Анна Киевская

Дефорж Режин

— Я не забув, голубе. Побудь із своїми товаришами. Я підійду до вас.

Коли Анна побачила гарного співака, в неї защеміло серце. Після згубного походу на Нормандію вона більше не бачила Олів’є Арльського. Генріх відмовився відповідати на її запитання, і жоден із трубадурових товаришів не міг чи не хотів сказати їй щось певне. Вона не розуміла поведінки свого чоловіка, який доти не міг прожити без коханця жодного дня.

Тож Анна вирішила поспитати ще раз.

— А ви не знаєте, що сталося з трубадуром Олів’є? Чому його більше не видно при дворі? Він уже вам не подобається? Може, він припустився якоїсь помилки? Чи не спіткало його нещастя? Я сумую без нього.

—

Сумуйте собі, скільки вам завгодно, але при мені про нього більше й не згадуйте!

— Чому ви так гніваєтеся? Благаю вас, скажіть, що з ним усе гаразд.

— Годі! Більше ні слова про нього! Це вас не стосується… Сину мій, ви теж наважуєтесь звести на мене руку? — промовив Генріх, піднімаючи хлопчика, який відбивався й кричав. — Замовкніть, сину мій, а то я накажу замкнути й вас у дуже темний карцер.

Олена вирвала малого з королевих рук і, наскільки їй дозволяла її огрядність, кинулася навтіки. Анна, стримуючи сльози, побігла їй услід і зникла за завісками, що відгороджували від зали її молитовний куток. Із зали до неї долинав спів і сміх.

Скільки часу вона пробула в цьому пригніченому стані? Холод вивів її із сумних роздумів. Анна взяла хутряну накидку, загорнулася в неї і лягла на килим, утупившись очима в полум’я нічника.

— Анно… Анно Ярославно, прокинься!

— Це ти, Олено? Мені снилося, нібито я в батьковому палаці…

— Дочко моя, тебе кличе король.

— Мене кличе король?

— Еге ж, у своє ліжко.

— Щоб поділити його з одним із його любчиків?

— Не будь такою злою, дочко, він же твій чоловік!

— Поганий чоловік. Він з огидою лягає зі мною в ліжко. А втім, після народження моєї бідолашної дитини він ще жодного разу не підходив до мене й щовечора відсилає мене спати до придворних дам та служниць! Не піду!

— Невже ти забула, що найперший твій обов’язок як королеви Франції — народжувати йому синів?

— Я вже йому двох народила.

— Цього мало, коли згадати про те, скільки народила твоя мати Індігерда…

— Мої мати й батько любили одне одного. Для них кохатися було так само природно, як їсти й пити. А про короля цього не скажеш. Йому здаються природними пестощі не дружини, а слуг. Отож нехай і робить їм дітей!

— Замовкни, а то ще хтось почує!

Анна зареготала.

— Сердешна Олено, тут усі знають, що король віддає перевагу хлопцям, а не жінкам.

— Королева не повинна цього знати!

— Годі розбалакувати про Генріха та його пестунчиків. Іди й скажи йому, що я нездужаю.

— Але ж…

— Поквапся виконати мій наказ, я стомилася.

Анжель Люссакська саме докінчувала заплітати королеві коси, коли король відсунув завіску.

— Ця опасиста селючка Олена сказала мені, що ви занедужали. Звісно, вона, за звичкою, висловилася невдало, бо ви, я бачу, маєте чудовий вигляд. Чи не так, любий Тьєррі?

Тьєррі Лісовий — хлопця називали так через те, що мисливці знайшли його в санліському лісі,— погойдав білявими кучерями, і на обличчі в нього з’явилася гримаса невдоволення й сумніву.

— Ні?.. Одначе королева — чи не найвродливіша жінка у Французькому королівстві. До речі, спитай у Байстрюка Нормандського, що він думає про це…

— Генріху!

— Що, моя пані?

— Ви забагато випили!

— Лише стільки, скільки треба, щоб забути про ваш холодок, моя рибонько. Але я згоден усе вам вибачити. Ходіть, погрійте свого старого чоловіченька… Нам треба народжувати принців для Франції!

Вони перетнули велику залу; попереду йшли два юнаки із смолоскипами в руках. То тут, то там на солом’яних матрацах спали слуги й служниці, зброєносці.

Король розсунув завіски біля

просторого ліжка й повалив Анну; вона, скорившись, заплющила очі й чекала, коли чоловік накинеться на неї. Незабаром вона почула стогін та якесь дивне шарудіння й зрозуміла, що Генріха попередньо пестить гарний білявчик, аби той міг виконати свій подружній обов’язок. Коли король був готовий, він задер на ній сорочку й за допомогою чужої руки встромив у неї прутня. Анна відвернула обличчя, щоб приховати сльози сорому й огиди. Дуже швидко Генріх обм’як і відірвався від тіла, до якого відчував саму відразу. Потім, зітхаючи, пригорнувся до Тьєррі, який переможно дивився на королеву.

Король кохався так із королевою щоночі майже цілий рік — аж до того дня, коли Анна сказала йому, що, мабуть, знову завагітніла. І від цього обоє відчули неабияку полегкість.

У королівстві знову запанував голод. Дощі вимолотили хліба на пні і зрештою згноїли убогий урожай зовсім. На розгрузлих дорогах знову з’явилися юрби злидарів, яких голод вигнав з їхніх хиж. Вони товпилися біля брам міст, замків та монастирів, сподіваючись вижебрати шматок хліба. Анна розпорядилася відчинити двері церков і прихистити в них безпритульних. У лікарні, заснованій з її волі, опікувалися хворими та маленькими сирітками. Незважаючи на вагітність та лютий мороз, вона щодня провідувала хворих. Анна намагалася бодай трохи втішити їх, а потім дбала про похорон тих, хто помер уночі. Наглядала вона й за уроками у своїй школі, допомагала роздавати гарячий суп у церквах, накладала податки на вельмож та знатних жінок. Кожне з них мало зробити свій внесок. Найщедріший серед усіх був, як завжди, Рауль де Крепі; на превелике невдоволення Ірини, чиї ревнощі, на якийсь час погамовані, спалахнули ще з більшою люттю, він надав королеві необмежений кредит.

Якось увечері, коли Анна поверталася з лікарні в супроводі тільки одного слуги, до ніг їй кинулася жінка, простягла пергаментний згорток, а тоді так швидко втекла, що королева не встигла й слова промовити. Паж нічого не помітив. Надворі було надто темно, щоб читати послання, і Анна подалася до школи. Діти вже були в оселі, вчителі молилися в каплиці, класна зала стояла порожня. На вчительському місці ще горів маленький вогник. Анна, спровадивши слугу, примостилася біля цього світла.

Що могли означати ці незграбно накреслені знаки? Вони нагадували їй… О ні, цього не може бути! Тут ніхто, крім Олени та Ірини, що розмовляли з нею, а також маленького Філіппа, який белькотів лише кілька слів, київською мовою писати не вмів. Анна ледве розшифровувала ці знаки. І що далі вона читала, то дужче переймалася почуттям радості з домішком нестерпної туги. Саме мовою її країни хтось давав їй звістку про Олів’є Арльського! Таємницю невідомого автора листа Анна вирішила розгадати потім. А зараз їй треба якнайшвидше розшукати місце, де король тримає Олів’є. В листі писалося, що трубадур перебуває не в паризькому будиночку, а найімовірніше, в одному з королівських замків, либонь, у санліському. Невідомий благав королеву в ім’я її вільного й щасливого дитинства допомогти йому врятувати Олів’є.

Врятувати трубадура — це було її найбільше бажання! Але чи то хтось не приготував для неї пастку? В кого спитати поради? Кому довіритись? Ох, як же їй знову бракувало Матільди!

Анна знала про взаємини між Іриною та Раулем де Крепі, але не знала, яку ненависть відчуває до неї ця молода жінка. Анна часто захищала її перед матір’ю, Оленою, яка так мріяла про багатого нареченого для своєї дочки й жила в горі та соромі. Тож королева й вирішила розповісти Ірині про свій намір потай зустрітися з графом Валуа.