Автограф для слідчого
Шрифт:
Козюренко залишив номер телефону й підвівся.
Довго розшукувати Байдачного в Ростові-на-Дону Шульзі не довелося; паспортний відділ повідомив, що той зупинився в готелі “Дон”. За годину Шульга оселився поруч Байдачного, через один номер.
Байдачного в номері не було. Майор пообідав у кафе на першому поверсі, купив кілька газет і сів у готельному холі так, щоб бачити кожного, хто входив.
Івана Гавриловича він упізнав одразу. З’явився той о п’ятій пополудні. Одягнутий у модний світлий піджак і зовсім світлі, мало не білі брюки. Чисто виголений, у сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком
Шульга скосував на свої ношені, із збитими підборами, туфлі, провів рукою по немодних брюках і залишився задоволений. Порівняно з Байдачним він виглядав справжнім провінціалом — це відповідало тій ролі, яку майор збирався грати, і надало йому впевненості. Побачивши, що Іван Гаврилович сів у ліфт, він піднявся слідом за ним.
З черговою по поверху вони умовилися. Цю молоду й грайливу жіночку порекомендували йому у штабі народної дружини. Вона зрозуміла Шульгу з півслова — лише уточнила деталі, й тепер, взявши у неї ключ від номера, Шульга ледь помітно підморгнув їй, — мовляв, усе гаразд.
Чергова очима вказала Шульзі на спину Байдачного, який саме зупинився в кінці коридора біля своїх дверей, і опустила вії, даючи зрозуміти, що все гаразд і майор може бути спокійний.
На вулиці стояла спека, було градусів тридцять, Шульга спітнів, хотів прийняти прохолодний душ, та не дозволив собі — мусив бути напоготові кожної секунди, лише вмився холодною водою. І даремно — Байдачний, певно, прийняв ванну, бо минуло вже півгодини, а чергова не дзвонила. Шульга подумав, що Іван Григорович встиг пообідати десь у місті і зараз заліз під прохолодні простирадла, пережидаючи спеку.
Однак телефон дзенькнув якось невпевнено, і майор одразу схопив трубку.
— Адміністратор, — почув голос чергової. — Вибачте, я помилилася…
Це був умовний сигнал, і Шульга вискочив з номера.
Байдачний стояв біля столика чергової — так було умовлено, вона мусила затримати Івана Гавриловича до приходу майора. Шульга віддав черговій ключ, натиснув на кнопку виклику ліфта. Байдачний, закінчивши розмову з черговою, став поруч.
Двері ліфта розчинилися безшумно, і Шульга ввічливо пропустив Байдачного. Двері автоматично зсунулися, і ліфт м’яко рушив, та мало не відразу зупинився. Байдачний не звернув уваги на зупинку, певно, вважав, що хтось з пожильців четвертого чи третього поверху затримав їх,— стояв перед дзеркалом і поправляв зав’язану широким вузлом краватку. Та двері не розчинялися, Шульга знав чому; цю вимушену зупинку було заплановано заздалегідь, ліфт мав рушити через чверть години; ці п’ятнадцять хвилин були відведені майорові для знайомства з Байдачним — ніщо так не зближує людей, як спільне нещастя чи навіть незначна прикрість.
Байдачний нарешті почав виявляти ознаки занепокоєння. Відірвався від дзеркала, зміряв Шульгу недбалим поглядом, мовив стривожено:
— Невже застряли?
Шульга відповів невизначено:
— Техніка…
Байдачний зупинив погляд на червоній кнопці з написом “дзвінок”, натиснув на неї. Може, хтось і почув сигнал, але в кабіні продовжувала панувати мертва тиша.
— Що ж вони? — безпомічно запитав Байдачний. — Не сидіти ж нам тут до вечора!
— Дозвольте… — Шульга безцеремонно відсунув його від пульта управління ліфтом, почав поперемінно натискати на кнопки. Та ліфт стояв, і майор вилаявся:
— Сучі сини, знав би, пішки спустився. Такі гроші беруть, і ніякої культури!
Байдачний подивився на нього задумливо.
— Пити хочеться, — сказав не до ладу, — зараз би пивка холодного…
— За рахунок адміністрації, — додав Шульга. — Але ж так і справді можна простояти чортзна-скільки! Що ж робити?
— Мабуть, сигнал зіпсувався, — констатував Байдачний. — А в мене побачення… — Нараз вибухнув люттю: — І що за порядки вошиві, не готель, а свинство якесь, три чорти їм у горлянку. — Він почав тарабанити кулаком по стінці ліфта. Шульга стукнув також кілька разів, нараз торкнувся руки Байдачного, спиняючи його:
— Тихше!
Той застиг з роззявленим ротом, дивився нерозуміюче, і Шульга вказав йому пальцем на підлогу. Знизу, мов з могили, долинули слова:
— Ви чуєте нас?
— Та чуємо! — закричав Шульга. — Що трапилось?
— Нічого страшного. Потерпіть трохи, скоро полагодимо.
Байдачний зиркнув на годинник. Зареготав нервово.
— Пропало моє побачення… — мовив скрушно.
— І гарна жінка? — поцікавився Шульга.
Байдачний хитнув головою, немов заперечуючи, та нараз посміхнувся криво й ствердив:
— Нічого.
Чомусь Шульзі здалося, що збрехав, либонь, побачення в нього було зовсім не з жінкою — що ж, тепер знайомі Байдачного нікуди від нього не дінуться.
— Жінки завжди запізнюються на побачення, — сказав підбадьорююче. — Може, встигнете. Давно в Ростові? — запитав, запрошуючи Байдачного до звичайної для пасажирів одного купе чи випадково зведених у спільному номері готелю людей розмови. — Спека тут…
— Недавно приїхав.
— А я тільки сьогодні. Дядько тут у мене, але тіснувато в нього. Ви в якому номері?
— П’ятдесят третьому.
— А я в п’ятдесят п’ятому! — удав, що зрадів Шульга. — Тож давайте знайомитися: Трусов Георгій Леонідович. — Простягнув руку, осміхнувшись широко й доброзичливо, як і личило провінціалові.
Байдачний сковзнув по ньому холодним, настороженим поглядом, і Шульга зрозумів, що той фактично вперше по-справжньому звернув на нього увагу. Погляд у Івана Гавриловича був чіпкий, либонь, обвести навколо пальця його було непросто, та весь якийсь лантухуватий вигляд Шульги та його наївна чи навіть трохи дурнувата посмішка вселили довіру в Байдачного — подав руку трохи зверхньо, як і личить людині, котра займає в суспільстві вищий щабель.
— Байдачний, — назвався і ледь потиснув руку майорові. — Іван Гаврилович до ваших послуг.
— І звідки ви? — поцікавився Шульга. Це була зовсім природна у таких випадках цікавість, і Байдачний не став брехати — та, зрештою, для чого, все одно заповнював листок новоприбулих у адміністратора.
— Киянин, — відповів.
— Бував, — аж зрадів Шульга, — бував у Києві, і скажу вам, могутнє місто. Зелень та все інше…
— А ви звідки? — ввічливо поцікавився Байдачний.
— Ого, — реготнув Шульга, — ми звідти, куди колись Макар телят не ганяв. — Він заздалегідь розробив досить вірогідну версію. — З Півночі.