Альтернативна еволюція
Шрифт:
Пливе у небі крилате насіння…
Для чого воно? Куди?
В зернятку воля всього покоління —
Лети, поспішай, іди!
Навіщо? Не треба, не треба питати,
Ти — лише вісник Життя!
Впадеш на землю, мусиш зростати —
Таке веління Буття!
І хай морози, і хай негода!
Свій не зганьби заповіт!
Для тебе буде одна нагорода —
Ще небувалий світ…
Не відаю, як воно сталося, але ота «юродива» жіночка з нетутешнім поглядом, котра розповідала мені про народження, вірніше — появу Христа в слов’янських землях, виявилася
Так от, жіночка передала пунктирний потік подій, а подробиці відкрилися мені у видіннях пізнішої пори, коли я вже почав друкуватися, став письменником, поринув у стихію фантазії та космобудування прийдешнього в бунтівливій, шукаючій думці.
Люди гадають, що мрія, фантазія — то порожні, непотрібні вигадки. Проте такий підхід до божественного ваяла творчості — жорстока дурість і падіння. Це результат відмови від Плоду, який Мати-Природа подарувала Людині вкупі з Батьком-Духом. Адже недарма прадавня назва істоти мислячої — МАН, МЕН, МАНУ, МИСЛИТЕЛЬ.
Мисль, думка, мрія, фантазія — промінь космобудування (або й руйнування, все залежить від орієнтації духа). Саме тому, коли я занурився в сферу імлистого, втаємниченого обрію грядущого, кожне зусилля чарівливо відкривало для свідомості небувалі континенти буття, дозволяло входити в контакт з істотами й сутностями, котрі для більшості людей є, в кращому разі, лише символами, абстракціями або вигадками забобонного ума.
А коли настала ще одна критична межа в моєму житті, коли знову пазурі служби безпеки захопили моє нужденне тіло в полон і вкинули до буцигарні, пролунав Гонг Духу, і промінь Знання осяяв минулі, сучасні й грядущі терени земних подій, і я збагнув, що стежка, на яку мені вказав Христос у видінні сорок дев’ятого року, не скінчилася, що нові перевали й вершини громадяться попереду, і терпіння для того, хто рушив за Ним, має бути майже нескінченним, бо Путь є Путь. І мислити Христа зупиненим, поза Рухом, поза Прагненням, поза Творенням, поза Польотом — немислимо.
Христос, зупинений і замкнений у церкві — то вже Антихрист.
А оскільки Дух дише, де хоче, то Він і покинув усі людські храми чи вівтарі і сповив собі гніздо в людських серцях, висиджуючи променистих, радісних Птахів для далекого польоту до Рідного Краю…
*
Ой маю, маю
Хатку у гаю,
Квітки довкола,
Ніби у раю…
У тім гніздечку
Та дві Пташини,
А під віконцем
Кущі калини…
Сумують квіти,
Тужать Пташата…
Посеред Раю
В задумі Хата…
Парубки та дівчата вже розходилися з вигону, коли понад зоряним Дивоколом спалахнуло блакитне сяйво, в просторі загуло, задзвеніло, ніби хтось незримий торкнувся пальцями туго натягнутої струни. Понад вигоном шмагонула сліпуча блискавиця яскрава Зоря впала біля Дубового Гаю, який так і звався з давніх давен — Дубровкою. Почулися злякані голоси дівчат:
—
— Треба сказати Віщунам.
— Марусино, прямо біля твоєї землянки впало.
— Ти не страхаєшся — йти домів?
— А чого мені жахатися? — задумливо-тривожно мовила Маруся. — З неба не може бути лиховісних знаків…
— Може, провести тебе? — стиха попросив Могута, гарний чорновусий парубок, який давно вже сподівався стрибнути понад Купальським вогнем з блакитноокою Марусею.
— Не треба, — зітхнула дівчина. — Я хочу побути на самоті. Знак з Дивокола не дарма. Моє серце віщує щось дивне…
І вона прудко щезла в сутінках липневої ночі, залишаючи гомінливий гурт подруг та парубків.
Білі хатки дрімали поміж буйними садами, вікна в них вже н світилися. Тиша пливла понад кийлівським городищем, де жили перевізники, рибалки, вишивальниці й ткачі. Маруся проминула останні житла і заглибилася в дубовий гай. Поміж чагарями мерехтіли світляки, ніжно співали в дрімаючих травах цвіркуни. Дівчина зійшла з кінного шляху і побігла стежечкою попід віковими дубами. Ось незабаром її землянка, викопана ще покійним батечком у високій кручі над Річищем.
Зненацька Маруся сполохано зупинилася. Просто біля її обійстя, поміж ружами, під високим кущем калини переливалося райдужне сяйво. У Марусі тьохнуло в грудях: таке сяйво бачила вона уві сні три дні тому — вісімнадцять веселок у грозовому небі. Веселки були кільцеві й охоплювали все Дивоколо. Вона вже тоді, кинувшись зі сну, ждала чогось незвичайного. Невже це сталося? Що це, хто це?
Вона навшпиньки наблизилася до квітника. Ніжне сяйво освітило тільце дитини — голенької, чарівної, ніби зітканої з променів. Немовля мовчазно сміялося, простягало рученята до Марусі. Дівчина зойкнула, заклякла від несподіванки. Невже хтось підкинув дитину? Такого не бувало в їхньому краю.
На лобику немовляти — білому-пребілому — пульсувала Блакитна Зірка. То з’являлася, то зникала. «Це та Зоря, що бачили дівчата й хлопці, — подумала дівчина. — Тільки чому вона впала біля мене? І стала Дитям? Боже-Роде, що мені діяти? Взяти немовля? А як пояснити людям? Що я скажу родичам, що подумають парубки й дівчата?»
А втім, вагалася вона не більше хвилини. Схопила Дитя на руки, притисла до грудей. Воно охопило рученятами її шию. Біля серця Марусі солодко защеміло. Перса стали гарячі, мовби хто торкнувся їх ніжними й сильними пальцями. Вона відчула, що з сосків виступило молоко.
— Боже-Роде! — скрикнула вона. — Як це може бути?
Немовля, ніби відчувши появу джерела життя, шаснуло ручкою в пазуху й вимогливо замугикало. Маруся оголила грудь і тицьнула її Дитині, яка задоволено й щасливо зацмокала, споживаючи живлючий земний трунок.
Дівчина заклякла під калиною, переживаючи нечувану пригоду. Знала, що вже ніколи, нізащо не розлучиться з маленьким, що б з нею не трапилося. Хай осуд, хай сором, хай вигнання і прокляття. Небо-Дивоколо подарувало їй Сина, і Він довірився їй. Покинути Його — то стати огидною зрадницею на віки, на всі життя. Род і Рожениці не простять їй такої наруги…
Вона підняла Дитя високо над головою, палко шепочучи молитву:
— Боже Всемогутній! Отче Життя! Складаю Тобі найщирішу подяку, що Ти обрав мене, недостойну, поміж дів русинських. Я ще не вмію, не знаю, як берегти Дитя, та навчуся всього, і Твого Сина не дам скривдити… бо відаю, що недарма ж Ти послав Його до нас з дивного, зоряного Вирію!