Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

“У нас із слідчими ой як погано, людей не виста­чає, а в тебе юридична освіта. Підеш на роботу до міської прокуратури”.

Не встиг тоді Козюренко приступити до робо­ти, як йому доручили спільно з карним розшуком розплутування складної справи — коли початкуючий слідчий підіймався сходами карного розшуку, чергові козиряли йому з особливою поштивістю: слідчий ходив у генеральському пальті, і в цьому щось було— ніхто не знав, що конкретно, можливо, воно символі­зувало майбутню кар’єру слідчого, а може, просто звикли витягуватися перед блискучою й рипучою жов­тою начальницькою шкірою…

Як давно це було, і скільки років лежить

пальто, присипане нафталіном, у дивані!

Тепер у нього пальто з легкого сірого драпу з боб­ровим коміром, і скільки іронічних посмішок поба­чив би на обличчях перехожих, якщо б вийшов на ву­лицю у цьому шкіряному ветерані!

Зарипіли двері, й рудоволоса жінка прошмигнула повз полковника. Козюренко ступив до комірчини оцінювача.

Левинський не дивився на нього — всю його увагу привернуло пальто, що звисало з руки Козюренка. Він спритно підхопив його і розклав на столі, а пол­ковник відступив, розглядаючи Левинського.

Чоловік невизначеного віку, від п’ятдесяти до шіст­десяти років, із сильними, м’язистими руками. Паль­ці, які швидко перебирали хутро, були довгі й дря­піжні, з неохайними чорними півмісяцями нігтів, і чомусь Козюренко подумав, що зараз Левинський видиратиме з цигейки пасма хутра, щоб перевірити, чи не обманюють його, не підсовують гнилий товар. Він подивився на Левинського пильно, і на мить вони зустрілися поглядами, можливо, що це лише здалося Козюренкові, бо очі в Левинського дивилися в різні боки, одне було темне, друге, здається, зелене, і точно визначити, дивиться він на тебе чи ні, було важко, принаймні спочатку. І все ж Козюренко знав, що Ле­винський подивився на нього уважно. Либонь, він звик з першого погляду визначати справжню вартість людини, й Козюренко не був для нього особливою за­гадкою, бо ще раз провів широкою долонею по цигей­ці, смикнув себе за мочку рожевого вуха і мовив твердо:

— Три сотні. — Перечекав кілька секунд, надів окуляри й подивився на Козюренка вивчаюче. — Але не раджу… — В голосі його забриніли співчутливо-конфіденціальні нотки: — За таке пальто можна взяти більше.

Козюренко спантеличено знизав плечима: мовляв, у чому ж справа, хто ж відмовлятиметься від зайвих грошей? Подумав: невже цей пройда одразу запро­понує гендель? Але ж, якщо операція з норковими шкурками його рук справа, не може бути таким при­мітивним і дрібним. Прибутку з цього пальта для ньо­го — півсотні, не більше, але клієнт може одразу по­скаржитися, не кожен, звичайно, та принаймні один з десяти…

Наче у відповідь на ці думки, Левинський посміх­нувся якось гірко, опустивши куточки блідих, зне­кровлених губів, і запропонував:

— Пальто треба перешити. — Підняв обома рука­ми за комір, струсонув. — Матеріал — люкс, хутро мало не нове, та й шкіра!.. Таку шкіру тепер важко знайти, це я вам точно кажу, та й ви самі знаєте. — Зітхнув. — Але не модне, кожен гляне й не візь­ме. І матиме рацію, для чого ж шкіряну рясу купу­вати?

Усе було правильно, і Козюренко не міг не пого­дитися з оцінювачем.

— Але ж, — почав нерішуче, — де знайти майстра і скільки візьме?

— Я вам пораджу, — довірливо мовив Левинсь­кий. — Є в мене один, старий вже і бере трохи більше, та кращий майстер у місті, і зробить усе чудово. Звичайно, якщо в майстерню здасте, лежатиме кілька місяців, та й зіпсують. А цей візьме сотню, за два тижні буде готове, й потягне тоді п’ять кусків. І вам зайва сотня, і майстру навар.

“І тобі, — подумав Козюренко. —

Певно, працює з майстром навпіл… І як усе елегантно зроблено: со­бі — жодної копійки, турбується лише про клієнта, тільки радить йому… А ціна поради — півсотні!”

Левинський провів долонею по їжакуватій, під Керенського, зачісці, зняв окуляри, і знов його облич­чя стало співчутливо-розгубленим.

— Я не примушую вас, — мовив украдливо, — і за три сотні ми візьмемо ваше пальто. Мінус сім процен­тів комісійних.

Козюренко рішуче потягнув до себе шкірянку.

— Пораджусь з дружиною, — відповів. — Зайду завтра.

Левинський допоміг йому заховати пальто до ва­лізи.

— Більше вам ніхто не дасть, — мовив на про­щання.

Козюренко доніс валізу до машини, що стояла за рогом. Сів на заднє сидіння. Думав: яке ж враження справив на нього Левинський? Ніяк не міг згадати виразу його очей, либонь, тому, що дивилися вони в різні боки, і це тривожило Козюренка, як триво­жить усе незбагненне. Але як швидко й спритно обро­бив він клієнта, і був би на місці Козюренка справж­ній відставник, давно б уже погодився на пропозицію оцінювача.

Нараз Козюренко подумав: чи не схибив він? Справжній відставник погодився б, а він не взяв адре­си майстра… Може, Левинський запідозрить щось і стане вдвоє обережнішим? Але ж він обрав абсолют­но пристойний привід для відступу — такі підстарку­ваті відставники погано орієнтуються в цивільному житті, й порада дружини їм просто необхідна.

Раптом згадав, який зневажливий погляд кинув йому вслід Левинський, і тихо засміявся. Шофер озир­нувся запитувально, та полковник махнув рукою: мовляв, усе гаразд, і не звертай уваги…

Шульга чекав на Козюренка з новинами. По-пер­ше, експертиза встановила, що записка Коржеві на­писана рукою Левинського. По-друге, комірник товар­ної станції твердить, що норкові шкурки одержані зовсім іншою людиною.

— Як ми й передбачали, — сказав Козюренко спо­кійно. — Тепер — нагляд. Кожен крок Левинського мусить бути відомий нам.

Під час обідньої перерви Левинський випив пляш­ку кефіру з булочкою в сусідньому кафе, постояв тро­хи на тротуарі під каштаном, дивлячись, як поливає газони водовоз, поколупався сірником у великих жов­туватих зубах і подався до телефону-автомата. Обій­шов ті, що стояли неподалік від магазину, хоч нікого в двох будках не було, подався далі, за два квартали. Він був обережний, Олександр Степанович Левинський звик виважувати кожний крок і ділові розмови рідко коли вів по телефону. Якщо ж не було іншого виходу, дзвонив з автомата подалі від квартири, де мешкав, і від магазину, де працював.

Покрутив диск і, почувши знайомий голос, за­питав:

— Це ательє? Прошу техніка Федора Юрійовича.

— Вас слухають.

— Позавчора ми домовлялися з вами про ремонт телевізора. Із четвертого будинку, пам’ятаєте? Плаває зображення, телевізор “Електрон”. О сьомій я буду дома, чекаю на вас, ви зрозуміли?

У відповідь лише мугикнули, й Левинський пові­сив трубку. Посидів у скверику під кущами бутлеї, рівно дихаючи, — це корисно для здоров’я, а здоров’я своє Олександр Степанович цінував над усе. Слава бо­гу, пташиного молока, мабуть, йому тільки й не виста­чає, жити б і жити, скоріше б на пенсію, тоді влітку на південь, у приморські краї, в людське море, де й пошикувати не гріх, аби були гроші, а грошей йому з дружиною ого на скільки вистачить! Навіть якщо й не рахувати…