Альтернативна еволюція
Шрифт:
Хлопчик теж підняв рученята до мерехтливих зірок, ніби приєднувався до дівочої молитви. Великі, прозорі оченята мерехтіли іскрами, він притулився щокою до щоки Діви.
— Ім’я твоє буде Івась, — щасливо зашепотіла Маруся. — Івасик-Телесик. Як батьки у казці, так і я тебе знайшла. Не дам, не дам тебе зміюці лихій, обережу синка казкового від лиха й біди… Зорі далекі, станьте на варті біля моєї нужденної хатки! Славуто, втопи ворога, якщо він захоче згубити зоряну дитину! Дубовий гаю! Стань для Івасика надійним сховищем від чужого ока…
Маруся нікому не сказала
Син полюбив нічні мандри під густими кронами тисячолітніх дубів. Він вбирав усім дитячим єством голоси лісу, зойки та стогони пугачів, кумкання жаб, невтомний спів коників. Маруся інколи сідала в заглибину між потужними звивами дубових кореневищ, і тоді Івасик дрімав, всотуючи в себе чарівницьку хвилю неба, землі, лісу — повнозвучного духу всієї співзвучної природи.
Настала осінь. Маруся не з’являлася на вигоні в колі гуляння й співів. Город свій порала сама, не прохаючи допомоги ні в кого. Коли родичі пропонували щось пособити, знаючи, що сироті нізвідки чекати підтримки, дівчина лагідно відмовлялася.
— Мені не треба нічого, — смиренно відповідала вона. — Спаси Біг вас…
По городищу попливли слухи, зародилися підозри. Могута, хлопець, закоханий в Марусю, не витримав, підкрався вечором до віконця сироти, зазирнув у землянку. Побачив колиску, рученята, якими дитя вимахувало в повітрі, схилену постать Марусі над немовлям.
Хлопець закляк від несподіванки, тихенько одійшов від хатинки. Кілька днів мовчав, потім сказав матері про своє відкриття. Таємниця стала відома всьому городищу.
На свято Великої Матері Лади до землянки несподівано з’явився велетенський гурт родичів та жителів кийлівського городища. Попереду йшли віщуни та прабаби. За ними — літні люди, парубки та дівчата. Маруся забачила ту процесію з вікна, тривожно вискочила з хатинки, стала на порозі — бліда й схвильована. Вона збагнула, що таємниця її стала відома.
Наперед вийшов Вірнодив — найстарший віщун. Спершись на костур, він доброзичливо кивнув Марусі, привітав з Великим Святом. Дівчина вклонилася, подякувала. Віщун, зітхнувши, сказав:
— Доню, ми знали твого батька, як славного воя. Ми знали твою неню, як вірну його дружину, щиру, чесну душу. Нема жодного чоловіка чи жони, котра б кинула недобре слово в їхній бік. Хочемо знати — чи не затьмарила ти їхньої честі, чи вони у вирії пишаються тобою, чи можуть наші парубки засилати сватів до тебе, сподіваючись на незаплямований шлюб?
— У чому обвинувачує мене славетний Вірнодив? — тихо запитала Маруся.
— Винеси дитя, — суворо відповів віщун. І така вимогливість була в його словах, що дівчина мовчки повернулася, ввійшла до землянки і незабаром з’явилася на порозі з немовлям на руках.
Воно радісно замугикало, засміялося,
— Ти відаєш, який звичай у наших родів, коли поміж ними з’являється блудниця?
— Хто тут блудниця? — майже зухвало скрикнула дівчина, спалахнувши.
— Ти ще питаєш? У юрбі загукали:
— Безсоромна!
— Гуляща!
— Вигнати її!
— Спалити землянку, щоб і знаку не було від гиді такої!
— Тихо! — наказав Вірнодив. І коли галас стишився, помовчав хвилину, ніби роздумуючи. — Ми не будемо допитуватися, де ти согрішила, з ким. Зрештою, всі діти від Бога-Рода, і кожному він приготував свою долю, свою стежку. Проте, звичай не можна переіначити, інакше Мати Лада одвернеться від русичів і Чорнобог запанує в серцях. Марусино, не станемо ганьбити тебе перед рідними, пам’ятаючи про високу цноту матері твоєї і доблесті батенька покійного, хай буде щаслив у царстві Бога-Рода! Зберися разом з Дитям, візьми, що треба і вирушай гала світу, куди поведе тебе Доля. Може, знайдеш притулок деінде, а ми не можемо залишити тебе тут…
— І ви не хочете почути, що я скажу? — смиренно запитала Маруся, ясним поглядом оглядаючи односельчан.
— А чим ти зможеш виправдатись? — з надією озвався Вірнодив. — Кажи…
— Я не винна в блуді, — просто сказала вона. — Я не порушила честі, я була і є дівчина.
— А звідки дитя?
— Я знайшла його біля хати своєї в ту ніч, коли впала зоря. Це дитя з Дивокола. Я пожаліла його, а потім полюбила. Взявши на руки, відчула, що з’явилося молоко. То був знак від Матері Лади, що маю стати матір’ю Божого Сина…
В юрбі глумливо засміялися.
— Вона має нас за дурнів!
— Дьогтем її вимазати. Відтяти косу! Геть її з городища!
— Ганьба!
Парубки рвалися крізь лаву старших людей, намірюючись здійснити свої погрози. Та зненацька поміж віковими дубами з’явилися вершники, копита коней застугоніли по звивинах коріння. Ще мить, і кийлівці з подивом побачили, що до їхнього городища завітали лицарі-козаки. Сині свитки, багряні плащі за спиною, всипана самоцвітами зброя — шаблі, сагайдаки, довгі ножі за поясами, високі сиві шапки з червоним верхом, — все було у прибульців у такому співзвуччі, зладованості, що присутні заворожено дивилися на гостей, як на істот з іншого, нетутешнього світу.
Лицарі скочили з коней, підійшли до гурту. Той, що йшов перший, — сивіючий козак з прозорими синіми очима, вклонившись Вірнодиву, сказав:
— Вітаємо з Днем Матері Лади, хай буде славна у віках!
— І ми вас вітаємо, — стримано одповів віщун. — Кого маємо вшанувати?
— Посольство від товариства з Хортиці, — з гідністю відповів лицар. — Звелено братчиками-характерниками передати частку скарбу, що належав козаку Сонцеграю (хай буде щаслив у благословенному вирію) його улюбленій доні Марусі. Лицарі не забувають рідних душ ні в цьому, ні в тому світі… Чи не її ми бачимо з дитям на руках?