Анна Киевская
Шрифт:
— Ні,— відказала вона, всміхаючись. — У багатому герцогстві Нормандія панують спокій і лад.
— Я добре знаю це й сам! — пробурчав він і одразу ж нахмурив брови.
— Любий володарю, скажіть, чим я вас прогнівила?
— Люба моя, я саме подумав про приязнь, яку відчуває до вас герцог і на яку ви надихаєте його…
— Але ви, володарю мій, цього не засуджували!
— Це був тільки політичний маневр…
— Що ви кажете?! Всі ці роки ви давали волю цим благородним і чистим почуттям задля своєї політики! Я не розумію…
— Яке це має значення? Це не жіноча справа!
— У моїй країні чинять зовсім інакше. Мій батько ніколи не нехтував порадою матері й часто
Король тільки знизав плечима. Засмутившись, Анна відійшла вглиб кімнати, відсунула завіску, що затуляла вхід до її каплички, й уклякла перед ледь освітленим золотим хрестом, у якому були сховані реліквії новгородської Пречистої діви. Невдовзі вона цілком заглибилася в молитву.
На початку літа французькі та анжуйські війська, що стояли в графстві Мен, перетнули рівнини Аржантон та Фалез і вдерлися до Нормандії. Король Франції і граф Анжуйський розташували свій командний пост в абатстві Сен-П’єр-сюр-Дів і послали війська на північ, де ті, як завжди, грабували й палили все на своєму шляху. Тих небагатьох вояків, які вціліли колись у бою під Мортмером, дуже непокоїло, що вони знову зустрічають тут надто слабкий опір, але кпини їхніх товаришів швидко розвіяли ці побоювання.
Герцог чекав на напад супротивника, але вважав, що це станеться наприкінці літа. Він замкнувся в замку Фалез, скликав там своє військо й наказав вивідувачам щодня повідомляти йому про пересування ворожих армій. Ці армії, що їх супроводжували вщерть завантажені трофеями повози, знову прийшли в Кан і переправилися через річку Орн, а тоді подалися до гирла річки Дів. Генріх та Жоффруа Мартель разом зі своїми придворними розкинули військовий табір на морському узбережжі. При світлі від розкладених на піску багать рицарі грали в кості, слухали розповіді якогось оповідача про подвиги хороброго Роланда, попивали солодкавий напій, що його забрали в нормандців, або розважалися з дівчатами. Стояла тиха, тепла й запахуща ніч, на небі сіяли зорі, під місяцем виблискувало спокійне море. Генріх у веселому настрої схилився над Олів’є Арльським. Та насуплене обличчя юнака враз засмутило його.
— Що з тобою, мій любий друже? З певного часу я помічаю, що ти став дуже сумувати… Хіба ти не почуваєш себе щасливим зі мною? Хіба ти не маєш усього, чого тільки душа твоя забажає?.. Чи, може, ти вже не любиш свого короля?.. Чому ти не відповідаєш?.. Отже, йдеться саме про це? Ти любиш когось іншого?
Трубадур заперечливо похитав головою.
— Тоді що сталося? Тобі когось бракує?
— Він загине.
— Нічого не розумію! В чім річ? Я наказую тобі… Даруй, прошу тебе, — поправив сам себе король, побачивши, що його слова роздратували друга.
— Ваша величносте, ви завжди були добрі до мене, але я стомився від цього життя, від інтриг, від ненависті одних і ревнощів інших. Я волів би, щоб ви наказали мені покинути вас…
— Ніколи цього не буде!
— …і посвятили мене за мою мужність у рицарі.
— Тебе— в рицарі?
Король зневажливо засміявся, мовби давши Олів’є ляпаса. Той ураз зірвався на ноги й схопився за шпагу. Але Генріх не потягся до своєї шпаги. Він навіть не ворухнувся, тільки зневажливо кинув:
— Ти наважуєшся підняти руку на свого короля?!
— Мене образив чоловік, а не король! Ставай до бою! Чи, може, ти боїшся, що я проштрикну тебе не так приємно, як минулої ночі?
— Сердешний Олів’є, я ж бажаю тобі тільки добра!
До них нечутно підійшли королівські охоронці, оточили королівського коханця й оглушили його.
Нарешті герцог Нормандський зважився
— Їхні повози так перевантажені награбованим добром, що їм буде потрібно багато годин, аби дістатися на другий берег, — уточнив один із нормандських розвідників.
— Тhог аїе! — вигукнув Вільгельм і так підскочив на своєму коні, що на кінці його списа аж затріпотів прапорець.
З войовничим криком нормандці — і рицарі, й простолюд — кинулися вперед.
Король Франції і граф Анжуйський, переправившись через Дів, підіймалися на пагорб. Вони зупинилися й озирнулись, задоволено дивлячись на довгу стрічку з людей, коней та возів, що простяглася в далину.
Раптом до них долинув такий страшний войовничий погук, що він заглушив гамір їхнього численного війська, яке полохливо заметушилося на схилі пагорба.
— Нормандці! — вигукнув Жоффруа Мартель.
Генріх мусив схопитися за сідло, щоб від несподіванки й переляку не впасти. А далі вони, остовпілі й безпорадні, стали свідками побоїща, в якому поклали голови їхні воїни.
Вільгельм добре розрахував час свого наступу. Перша третина французького війська вже перебралася через Дів, друга була на мосту, а третя до нього ще тільки підходила.
На ар’єргард французького війська, яким командував граф де Блуа, навально накинулася ватага нормандських селян, озброєних кийками, рогатинами й заступами, немилосердно лупцюючи й рубаючи супротивника. Приголомшені французи наштовхнулися на мосту на завіз, утворений возами, пораненими кіньми, кавалерією, що басувала на місці, та перепудженою худобою. Водночас у бій вступили нормандські воїни. Попри свою хоробрість, французи й анжуйці кинулися навтіки. Декотрі з них стрибали у воду, намагаючись урятуватися, течія повноводої річки підхоплювала їх десятками, і вони потопали на очах у сторопілого короля та графа. Частина трофеїв потрапила до рук нормандців. Невдовзі почалася страхітлива різанина… На лівому березі Діва залишилися самі тільки спотворені трупи з відрубаними руками та ногами. А різанина на мосту тривала… Хвилі в річці забарвилися кров’ю, чайки виловлювали з води шматки людських тіл… Граф Анжуйський упав навколішки; здавалося, його недовірливі очі побачили те, що колись побачив святий Йоанн — Апокаліпсис:
«І побачив я одного Ангола, що на сонці стояв. І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть — і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней,і тих, хто сидить на них, і тіла всіх вільних і рабів, і малих, і великих…»
Бог напевне покарав графа за його непогамовне прагнення до могутності. Граф каявся, бив чолом у землю, молячись до Всевишнього. Та Бог не чув його. Повінь досягла найвищого рівня, хвилі вирували довкола стовпів. Зчинилася велика й безладна метушня… Воїни не почули першого тріску; коли вони усвідомили, що їм загрожує небезпека, міст упав із жахливим гуркотом, заглушивши зойки тих бідолах, які разом з мостом звалились у воду. Тепер на поверхні Діва видно було тільки шоломи, руки, ноги, колеса, коней і людей, що зі смертельного страху хапалися одні за одних. Це видовисько так приголомшило нормандців, що вони на якийсь час припинили бій. Але їхній герцог крикнув: