри сморід фабрики і сигаретний дим.
— Там нема чого втямлювати.
— Правда? А містер Марчент каже зовсім навпаки.
— За всієї поваги до містера Марчента, передай йому, що Джейк Еппінг каже, що іноді сигара — просто річ для куріння, а оповідання — це просто оповідання.
Він розсміявся.
— Передам! Обов’язково, завтра ж на третьому уроці!
— Добре, — я кивнув його батькові, жаліючи, що не можу йому сказати, що завдяки «Моксі» (котрого він у себе не тримає… поки що) його бізнес триватиме на розі Старого Люїстонського шляху та Мейн-стрит ще довго після того, як не стане його самого. — Дякую за кореневе пиво.
— Повертайся будь-коли, синку. Я якраз міркую, чи не знизити ціну на великий кухоль.
— До дайма?
Він вишкірився. Усмішка в нього була такою ж легкою й відкритою, як і в його сина.
— Отут ти маєш цілковиту рацію.
Дзеленькнув дзвоник. Увійшли три леді. Ніяких слаксів; вони були вдягнені в сукні, чиї подоли сягали аж середини гомілок. А капелюшки! На двох із них були делікатні опушки з білої вуалі. Леді почали ритися у відкритих контейнерах, вишукуючи особливо перфектні фрукти. Я вже було вирушив від шинкваса з содовою, але одна думка змусила мене обернутися.
— Ви б не могли мені підказати, що таке зелений фронт?
Батько з сином обмінялися веселими поглядами, і мені пригадався старий анекдот. Турист з Чикаго в дорогому спортивному автомобілі під’їжджає до загубленого десь у глушині фермерського будинку. На ґанку сидить старий фермер і курить люльку з кукурудзяного качана. Турист висовується зі свого «Ягуара» й питає: «Агов, дідусю, не підкажете, як мені проїхати до Східного Мачіаса [54] ». Старий фермер пихкає димом пару разів і врешті відповідає: «Вважай, що ти вже на місці».
54
East Machias — засноване 1763 року містечко (1,3 тис. мешканців) в окрузі Вашингтон, штат Мейн, знане своїм болотистим довкіллям.
— А ви не з нашого штату, правда? — запитав Френк.
Акцент у нього був не такий суворий, як у батька. «Либонь, більше дивиться телевізор,— подумав я. — Ніщо не розмиває так регіональний діалект, як телевізор».
— Авжеж, — підтвердив я.
— Дивно якось, бо можу закластися, що мені чується у вашій вимові наша янківська гугнявість.
— Це від юперів, — сказав я, — ну, знаєте, Верхній півострів [55] ?
55
Yooper — діалект англійської, що утворився в Мічигані й на півночі Вісконсину, завдяки заселенню цих територій емігрантами переважно фінського, фламандського, французького й німецького походження.