Альтернативна еволюція
Шрифт:
— Як нависне смуток та недуга
І безсилі думи чи слова,
Нас рятує із тяжкої туги
Таємнича Радість Світова…
І не вкажеш, де її Оселя,
Не назвеш — ось тут Вона чи там,
Бо неждано серце нам веселить
І дарує любощі світам!
То Вона у Материнськім Слові,
То у дивній тиші вечорів,
То в ласкавім шепоті діброви
Чи у тайні небувалих снів…
В сяйві зір її ласкаві Очі,
У дитячім гомоні й піснях,
Звідусюди Дух її пророчий
Кличе нас на той Єдиний Шлях,
Де нема печалі, ані муки,
Де щезає лихо та війна,
Де нема розлуки чи розпуки,
Де панує лиш Вона Одна…
Маруся
Івасик лежав з розплющеними очима, але не ворушився, незмигно дивлячись у зоряну глибінь. Зненацька над ним замерехтіло райдужне світло, ніби прозорі небесні птахи вимахували у просторі іскристими крилами. Довкола поплив ніжний запах квітів і Маруся почула (чи їй здалося?) ласкаві, але владні Слова з Неба:
— Пора Останнього Бою, Воїни Бога!
Характерники одностайно підняли руки до зірок. Найстаріший урочисто сказав:
— Ми чекаємо Твого Слова, Отче!
— Посилаю Сина Свого душам блукаючим. Небесний Щит Йому — Моя Воля. Земним щитом має стати ваша любов і мудрість. Рішинець долі земної Яви — у Серці Сина. Пам’ятайте, діти Мої!
На чолі Івасика спалахнула блакитна Зоря, як у той вечір, коли він з’явився біля квітника Марусиного. А з мерехтіння райдужного вирізьбилися вогнисті образи і попливли над Дитям: пульсуюче серце, полум’яний меч і орел з розпростертими крилами. Серце лягло на груди сина і поглинулось тілом Івася, а меч з орлом опустилися обабіч плечей.
— Серце Дитини. Меч Воїна. Крила Орла, — прошепотів старий характерник. — Такий Заповіт Бога-Рода для русинського Краю…
Він перший опустився на коліна біля хлопчика. Потім всі інші. Взявшись за руки, оточили Зоряне Дитя нерушимим кільцем.
— Ти чула, Діво? — запитав старий характерник.
— Чула, — шепнула Діва, тамуючи сльози розчулення й радості.
— Віднині Хортиця — щит і оселя Божого Сина. Доглядай дитя, як суджена мати, а ми приготуємо для нього все, що звелів наш Вітець…
*
Ближче від найближчого Вітчизна.
Ось Вона — лиш досить нахилиться…
Над віками плач розносять тризни,
Плач над тим, що відкрива темницю!
Найдивніші мрії — всі із Лона
Виростають грозами і снами,
Потойбічні Духу ніжні крона
Кореняться там, поміж кістками…
О ті кості! Усмішка грайлива
Вічного космічного потоку.
Понад ними розквітає диво —
Вічний Сад, а в нім — дитячі кроки…
Найбуйніші серця поривання —
То зерно Матусі всеосяжне,
То любов її, святе кохання,
Що його дала синам відважним!
Вічноюна Гея! Діва-Мати!
Дай нам сили й моці для польоту,
Все збагнуть, знайти і подолати,
І обмани шляху побороти!
Знаєм добре: дерево квітує,
Доки в надрах Геї корневище.
І воно плодами бенкетує
У промінні Сонця якнайвище!..
Вернувшись із в’язниці в п’ятдесят п’ятому році додому, я на перших порах розгубився, не відаючи — що робити. Все, що відклалося в серці, пам’яті, свідомості, в почуттях, на кожному кроці входило в протиріччя з діями, думками, словами, вчинками довколишніх людей, традицій, інституцій, звичаїв. Що б я не планував робити, перед очима одразу ж спалахував Образ Божої Матері, що поволі йде мимо відчинених вікон світових бараків, де в буйному гульбищі бенкетують, веселяться, лаються, лютують, б’ються народи, племена, партії, банди, об’єднання, церкви, секти. Я знав, що Вона кожної миті дивиться в моє серце і чекає, що я покладу в її долоню, який плід своїх мрій та вчинків. Такий стан вічного само-іспиту був нестерпно
Розбить би навіки прісний,
Блідий відбиток Світу,
Кинуть у простір пісню,
Сонцем весняним зігріту,
Щоб задзвеніли струни
Напнутого чекання,
Щоб пшениці руно
Сміялося на світанні,
Щоб сліпі прозріли
В темряві вічної ночі,
Щоб для кожного зріли
Яблука на узбоччі,
Щоб навіки змії
Загубили отруту,
Щоб піднялися мрії
З давніх давен забуті…
А коли до Рідної Хати
Приведуть всі дороги,
Нехай обійме Мати
Сина Слова Ясного…
Гай-гай! Сліпі залишалися сліпцями. Змії винахідливо посилювали дію отрути, називаючи її дію вдосконаленням суспільства, турботою про народ, щастям дітей, будуванням сяючого майбутнього. А мозок горів на вогні пошуку: де та стежка, що виведе людей, весь світ з лабіринтів муки та обману?
Я вирішив на якийсь час усамітнитися, щоб глибоко продумати світову ситуацію і власні шляхи під грозовим небом сучасності.
Сестра Оля запропонувала поїхати в Якутію, там вона очолювала геофізичну партію по розшуку корисних копалин. Попрацювавши рік-два простим робітником, я міг би мати фінансовий резерв для літературної діяльності. А крім того, цей період був достатній для приведення розбурханих думок у річище осмисленого пошуку. Управління знаходилося в Ленінграді, і я поїхав туди. Та рука долі вже приготувалася зупинити мене. На Невському проспекті я зустрів колишнього в’язня, з яким заприязнився на Півночі. Він очолював втаємничену групу марксистів-ленінців — підпільної партії комуністів, котрі виступали за усунення від влади Сталіна і за повернення Радянського Союзу на шлях демократії й свободи. Він запевняв, що їхня партія налічує сотні тисяч людей, що «час ікс» незабаром. Мені було запропоновано стати членом підпільного об’єднання. Не знаю чому, але серце моє протестувало, і я не поспішав дати згоду. А потім — етап в казахстанські степи…
Борис (так його звали) був веселий, щасливий, ентузіазм з нього аж пирскав. Дізнавшись, що я їду в Якутію, він вилаявся:
— Якого біса? Раніше тебе посадили чекісти, а тепер ти сам себе садиш! Куй залізо, доки гаряче. Треба діяти тут, бо місце святе пусте не буває. Подонки оговтаються і все повернуть в знайоме річище!
— А що ж мені діяти?
— Влаштовуйся до мене. Будеш працювати будівником-десятником. Я обіймаю посаду головного інженера «Ленбуду».
— Я не маю фаху будівника…
— Насобачишся на ходу. Головне — зачепитися тут. А потім — події покажуть.
Так я став «будівником» на кордоні з Фінляндією. Там мали зводитися котеджі для новостворених колгоспів, але оскільки ні матеріалів, ні потрібних машин не було, то моя бригада лише отримувала гроші та пиячила. Мені набридло дивитися на цих людей, так подібних до в’язнів, що я інколи прокидався вночі і запитував себе: де я? Чи мені лише приснилося звільнення? Чому я тут?
Тим часом з України прийшли втішні вісті. Мене запрошували знайомі в Західну Україну, до міста Стрий, де було вакантне місце художнього керівника в палаці культури. Така праця мені припала до вподоби, тим більше, що я закінчив театральну студію. Були гарні знайомства, цікаві концерти, зустрічі. Та ось прийшов лист від Івана Хоменка. Він писав, що звільнився, друкується, лаяв мене, що я не атакую видавництва своїми творами.