Автограф для слідчого
Шрифт:
Йшов і ще раз виважував — чи все зроблене так, як належить?
Позавчора вони добряче випили в ресторані з Байдачним. Після того Іван Гаврилович запросив його до себе в номер і запропонував поставляти з Нар’ян-Мара шкурки пижика. Мовляв, там вони зовсім дешеві й на цьому можна заробити непогані гроші.
Шульга для годиться трохи покомизився, але, дізнавшись, що Байдачний пропонує йому по двадцять карбованців за шкурку, обурився. Мовляв, тридцять п’ять — жодної копійки менше, адже він знає, скільки деруть спекулянти за пижикову шапку, а товар у нього — перший сорт.
Байдачний погодився одразу, і Шульга подумав,
Байдачний подумав трохи й призначив Шульзі побачення в середині наступного дня. Пізно ввечері Івану Гавриловичу подзвонили з телефону-автомата. Цю розмову було записано на плівку, і вранці Шульга знав її зміст. Невідомий співрозмовник поцікавився, чому Байдачний не прийшов на місце зустрічі. Той пояснив, що надибав велике й перспективне діло і хотів би обговорити його із Спиридоном Всеволодовичем. Невідомий дав згоду й сказав, що Спиридон Всеволодович чекатиме на Байдачного ополудні.
Далі все було справою техніки. Працівники Ростовського-на-Дону карного розшуку вже не випускали Івана Гавриловича із свого поля зору. Було встановлено, що о дванадцятій дня він відвідав сорок восьмий будинок на Річковій вулиці, який належав громадянину Сорокіну. Пробув там недовго, певно, Спиридон Всеволодович оцінив його пропозицію, бо Байдачний з першого ж телефону-автомата подзвонив Шульзі й запропонував зустрітися з потрібною людиною. Він під’їхав до готелю на таксі, забрав Шульгу й привіз на Річкову. Майор уже знав, що за сорок восьмим будинком встановлено стеження, оглянувся, вийшовши з машини, та нічого не помітив — працівники карного розшуку знали свою справу.
Спиридон Всеволодович виявився невеличким на зріст бритоголовим чоловіком з вирластими очима, солодкою посмішкою й пухкими, червоними, наче розцілованими губами. Він дивився на Шульгу ласкаво, мало не ніжно, і розмовляв з ним мов з близьким родичем. Весь час запитувально зазирав йому у вічі, наче хотів дізнатися про бажання Шульги й негайно виконати всі його забаганки, якими б примхливими вони не були. Так само улесливо, навіть трохи підлабузницьки розмовляв Спиридон Всеволодович і з Байдачним, проте Шульга все ж вловив якісь нотки зверхності у поводженні з Іваном Гавриловичем і зрозумів, що Спиридон Всеволодович грає тут першу скрипку.
Спиридон Всеволодович повів мову про північні краї, де працював їхній новий знайомий, дивувався людям, яким доводиться жити в таких неймовірно суворих умовах, називав Шульгу “нашим героєм”, і майор, включившись у цю гру, недбало відкинувся на спинку зручного крісла, посміхався зверхньо й благодушно, як і належало посміхатися справжньому провінціалові, таланти й вартність якого нарешті визначили.
Шульга знав справжню ціну компліментів Спиридона Всеволодовича й розумів, що старий пройда промацує його — що ж, і ми не ликом шиті, — розповідав про Нар’ян-Мар так, як розповідав би про Київ, вільно називаючи вулиці та установи, розташовані на них, згадав кілька смішних деталей
— До вас, радість моя, поїде Іван Гаврилович, він чоловік досвідчений і зуміє оцінити обстановку.
Шульга помітив, як поворушився в фотелі Байдачний, та варто було Спиридону Всеволодовичу невдоволено зиркнути на нього, як одразу принишк. А той вів далі:
— Як у вас з часом, любчику мій, чи надовго приїхали до благословенного граду нашого?
— Я хотів би ще у Сочі… — удав, що завагався Шульга, — бо після наших морозів відпочити на морі…
Старий підвів очі вгору, наче радився із самим Всевишнім, і, мабуть, одержавши пораду, похитав заперечливо головою.
— Але ж ви зможете значно краще відпочити, одержавши дещо за перші шкурки. А тепер літаком до ваших країв… — Примружився й запитав зненацька: — До речі, коли завтра ви зможете вилетіти?
— Прямого рейсу нема, — Шульга був готовий до відповіді. — Можна через Ленінград або через Москву.
— Але ж завтра ми чекаємо речі з Києва, — встряв у розмову Байдачний. — І без мене…
— Забув, зовсім забув, — замахав руками Спиридон Всеволодович, однак в Шульги склалося враження, що нічого він не забув, просто ще раз хотів перевірити нового компаньйона.
Слова Байдачного про “речі з Києва” насторожили майора — невже норкові шкурки? Певно вони, і завтра усе це кубло можна взяти без зайвого галасу. Бо завтра будуть речові докази, й нікому з них не відкрутитися.
І все ж про всяк випадок спробував обережно заперечити, удавши наївність:
— У вас якісь речі з Києва, а в мене відпустка горить. Подумаєш, чи варто говорити про якесь барахло!
Байдачний перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, і той м’яко зауважив:
— У нашому ділі, хороший мій, поспішливість ой як протипоказана. По лезу ходимо, і що таке один день? Прийдеш завтра сюди о третій, пообідаємо, погомонимо. Та, може, у тебе інші плани? До речі, хто влаштував тобі номер у готелі?
Шульга виразно поворушив указівним і великим пальцями правиці.
— Нас, полярників, адміністратори готелів за півкілометра чують, — зареготав весело. Зітхнув нараз: — Завтра субота, і я обіцявся дядькові… — Він знав, що Байдачний вже дзвонив по телефону, названому ним, і старий холостяк, працівник одного з районних відділів міліції, спритно розіграв дядька, трохи ображеного на свого племінника, який не встиг як слід і побачитися з ним.
— Уранці до дядька, — дозволив Спиридон Всеволодович, — а о третій сюди. Бо справи є справи, і завтра, можливо, доведеться вилітати.
Шульга, погоджуючись, кивнув. Розмірковував: літаки з Києва прилітають завтра на початку десятої вранці і о тринадцятій… Щоправда, можна й поїздом… Зрештою, яке це має значення. Київського гостя зустрічатиме Байдачний, а того працівники карного розшуку будуть “вести” до кінця. Якщо, залишивши “речі з Києва”, цей третій піде з будинку на Річковій, його випустять і візьмуть трохи пізніше, після того, як заарештують ватажків.
— Згоден, — мовив, — гадаю, що дядечко не дуже ображатиметься на мене.