Альтернативна еволюція

Бердник Олесь Павлович

Оте «Раввуні», — ласкава форма слова «Учитель» — потрясло чомусь мене в дитинстві, і я навіки прийняв у серце реальність далекої, а разом з тим — рідної події Містерії Христа.

Пам’ятаю достеменно, що вразив мене не текст. Слова з книги були тільки спусковим курком пострілу з далекого минулого, що пробудив мій дух в дні муки й смерті…

*

…Дні фашистської окупації під час другої світової війни наша сім’я перебувала в родинному селі Кийлів над Дніпром. Густі ліси,

заплави допомогли переховатися від німців, які сотнями тисяч вивозили українців до рейху. В сорок третьому році повернулися наші війська. Я попросився добровольцем у діючу армію. В сорок четвертому році потрапив на фронт. Здобувши військовий фах підривника-мінера, часто повзав поруч зі смертю, бо ж відомо, що мінери помиляються лише один раз.

Після поранення потрапив до шпиталю, а на початку сорок шостого повернувся додому. Прислухався до голосу серця і духу — куди йти, що діяти? Хто я? Де мій шлях?

Тоді ж почав учитися в театральній студії при театрі Франка. Дуже швидко відчув, що цей фах не для мене, бо саме життя було кривавим, страшним спектаклем, де люди невпинно перевдягалися в обманливі личини, дурячи один одного, містифікуючи ближніх і самих себе. Грати спектакль у спектаклі? Це здалося мені верхом абсурду…

В кінці сорок шостого року я побачив сон…

Повзу по страшній крутизні на гору. Знаю, що там, на вершині, стоїть мій батько і я мушу його замінити у якійсь тяжкій справі. Довго піднімався. Перешкоджали гримлячі потоки, обвали, урагани, тумани. Я обдирав руки й ноги до крові, задихався від туги й самотини.

Та ось хмари розійшлися і я на вершині побачив… Христа. Він тримав на плечах велетенську скелю, немислимий тягар, мов міфічний Атлант. Вся шкіра на ньому була оголена, кров струменіла по тілу, очі з тугою й надією глянули в мої зіниці.

Тягар захитався. Я кинувся Йому до ніг і прокинувся…

Сон вразив мене. Нагадав осяйне видіння з дитячих літ. Реальність Христа ввійшла в моє серце, ніби огненний меч, якимись поза інтелектуальними каналами — крізь світи тайни…

В сорок дев’ятому році при закінченні студії я був присутній на відкритих партійних зборах. В ту пору переслідували так званих космополітів. Я виступив на захист скривджених і без належної поваги висловився про Кагановича та Сталіна. За півгодини про мій виступ знали в органах безпеки. Друзі попередили, щоб я виїхав з Києва. Так я опинився в древньому Галичі, де працював відповідальним секретарем міської газети.

Того ж таки року Христос знову з’явився мені у сновидінні.

Я стояв під височенною горою. З вершини хутко спускалася біла хмарина. Вона розійшлася. Біля мене стояв Христос. На ньому був багряний хітон, на чолі кривавився Терновий Вінець. Я тривожно дивився в Його сумні очі, і Він здавався мені рідним, близьким, як батько, побратим, брат…

І я несподівано запитав: — Чому з’явився мені, брате Ісусе?

Він сказав: — Глянь на оцю дорогу…

Я поглянув туди, куди Він показував. Там гриміли бурхливі потоки, громадилися непрохідні гори, урвища, в’юнилися хаотичні корчі

вікових дерев.

— Бачу, — відповів я.

— Іди по цій стежині…

— Що маю зробити там? Навіщо?

— Іди, — ласкаво, але владно сказав Христос. І я рушив. Він підняв руку, благословляючи…

Це видіння було мені в Кийлові, куди я приїхав у гості до мами. А коли за кілька днів я повернувся до Галича, то в першу ж ніч знову побачив моторошний сон…

Я стояв на колінах у церкві. Єпитрахиль священика покривала мою голову. Я боковим зором бачив довкола кільце ченців у чорному, і вони співали басами відому революційну пісню: «Вихри враждебные веют над нами, темные сили нас злобно гнетут…»

Мелодія гнітила, заколисувала, здавалася якимось тяжким ритуалом. І я відчував, що минають роки в цьому стані — стояння на колінах під покровом єпитрахилі.

Серце задихалося від туги і жаху: допоки, допоки мені стояти у чорному кільці й слухати присипляючу мелодію.

Зненацька згори вдарив фіолетовий промінь. Я визирнув з-під єпитрахилі. Світло лилося з куполу храму, падало на моє обличчя. Пролунав потужній голос згори:

— Се єсть син мій улюблений! Слухайте його!..

Я кинувся зі сну. Старенька галичанка, в якої я наймав квартиру, коли вислухала сон, сплеснула руками: «Ой буде тобі скорбота, потрапиш до в’язниці»…

Так і сталося. Того ж дня мене заарештували. Повезли до Станіслава. Потім на пересильну тюрму до Львова. В камері, де було близько двохсот душ, я відчув велику силу єдності. Вечорами, перед сном, галичани, гуцули ставали на коліна і співали пісенну молитву, що потрясала в’язницю. Наглядачі бігали, репетували, погрожували, а мелодія здіймалася до неба, колихала сфери: «О Мати Божа, ми Твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти…»

Я лише тепер відчув, що нинішня воля України добувалася тоді, у задушливих ямах темниць, у лабіринтах тяжкої долі українців — правдивих дітей Пречистої…

*

За півроку був суд. Це була така неправедна, така підла розправа, що мій дух — дух чистої, вірної найкращим ідеалам людини — обурився і, очевидно, палко зосередився сам в собі, щоб віднайти подальший смисл існування.

Після вироку мене одвели до камери при суді, замкнули. В ту ж мить я відчув присутність Христа.

Це не була думка про Христа, не молитва до Нього, що було зрозумілим в такому стані напруги та відчаю, — Він Сам був б: мене, обнімав, говорив зі мною.

Це було раптово, блискавично! Довкола пливло Світло, стіни, вікна, грати, дерев’яні лавки проглядали ніби крізь променисте марево. Полум’яні струми пронизували тіло, хвиля Радості хлюпала в серце.

Я став навколішки, але це не був стан раба. Я припав до колін Батька, Учителя і Брата. Я збагнув, що повернувся до себе, до рідного дому. Палка молитва зірвалася з вуст, я прохав Його:

— Приймаю все, що несе доля! Лише про одне благаю: не залишай мене серед бурі світової! Будь зі мною, Коханий!