Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

Козюренко залишив номер телефону й підвівся.

Довго розшукувати Байдачного в Ростові-на-Дону Шульзі не довелося; паспортний відділ повідомив, що той зупинився в готелі “Дон”. За годину Шульга осе­лився поруч Байдачного, через один номер.

Байдачного в номері не було. Майор пообідав у ка­фе на першому поверсі, купив кілька газет і сів у го­тельному холі так, щоб бачити кожного, хто входив.

Івана Гавриловича він упізнав одразу. З’явився той о п’ятій пополудні. Одягнутий у модний світлий піджак і зовсім світлі, мало не білі брюки. Чисто ви­голений, у сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком

і жовтих новеньких босоніжках. Взявши у портьє ключі, зупинився біля кіоска з парфюмерією, довго вибирав щось і нарешті придбав флакон одеколону й тюбик зубної пасти.

Шульга скосував на свої ношені, із збитими під­борами, туфлі, провів рукою по немодних брюках і за­лишився задоволений. Порівняно з Байдачним він ви­глядав справжнім провінціалом — це відповідало тій ролі, яку майор збирався грати, і надало йому впев­неності. Побачивши, що Іван Гаврилович сів у ліфт, він піднявся слідом за ним.

З черговою по поверху вони умовилися. Цю моло­ду й грайливу жіночку порекомендували йому у шта­бі народної дружини. Вона зрозуміла Шульгу з пів­слова — лише уточнила деталі, й тепер, взявши у неї ключ від номера, Шульга ледь помітно підморгнув їй, — мовляв, усе гаразд.

Чергова очима вказала Шульзі на спину Байдачного, який саме зупинився в кінці коридора біля своїх дверей, і опустила вії, даючи зрозуміти, що все гаразд і майор може бути спокійний.

На вулиці стояла спека, було градусів тридцять, Шульга спітнів, хотів прийняти прохолодний душ, та не дозволив собі — мусив бути напоготові кожної секунди, лише вмився холодною водою. І даремно — Байдачний, певно, прийняв ванну, бо минуло вже пів­години, а чергова не дзвонила. Шульга подумав, що Іван Григорович встиг пообідати десь у місті і за­раз заліз під прохолодні простирадла, пережидаючи спеку.

Однак телефон дзенькнув якось невпевнено, і ма­йор одразу схопив трубку.

— Адміністратор, — почув голос чергової. — Ви­бачте, я помилилася…

Це був умовний сигнал, і Шульга вискочив з но­мера.

Байдачний стояв біля столика чергової — так було умовлено, вона мусила затримати Івана Гаври­ловича до приходу майора. Шульга віддав черговій ключ, натиснув на кнопку виклику ліфта. Байдачний, закінчивши розмову з черговою, став поруч.

Двері ліфта розчинилися безшумно, і Шульга ввіч­ливо пропустив Байдачного. Двері автоматично зсу­нулися, і ліфт м’яко рушив, та мало не відразу зупи­нився. Байдачний не звернув уваги на зупинку, певно, вважав, що хтось з пожильців четвертого чи третього поверху затримав їх,— стояв перед дзеркалом і по­правляв зав’язану широким вузлом краватку. Та двері не розчинялися, Шульга знав чому; цю вимушену зупинку було заплановано заздалегідь, ліфт мав ру­шити через чверть години; ці п’ятнадцять хвилин бу­ли відведені майорові для знайомства з Байдачним — ніщо так не зближує людей, як спільне нещастя чи навіть незначна прикрість.

Байдачний нарешті почав виявляти ознаки зане­покоєння. Відірвався від дзеркала, зміряв Шульгу недбалим поглядом, мовив стривожено:

— Невже застряли?

Шульга відповів невизначено:

— Техніка…

Байдачний зупинив погляд на червоній кнопці з написом “дзвінок”, натиснув на неї. Може, хтось і почув сигнал, але в кабіні продовжувала панувати мертва тиша.

— Що ж вони? — безпомічно запитав Байдач­ний. — Не сидіти

ж нам тут до вечора!

— Дозвольте… — Шульга безцеремонно відсунув його від пульта управління ліфтом, почав поперемін­но натискати на кнопки. Та ліфт стояв, і майор ви­лаявся:

— Сучі сини, знав би, пішки спустився. Такі гро­ші беруть, і ніякої культури!

Байдачний подивився на нього задумливо.

— Пити хочеться, — сказав не до ладу, — зараз би пивка холодного…

— За рахунок адміністрації, — додав Шульга. — Але ж так і справді можна простояти чортзна-скіль­ки! Що ж робити?

— Мабуть, сигнал зіпсувався, — констатував Бай­дачний. — А в мене побачення… — Нараз вибухнув люттю: — І що за порядки вошиві, не готель, а свин­ство якесь, три чорти їм у горлянку. — Він почав тарабанити кулаком по стінці ліфта. Шульга стукнув також кілька разів, нараз торкнувся руки Байдачного, спиняючи його:

— Тихше!

Той застиг з роззявленим ротом, дивився не­розуміюче, і Шульга вказав йому пальцем на підлогу. Знизу, мов з могили, долинули слова:

— Ви чуєте нас?

— Та чуємо! — закричав Шульга. — Що трапилось?

— Нічого страшного. Потерпіть трохи, скоро по­лагодимо.

Байдачний зиркнув на годинник. Зареготав нер­вово.

— Пропало моє побачення… — мовив скрушно.

— І гарна жінка? — поцікавився Шульга.

Байдачний хитнув головою, немов заперечуючи, та нараз посміхнувся криво й ствердив:

— Нічого.

Чомусь Шульзі здалося, що збрехав, либонь, по­бачення в нього було зовсім не з жінкою — що ж, тепер знайомі Байдачного нікуди від нього не ді­нуться.

— Жінки завжди запізнюються на побачення, — сказав підбадьорююче. — Може, встигнете. Давно в Ростові? — запитав, запрошуючи Байдачного до зви­чайної для пасажирів одного купе чи випадково зве­дених у спільному номері готелю людей розмови. — Спека тут…

— Недавно приїхав.

— А я тільки сьогодні. Дядько тут у мене, але тіснувато в нього. Ви в якому номері?

— П’ятдесят третьому.

— А я в п’ятдесят п’ятому! — удав, що зрадів Шульга. — Тож давайте знайомитися: Трусов Георгій Лео­нідович. — Простягнув руку, осміхнувшись широко й доброзичливо, як і личило провінціалові.

Байдачний сковзнув по ньому холодним, насторо­женим поглядом, і Шульга зрозумів, що той фактично вперше по-справжньому звернув на нього увагу. По­гляд у Івана Гавриловича був чіпкий, либонь, обвести навколо пальця його було непросто, та весь якийсь лантухуватий вигляд Шульги та його наївна чи навіть трохи дурнувата посмішка вселили довіру в Байдачного — подав руку трохи зверхньо, як і личить лю­дині, котра займає в суспільстві вищий щабель.

— Байдачний, — назвався і ледь потиснув руку майорові. — Іван Гаврилович до ваших послуг.

— І звідки ви? — поцікавився Шульга. Це була зовсім природна у таких випадках цікавість, і Бай­дачний не став брехати — та, зрештою, для чого, все одно заповнював листок новоприбулих у адміністра­тора.

— Киянин, — відповів.

— Бував, — аж зрадів Шульга, — бував у Києві, і скажу вам, могутнє місто. Зелень та все інше…

— А ви звідки? — ввічливо поцікавився Байдач­ний.

— Ого, — реготнув Шульга, — ми звідти, куди ко­лись Макар телят не ганяв. — Він заздалегідь розро­бив досить вірогідну версію. — З Півночі.