Альтернативна еволюція
Шрифт:
Фанатиків, агресивно віруючих у Христа, завжди було досить, безліч було й таких, що безтрепетно кидалися на смерть, на муки, жадаючи Царства Божого, проте ці вражаючі жертви не міняли світової ситуації, і кривава ріка хлюпала в груди людства, і сходили в могилу змучені чеканням покоління, а священнослужителі завчено повторювали: — Ніхто не відає дня й часу Приходу — лише один Вітець Небесний!
І бунтуюча душа справедливо запитує: — Чому, справді, не приходить Христос? Чому так жорстоко, безжально запізнюється? Хіба гори трупів не волають до неба? Хіба ще не досить кривавих рік протекло в океан, сповнюючи його свідоцтвом муки й терзань?
Чи, може, Його нема? А якщо Його нема, то нема й Сина Його — Христа? І ми лише жертви історично-духовної фікції, нав’язаної нам хитрими жерцями давнини, слугами Батька Обману?!
*
Марно шукати відповідь у тих чи інших книгах. Книги — лише знак мислі тих людей, котрі пройшли перед нами. І якими б переконливими та логічними не були ті думки, якщо вони не запалять наше серце і воно не спалахне, — віра не прийде, не засяє в шукаючій душі.
Але що таке віра? Невже лише почуття, що не потребує підтвердження? Тоді вона буде смішним забобоном.
Віра породжує вірність. А вірність вимагає найвищого доказу — відчуття незнищенної реальності того, в що ти віриш.
Відтак, Віра — то найвище Знання, Знання Серця.
Так ми приходимо до висновку, що віра — результат досвіду життя. І якщо правдива віра спалахне в серці — така людина вже не спить, а йде поруч з тим, кому вірить. І така пробуджена людина здатна пробудити інших.
Які ж реальні вияви буття Христа? Кому Він з’явився? Коли? Чи достатньо євангельських свідчень про Його З’яву Апостолам та люблячим Супутницям? І чому Він не З’являється світові нині, в грозову пору Апокаліпсису? Яка гора абсурду й жаху має нагромадитися, щоб дати Йому сигнал для Приходу?
Мільйони людей лише скептично посміхаються, чуючи Його Ім’я, не розуміючи, що Вогонь може бути пізнаний лише Вогнем!
Розповім про свої зустрічі з Учителем Серця, про зустрічі набагато реальніші від феноменів довколишнього світу, в існуванні яких ніхто не сумнівається. Саме ці зустрічі поступово, крок за кроком відкривали мені Тайну Христа…
*
Є прекрасні оповіді-міфи про давніх богів: Зевса, Браму, Кроноса, Митру. Ці боги довгі віки панували над мислями й життями мільйонів людей. Проте хто чекав або чекає приходу Зевса чи Брами? Хто мріяв про зустріч з ними? Хто вірить, що вони можуть допомогти осягнути нове, радісне буття? Навпаки, нам відомо з деяких міфів, що Зевс жорстоко покарав Прометея за те, що Титан приніс людям Вогонь і допоміг оволодіти Пізнанням та Майстерністю.
В тих міфічних аналогіях боги завжди були тиранами, повелителями, диктаторами. І не збуджували в серцях любові, а лише страх.
Та настала Пора Христа. Захиталися трони давніх богів. Упали. Поміж руїн тиранічних небесних культів засяяв Образ Сина Людського — живий, близький, рідний.
Світ стрепенувся. Серце Людства відчуло подих Таємниці. Повірило в грядущий Прихід Христа і палко очікувало Його.
Але що ж сталося далі? Чому чекання здається нескінченним? І чому нема байдужого ставлення до Христа? Його або люблять або ненавидять. Він не стає літературним міфом, а владно входить у клекіт життя. Інша справа, що для більшості сучасників Він — скам’янілий ідол, духовна вісь, довкола якої крутиться догматично-теологічна машина, але для зрячих, для духовно-пробуджених Христос — Полум’яний Герой, котрий ступає по кам’янистій стежці тяжкої Землі, і з краплин Його Крові виростають найкращі квіти людського буття.
*
Мені йшов п’ятий рік, коли я став свідком дивної, ганебної, але й хвилюючої містерії.
Зближався Великдень. Сім’я наша жила тоді в невеликому селі на Київщині. Колгоспу ще не було, люди працювали в так званих «комунах». Приїхали з району «войовничі безбожники», зібрали комунарів, звеліли готувати атеїстичний спектакль. Комунари одягали звірячі машкари, вивертали вовною догори кожухи, прироблювали до голови чортячі роги. Потім рушили до церкви. Там тривало богослужіння. Одягнуті пекельними потворами комунари кружляли довкола храму, горлаючи: «Долай, долой раввинов, монахов и попов!» І не розуміли, не могли зрозуміти темні душі «войовничих безбожників», що своєю божевільною акцією вони стверджують Буття Боже, бо користуються костюмерією Божого Антипода — Батька Обману.
Священик — сивий дідок — в оточенні жменьки старих баб тремтячим голосом стверджував ще неясну моїй дитячій свідомості Правду: «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть здолав, і сущим у гробі життя дарував!»
Щось дивне, нетутешнє ввійшло в мою душу. Той гурт людей біля вівтаря серед мерехтіння свічок, те чортяче кільце, що верещало й плювалося, лаялося й погрожувало зібраним біля Образу Христа тремтячим душам, — все те залишило враження якогось таємничого прориву в небувалий світ, закритий від нас стінами дрімоти й неуцтва…
Коли мені виповнилося шість років, страшний голод почав нищити Україну. Знаю про ту жахливу подію не з переказів, не з сторінок часописів чи книг. Сам був учасником і свідком всенародного лихоліття.
Мертвяки валялися на дорогах, на городах, у хатах. Інколи з’являлася підвода, байдужі люди складали покійників штабелями на воза, одвозили до цвинтаря; там підводу перевертали, трупи гуркотіли в братську могилу, здичавілі собаки накидалися на здобич, люто скалячи зуби.
Я вже ледве тягав ноги. Ми з сестричкою Олею живилися сухими одвійками з проса і поступово згасали. Одного дня ми з матір’ю відвідали родичку, котра жила на березі Річища. В хаті — нікого, пустка. На печі мертва жінка.
Мати заголосила, когось кликала, щось робила біля покійної. А я звернув увагу на книгу, що її вітер гортав на підвіконні. Сторінки були розділені лінією пополам: зліва йшов незрозумілий текст, а праворуч — російською мовою з «ятями» та твердим знаком. Дроте я вмів читати, і в свідомість мою понад текстом, понад літерами ввірвався епізод з якогось далекого, таємничого світу:
«… віднесли Господа мого, і не відомо, де поклали Його.
Сказавши це, оглянулася і побачила Ісуса стоячого; але не впізнала, що це Ісус.
Ісус говорить їй: — Жінко! Чому ти плачеш? Кого шукаєш?
Вона, гадаючи, що це садівник, говорить Йому: — Пане, якщо ти виніс Його, скажи мені, де поклав Його, і я візьму Його.
Ісус говорить їй: — Маріє!
Вона, повернувшись, говорить Йому: — Раввуні! що означає: Учителю!..»
Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї запону нерозуміння, і її щасливий, радісний вигук: — Раввуні!