Альтернативна еволюція

Бердник Олесь Павлович

Диво дивне: все довкола мовчало. Мертва тиша. Собаки теж не гавкали, що було немислимим: вони скаженіли навіть тоді, коли в’язні наближалися до першої смуги «запретки».

Я вибрався на дошку, роздерши холошу об колючий дріт. Ноги зрадливо тремтіли. Пройшовши кілька кроків, я захитався і впав на зорану смугу. Перед очима загорівся сон: постріли з двох боків і смерть!

Зірвавшись на ноги, я кинувся на загорожу, намагаючись підтягнутись. Це був божевільний крок. Тоді я метнувся назад, переліз у зону і знову вичарапкався на дошку. Майже поповзом добрався до головної смуги і стрибнув,

скоріше звалився, вниз. Чітко пам’ятаю; праворуч від мене за півметра стояв ланцюговий пес, страшна вівчарка, і, дивлячись десь убік, позіхала. Вона не бачила мене. Не бачили мене, як пізніше виявилося, і «попки» — тобто вартові. Мати Божа виконала обіцянку…

Я перескочив ще кілька «запреток» і пірнув у кущі. Яків схопив мене в обійми і почав термосити.

— Я тут переживав з-за тебе! Що це ти, як сопляк, упав з дошки!

— Годі! — скомандував я. — Гайда!

Ми почали бігти, інколи оглядаючись назад. Лише за кілька годин на обрії загорілися ракети. Ми зрозуміли, що втеча розкрита. Другого дня нас засікли літаки-кукурузники, вигулькнувши раптово з-за сопок. Ми залягли в кущі карагачу, але було пізно.

Тієї ж ночі в тиші степу почулося важке дихання собак.

— Все, Якове! — сказав я. — Хана! Від собак не втечемо!

— Біжімо! — наполягав він.

Проте все було марно. Дресировані пси летіли, як вітер, тягнучи за собою чекістів. Здалека долинала гидка лайка, їй акомпанував гавкіт собак.

— Стійте! Стійте, падли! Будемо стріляти!

Собака вхопив мене за холошу, рвонув. Я впав, червонопогонник розігнався і вдарив по нирках. Я вужем звивався на кам’янистій землі, а він, витягнувши револьвер, бив мене по голові, по грудях, по хребту.

— Уб’ю гада! — клекотіло в запіненому роті чекіста. — Тут тобі й амба.

Він звів курок і націлився в голову. Та тут підбіг другий чекіст, який вів зв’язаного Якова, і суворо крикнув моєму кату:

— Не треба! Сказано — доставити живими.

— Твоє щастя, падло, — захрипів «мій» червонопогонник. — Скидай черевики!

— Навіщо?

— Скидай, сука!

Нас роззули, черевики перечепили через плечі і погнали по степу. То була моторошна містерія: місяць в небі, кам’янистий ґрунт, собаки, що хапали за литки, і нескінченний біг у якусь безодню — без смислу, без розуміння.

На степовій дорозі чекала вантажівка. Нас, розгойдавши, закинули в кузов — розтерзаних, закривавлених…

Потім був спецлагсуд. Новий термін по статті 58–14 (контрреволюційний саботаж). Коли я запитав суддю, що ж ми саботували, він відповів без жодного гумору: «Ви саботували заходи радянської влади по вашому перевихованню».

Після суду нас вкинули до каторжного табору Джардас. Кам’яниця зловісної тюрми стояла на високій горі, відкрита всім вітрам і негодам. Відбувати термін доводилося під замком, у камері. Праця — в каменоломні, тяжка, виснажлива. Жодних посилок, листи — раз на два місяці. Дивна річ, але, незважаючи на тяжкі перипетії табірної долі, я відчув, що все, що сталося, суджене і треба його звідати до кінця.

…В камері я познайомився з цікавим хлопцем Юліаном Чарпінським — чорнооким, жвавим галичанином. Він мав таку ж статтю, як і я (антирадянська пропаганда), і теж тікав. Ми з ним розробили химерний план втечі з Джардаса. Написали листа до вигаданого адресата в Коломиї (до запиту), текст був нібито зашифрований. Проте шифр легко читався. Зміст послання мав інтригуючий характер для органів безпеки. Ми сподівалися, що чекісти повезуть нас у Західну Україну, а по дорозі пощастить втекти.

Юліан попросив одного в’язня, котрий напевне був стукачем, вкинути листа на «волі» в поштову скриньку. Той охоче згодився. Ми з насолодою спостерігали, як оперуповноважений хутко осідлав коня і стрімголов поскакав до адміністративного центру табору.

Буквально на дві доби до Джардаса приїхала група поважних чекістів. Нас змусили стати в шеренгу. В’язні дивувалися, що комісія одразу попрямувала до нашої камери. Відчинилися двері, до темниці ввійшло кілька офіцерів на чолі з поважним генералом. Він пробіг поглядом по обличчях в’язнів, зупинився на моєму. Кілька секунд уважно вивчав мою худу фізіономію, потім засміявся і сказав:

— Липа!

І одразу ж пішов геть. Навіть нічого не запитав у в’язнів, нічого не сказав. Всі губилися в догадках, нічого не розуміли, а ми з Юліаном втямили, що чекістів на м’якині не проведеш…

Досі пам’ятаю вірша, якого я присвятив Юліанові:

Багато, багато

На світі доріг,

А нашу, мій брате,

Затрушує сніг.

І навіть до неї

Не можем прийти,

Бо мури довкруг

І жорстокі кати.

Далеко Вкраїна,

Степи і пітьма,

Та іншої стежки

До неї нема…

Вона нас з’єднала,

Мій друже, в тюрмі,

Вітчизна у серці —

І ми не самі…

Яка б не була

Перед нами стіна,

У нас, побратиме,

Дорога одна…

Збігала тяжка зима. Заґратоване вікно не було зашклене, проте в камері ми душилися від спеки. Іній вкривав віконниці, від подиху в’язнів знадвору темниці клубилася пара. Вечорами на темно-синьому небі спалахували яскраві сузір’я, чарували нас. Я оповідав товаришам історії розвитку людської думки, яка рвалася крізь павутину догм і релігійного обскурантизму до правдивого пізнання. Переказував зміст фантастичних творів, сам імпровізував (тоді в мені бурхливо почав лунати Голос Мовчання, даючи відповідь на всі нерозв’язані проблеми душі). В’язні заворожено слухали, такі лекції тривали всю зиму: безкоштовний природний «планетарій» був до наших послуг майже щодоби, бо Казахстан славився прозорою атмосферою і безхмарною погодою…

В березні містерія каторги набула драматичних форм. Юліану прислали з Галичини посилку (це був п’ятдесят четвертий і посилки дозволили навіть у спецтаборах). Він приніс її до камери, почав ділитися з товаришами. Зненацька відчинилася камера, і наглядач впустив до нас представника «злодіїв у законі». Вони мали домовленість з чекістами безкарно оббирати «фраєрів» та політичних (своєрідний кримінальний податок, хто сидів у в’язниці — знає цей одвічний «закон»; проте хіба держава не чинить так само, як тюремні «пахани»?). Так от: злодій ультимативно звернувся до Юліана — давай «належне». Той простягнув йому яблуко, лагідно сказавши: