Альтернативна еволюція
Шрифт:
Прокурор не приходив. У мене були передчуття великих змін. У просторі чулася музика, цілі ораторії. Малювалися образи фантастичних книг. Саме тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». Героя названо було Генріхом Барвицьким, але всі ті дивні події відбувалися зі мною, у захоплюючих видіннях. Політ до Сиріуса, пошук небесної коханої, зустріч вогненноволосої жриці на далекій планеті у сузір’ї Великого Пса. І дивне знання того, що це моя давня Вітчизна, що я тут був, жив, що звідти прибув на Землю, що в мені дрімають втаємничені зерна забутого
Там, у карцері, мені приснився віщий сон. Ряди бараків, обплутаних колючим дротом. Це був табір, але я знав, що це вся Земля зосереджена за огорожею. Вікна бараків були розчинені, звідти линули пісні, гриміла лайка, лунали стогони й жалі, молитви і ревище знавіснілих юрб.
Мимо тих вікон проходила убога старчиха. Я знав, що то була Божа Мати. Вона простягала руку до бенкетуючих і мовчала. Проте ніхто їй не давав милостині. Навпаки, чулися гидкі слова, прокльони, зневажливі репліки:
— Йди геть? Старчиха! Гуляща! Покритка! Нема для тебе нічого! Пречиста, лагідно всміхалася, йшла далі, не промовляючи й слова осуду. Проте ніхто не дав їй ані крихти, лише інколи п’яниці кидали в неї огризками кісток, маслаками.
Сльози жалю душили мене, і коли Мати Божа наблизилася, я вивернув усі свої кишені, поклавши до її долонь гроші, шматок хліба, цукерки, якісь папери, сірники. Коротше, в мене нічого не лишилося, все забрала вона.
І тоді Пречиста радісно засміялася і сказала:
— Пора!
І махнула рукою.
Зникли бараки. Щезли колючі дроти. Я стояв серед золотої ниви хлібів, а вгорі синіло веселе, чисте небо. Ні душі. Лише спів жайворонка у високості…
Того ж дня до мене завітали гості: прокурор Карагандинської області (молодий хлопець) і сам начальник табору Каплан з хвостом наглядачів.
— Ви подавали заяву про голодування? — запитав прокурор. — І коли?
— Вже десятий день, — пересохлими вустами відповів я.
— Чому ти не доповів мені? — суворо запитав Каплана прокурор. Той знизав плечима, поїдаючи мене лютим поглядом.
Прокурор розпитав, за що я отримав карцер, дав наказ перенести мене до бараку, покласти на розкладачці.
В бараку нікого не було. Я задрімав. І одразу ж відкрилося вражаюче видіння.
Я йшов у коридорі височенної в’язниці, стеля якої сягала неба. Під ногами була дзеркальна підлога, у якій віддзеркалювалася моя постать. Я здивувався, що вбрання на відбитку було білосніжним. Біля титанічних дверей, що самі собою почали відчинятися, відбиток випростався, став вертикально і я вражено зрозумів, що бачу Христа. На ньому переливався чистотою і променистістю хітон, на чолі замість тернового вінця квітували білі-пребілі лілеї. Він усміхнувся радісно, обняв мене і підняв руку, благословляючи.
Мене розбудив офіцер зв’язку. Запитавши прізвище, подав телеграму.
Я прочитав: «Верховний Суд звільнив тебе. Чекаємо додому. Батько».
Узгодженість видіння, снів і реальності була така захоплююча, що я ридав щасливими сльозами, посилаючи вдячні молитви Пречистій та Учителю…
Ось
*
Скептики скажуть: суб’єктивізм. Вони почнуть шукати певних психокомплексів, котрі десь незримо ввійшли до дитячої душі, а в пору біди й тиску проросли. Тобто, містичне зерно отримало для себе підходящий ґрунт.
Це не так. Я ніколи не був і не став містиком. Я критично ставився до всіх «священних» писань і навіть до Нового Завіту, бо ж «слово промовлене є лжа». До серця мені не лягали ні вікові, архаїчні ритуали, ні теологічні догми, ні страх віруючих перед Богом.
Навпаки, що більше я знайомився з потоком різних ідей, зв’язаних з постаттю Христа, негативних чи ортодоксальних, — то сильніше я відчував Його космічну реальність, Його життєвість.
Я збагнув нерушимо, що лише через Христа здійсниться все об’єднання людства і всієї сфери життя, і не лише людства Землі, а всіх сфер Космічного Розуму…
— Чому ж цього не сталося? — запитають мене скептики. — Допоки людям чекати? Якщо Христос з’явився тобі, чому він не з’являється всім іншим? Чим ти кращий від інших? Чому він допускає таке жорстоке запізнення? Гора муки росте до неба, а Господня Сила спокійно спостерігає за кривавою п’єсою тисячоліть. І якщо Він нерушима реальність Духу — то чому Його не відчувають так, як вітер, як зорі, як сонце, як квіти, хмари і повітря? Чому треба «доказувати» Його буття, Його історичність, Його божественність?
Запитання слушні, хто може заперечити це?
Проте народи світу здавна орієнтовані на пізнання містифікованої постаті Христа. Як і передбачав Він, людям показують: ось Він! І віруючі кидаються на примарний образ. І розчаровуються. Кажуть — Він у таємних кімнатах. Біжать — і бачать порожнечу. Обвішуються хрестами, обставляються кадилами, митрами, ризами, іконостасами, а потім руйнують все це… а потім знову реставрують, як це комічно відбувається нині…
Чому ніхто не поставив завдання: народам світу потрібен Живий Христос як Провідник до Бога. Чому ми задовольнилися мертвим, розіп’ятим? Чому зігнорували Воскреслого? Чому не прагнемо самі об’єднатися з Ним, а довіряємо це лукавим жерцям, котрі не можуть навіть між собою порозумітися?!
Хтось запитає: а тобі відкрилася істина про Христа? Ти відаєш Тайну Його Місії?
Я твердо скажу: ТАК. Коли я майже бігцем прямував від спец-табору до поїзда, щоб вернутися до рідних моїх, мені прочинилися двері до Правди Христової. Не одразу я збагнув, осягнув хвилююче відкриття, це триває вже майже півстоліття, але крок за кроком хмари забуття долаються, оголюється Вершина Гори, де жде мене Брат, Учитель і Батько. І я знаю, що одвіку був з Ним, у Ньому, бо Він відкрив, нарешті, Свою Тайну. І Звелів передати її людям, що я й роблю з великою радістю та тривогою.